В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Шевченко не слухає. Він — в екстазі. Він весь у владі свого натхнення. Він творить.

— А ліворуч, на третьому хресті, звивається в муках другий розбійник. Щелепи зведені оскалом. Він виригає не стогін, а прокльони. Блакитнувате мертво-холодне світло блискавки яскравіше підкреслює його спотворені муками м'язи. Це — передсмертні корчі нерозкаяного.

Зельонка мимоволі застигає, піддаючись силі імпровізації Шевченка... Кобзар не говорить, а кидає уривчасті слова, як мазки на величезне полотно, і патеру здається, що він теж бачить і страдницькі очі Богоматері, яка з розпачем і безмежною материнською тугою дивиться на мертвого сина, і це безсило повисле тіло Ісуса, який вже випив до дна жахливу чашу своїх страждань, і обох розбійників на бічних хрестах, і грозу, і померхле в височині південне сонце.

— Але ж, пане, це б порушило канонічні правила, — через силу ворушить він губами. — В Дуврі202 або в Ватіканському музеї203 це було б полотно, перед яким завжди стояла б юрба. Але ж у храмі... Тут мусить бути ікона, перед якою моляться. На ній не можна зобразити розбійників з такою страшною правдою. Люди не зможуть молитися.

— Що? — питає Шевченко, ніби раптом прокинувшись.

— Я кажу, що це не відповідає канонічним правилам. Бічні хрести треба тільки намітити. Вони мусять бути напівсховані рамою. Один лише Христос усередині полотна, а нижче біля підніжжя хреста — Богоматір, апостоли, жінки...

— Так усе ж буде точно по Євангелію, — перебиває Шевченко. — Один розбійник покаявся, а другий скрегоче зубами і виригає прокльони.

— Так, пане, так! Це добре задумано, але це не для храму. Це картина, а не ікона. Це для Дувра, для Ватіканського музею, для Мюнхенської Пінакотеки204, для столиці будь-якої християнської держави. Крім бога й святих, на іконах нікого не можна малювати, їх можна тільки схематично намітити десь осторонь. Я покажу, навіть дам пану наші канонічні правила. Пан Тарас добре ознайомиться з ними, і в душі його народиться задум ще прекрасніший і натхненніший від цього, і ми благоговійно схилимося до ваших ніг із сльозами захоплення та зворушення.

— Я не богомаз. Я — художник, — гостро сказав Шевченко і, обернувшись на підборах, швидко рушив до виходу.

— Але ж, пане! — задріботів навздогін Зельонка. — Почекайте, пане? На Бога!

— Не треба! Не буду малювати! — повторив Шевченко, не обертаючись і відчуваючи, що в грудях закипають сльози.

Отець префект говорив іще щось, вибачався, просив Тараса Григоровича заспокоїтись, але Шевченко лише рукою махнув, похитав своєю широкочолою головою і так швидко пішов вулицею, захлинаючись від раптової задухи, що Зельонка зупинився на дорозі, теж похитав головою, стиснув руки на грудях і зашепотів молитву.

Повернувшись у свою майстерню, Шевченко кинувся на ліжко і розридався від трагічної свідомості, що ніколи вів не напише цього чудового полотна. Бо ж йому заборонено малювати, і нема в нього грошей навіть на чорний хліб, а на таку картину потрібний величезний підрамник, велика, світла майстерня, велике полотно, багато фарб і довгі місяці спокійної, наполегливої роботи, чимало етюдів з натури і безліч натурщиків — живих людей.

"Ні, це не був би "Останній день Помпеї" Брюллова, де все мальовниче і красиве, як пишна театральна декорація. Не красенів і не красунь малював би я", — думав він, захлинаючись від свідомості свого безсилля.

Раптом він схопився з ліжка, узяв альбом, олівець і з гарячковою поквапливістю почав накидати композицію свого "Розп'яття", а на другому аркуші голову нерозкаяного розбійника. Під олівцем народжувалися набряклі від нелюдського напруження вени, спотворений мукою і ненавистю вищирений рот. З глибини пам'яті спливали, здавалося, забуті деталі й риси обличчя затаврованих каторжників з Орського каземату або людей, яких карали на площі батогами. Образи змінювали один одного швидко, як у калейдоскопі, яскраві й точні, як тіла натурщиків. Вони набирали потрібних поз, супилися, проклинали, лаялися, блюзнірствували, гарчали від болю.

І раптом Шевченко здригнувся. Очі розбійника враз спалахнули під його олівцем, і він пізнав його — могутнього в своїй непокорі месника, сповненого лютої ненависті, конаючого на палі гайдамаки... А може... може, якогось іншого повстанця, що в ньому втілилась уся ненависть нескореного хоч і покріпаченого народу, який і в смертний час шле прокляття гнобителям.

Але порив слабшав. Безкрая втома і знемога опанували Шевченка. Очі його погасли, олівець випав з рук... І лише тоді художник пригадав, що сутеніє, а він з ранку нічого не їв, навіть крихти хліба.

Зельонка повернувся додому зовсім збентежений. Він був певний, що Шевченко захопиться такою пропозицією і на добрих півтора року буде забезпечений роботою, — і раптом таке обурення і цей геніальний, але зовсім нездійсненний задум, блискавично народженні поривом позбавленої права на творчість душі.

Патер безсило опустився в гойдалку і, повільно погойдуючись, думав, до чого тепер взятися. В домі було тихо: всі його пожильці незабаром повернуться з муштри — що ж їм сказати, і головне, що порадять? І чим допомогти цьому непокірливому і непрактичному художникові? Здавалося, мусив він за все своє важке й злиденне життя навчитися цінувати хороші замовлення і, до того ж, не ремісницьку, а справді творчу роботу.

