Наосліп - Ерін Кас

— Показувати людям квартири? Але я погано знаю місто.

— Софіє, невже ти думаєш, що я відпущу тебе шастати по місту з незнайомими людьми? — так уважно дивиться на мене, що всі слова вилітають з голови. — У будівельну фірму, що тепер належить нам з Лією. Вона тобі не говорила? — розуміє по моєму здивованому обличчю.

— Ні. Вона щось говорила про сімейний бізнес, але про те, що вона власниця, ні.

— Фірма перейшла у спадок нам обом порівну. Започаткував її мій батько, а коли його не стало, дядько взяв все на себе, бо я був підлітком. Після смерті дядька фірма перейшла нам у спадок. Все чесно, він вклав туди своє здоров’я.

— У тебе був чудовий дядько. Лія розповідала про нього.

— Так. Вона досі не пережила цю втрату, тому я поки не чіпаю її з роботою, але колись їй доведеться сісти за стіл власниці. Я не можу постійно тягнути два бізнеси.

— Її обурює те, що всі питання вирішують за неї, — піднімаю цю тему, щоб захистити подругу.

— Я не втручаюся у її стосунки з матір’ю. Та вона чомусь вирішила, що ми хочемо її здихатися й відіслати до Америки.

— А це не так?

— Софіє, ти зараз хочеш випитати у мене щось для Лії? — запитує з обуренням, але усміхається.

— Хочу зрозуміти твою позицію. Так набагато легше спілкуватися. Бо у мене зовсім інша думка щодо цього.

— То поділися нею, — відкидається на спинку сидіння й розстібає верхній ґудзик сорочки.

— Вважаю, що не потрібно наполягати на її участі у бізнесі. Вона все сама знає і морально готується до цього, але дає собі ще трохи часу побути звичайною студенткою.

— Ніхто не змушує її негайно ставати до роботи, але потрібно хоча б цікавитися тим, що відбувається на фірмі. Взагалі, мене дуже дивує той факт, що вона живе у гуртожитку й досі не повернулася додому.

— Насправді Лія дуже чуйна. А ще надійна подруга, завжди прийде на допомогу й ніколи не дозволить собі зайвого.

— Це мене й дивує, але говорити зі мною відверто вона чомусь не бажає. Всьому потрібно вчитися, просто так знання не приходять. Це тобі тема для роздумів про подальше навчання. І подумай про практику, це гарна перспектива й можливість отримати трохи досвіду.

— Добре, я подумаю.

— Подумай, — усміхається, не зводячи з мене погляду. — Тебе вже, мабуть, зачекалися? — дивиться у вікно на паркан.

— Ні. Батьки на роботі, я не телефонувала, щоб не хвилювалися.

— То ти вдома сама?

— Так. Буду дивитися телевізор і куштувати пігулки з того довгого списку, — киваю на заднє сидіння.

— Запросиш у гості?

— Що? — думаю, що мені почулося.

— У гості, Софіє, — дивиться в очі, не дозволяючи відвести погляду, а я тону в його очах і хаотично намагаюся придумати відмовку, але, схоже, марно.