— Отець префект, здається, дома? — почувся голос Вернера.

— Так, прошу!

— Ну як? — спитав Вернер, вітаючись.

— Відмовився. Розсердився. Сказав, що він не богомаз... Але скільки в ньому сили! Який невгамовний творчий вогонь!

— Відмовився?! — аж скрикнув Вернер. — Як же воно так сталося?

— Дуже просто.

І патер докладно розповів свою розмову з Шевченком.

— Шкода, що така чудова картина ніколи не буде написана, бо коли б він передав на полотні хоча б половину того, що замислив, його "Розп'яття" затьмарило б усе, будь-коли створене, крім, мабуть, "Таємної вечері" да Вінчі та "Сікстинської Мадонни" Рафаеля, хоча його манера була б зовсім іншою, ще не баченою і зовсім не... церковною, — зітхнувши, додав Зельонка.

— Що ж нам робити? Адже ж цілком ясно, що він голодує. Він вже продав за півціни свого годинника й лисячі шкурки. Та й фарб у нього вже майже нема...

Тим часом зійшлися додому Станевич208, Залеський, Турно та всі інші, й за п'ять хвилин усі вже знали, що трапилося в новому костьолі.

— Спробуй, Бронеку, його умовити, — порадив Турно, — та не сьогодні. Хай він заспокоїться, поміркує й зрозуміє, що це замовлення було б для нього порятунком і, до того ж, великою славою, коли вже можна буде не приховувати його імені. Хай замість розбійника малює щось інше.

Залеський тільки рукою замахав на таку пораду:

— То що ж нам робити? Адже ж не можемо ми залишити його без допомоги!

— Зберемо для нього грошей,

— І це неможливо. Він приймає допомогу від столичних друзів та земляків, але ніколи не візьме нічого від нас, таких же засланців. Треба вигадати щось інше.

— А я от що пропоную, — сказав Станевич, який весь час мовчав. — Треба допомогти йому продати свої аральські пейзажі. Всі ми даємо уроки або заробляємо чимсь іншим. Отже, треба спільно про це подумати. Я, наприклад, маю урок в сім'ї директора банку, навчаю онуків заводчика Демидова206 та інших. Люди вони багаті та впливові: я завтра ж зроблю там психологічну розвідку, а його пейзажі олійними фарбами дійсно чудові, і не соромно їх рекомендувати найкращим знавцям мистецтва.

— Добре! Але тепер він більше не пише картин. Боїться доносів. Отже, це його підтримає лише тимчасово. Треба ще щось вигадати.

— Умовимо його щодня приходити сюди з ранку до третьої, поки ми на муштрі. Хай малює тут до смерку. Ми повертаємось пів на четверту і одразу сідаємо обідати. Треба, щоб він обідав з нами, а панна Констанція хай подбає, щоб він завжди був ситий,

— Так, але що ж він тут малюватиме? Чи не ту ж панну Констанцію?

— Замовимо йому автопортрет і у вигляді авансу подаруємо велику скриньку фарб. І хай працює. Отець префект не відмовить позичити йому для такого випадку своє велике дзеркало.

— Чудово вигадано! Я даю два карбованці на фарби! — вигукнув Турно.

— Я карбованець сріблом!

— В мене грошей зараз нема: днями одержу і дам свою частку!

— Я даю три карбованці. Сьогодні дещо одержав.

— Ая карбованець.

Гроші сипалися на коліна Зельонки.

— Треба й мольберт йому купити. І полотна!

— І Венгржиновського треба залучити: він ніколи не відмовиться.

— І аптекаря Цейзика!

— І братів Чернишових!

—А я подарую йому фунт тютюну — дюбеку або кафану. Він так любить хороший тютюн!

Зібрані гроші віддали Залеському, який добре знався на фарбах, і наказали купити найкращих. А Вернер погодився позавтра, в неділю, піти до Тараса Григоровича й сказати, що, мовляв, в гуртку є цікаві новини.

На тому й погодилися, певні, що цього разу Шевченко їм не відмовить. І дійсно, в неділю Тарас Григорович прийшов до своїх польських друзів. Вони одразу оточили його і піднесли йому свої подарунки: розкішну скриньку фарб, тютюн, мольберт, набір пензлів Шарліона та кілька аршинів грунтованого полотна, і всі гуртом почали просити, щоб він намалював свій портрет.

Шевченко був і зворушений, і розгублений. Він не знав, як і дякувати їм, тоді замислився і нарешті сказав:

— Добре, якщо ви мені майстерню в себе пропонуєте, я згодний, але не вимагайте, щоб я одразу ж сьогодні взявся за пензлі.

Друзі не суперечили і тільки взяли з нього слово, що він дійсно приходитиме в їх будинок малювати або писати вірші.

— Тому ми й не тільки фарби придбали, але й мольберт, щоб не треба було нічого носити вулицею, привертаючи увагу перехожих, — пояснив Зельонка.

Шевченко знов подякував друзям, тоді додав:

— І не кажіть мені більше "пан Шевченко". Я для вас просто Тарас, як водиться поміж справжніми друзями.

— Добре, любий Тарасе, — відповів Зельонка. Але інші засланці ніяково загули:

— Тоді ми зватимемо тебе батьком... Ти хоч і не набагато старший... Та тут не у віці справа!

В цю мить хтось подзвонив знадвору. Панна Констанція побігла відчинити, і до кімнати ввійшов Олексій Чернишов. Почалася жвава й радісна розмова, повна спогадів, за скромною, але ситною товариською вечерею. Чернишов розповів чимало столичних новин і, розповідаючи, взяв альбом і почав малювати то одного, то другого з присутніх.

— Намалюй нас усіх гуртом, — попросив Тарас Григорович.