В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Тарас Григорович не згодився на таку символіку, але знову взявся за пензлі. Портрет вийшов дуже вдалий. Доморацький, Станевич, Турно та інші почали просити цей портрет на пам'ять. Шевченко якраз сидів без копійки... Фальшивий сором не дозволив йому в цьому признатися. Напружено думав він, де і як виручити за нього хоч трохи грошей, тому сказав, що обіцяв показати його знайомим і забрав його на Костьольну. І яка ж була його радість, коли зустрів його Лазаревський. Нарешті повернувся він з Гур'єва-Городка, де пробув цілих три місяці.

Після палких обіймів і перших запитань Тарас Григорович розгорнув і показав йому портрет.

— Чудовий! Дуже схожий, — приказував Лазаревський, розглядаючи його і здалеку і зблизька. — Дежти його писав?

— У наших ляхів, на Сакмарській вулиці, — пояснив Шевченко. — Візьми ти його, Бога ради! Я хочу, щоб він залишився в твоїх руках, бо ж випросять вони його у мене, а мені гроші он як потрібні.

Лазаревський зам'явся.

— Ніяк не можу, любий друже. Портрет твій — річ цінна, художній твір, і мені дорога, але зараз, коли Сергій переїхав до Петербурга, мені самому буде сутужно! Платити, їй-бо, нема чим.

Шевченко підняв ногу і показав свій подертий чобіт.

— Бачиш, в чому ходжу? Дай мені свої старі чоботи, більше нічого мені не треба.

Лазаревський відчув, як кров обпекла йому щоки, а серце стис-лося в маленьку грудку. Він кинувся до шафи, вийняв майже нові чоботи і простягнув їх поетові.

— Але як ти в морози ходив? Були ж у тебе валянки?

— Були, але протерлися в лютому. Та тепер вже не страшно: весна близько, а взагалі... — і Шевченко коротко розповів, як погано склалися його справи.

— Думали Бутаков з Обручовим краще зробити, нагадавши про мене Орлову, а вийшло зле. Тепер, мабуть, і аральський альбом не допоможе, — зітхнув він.

Серце Лазаревського знов стиснулося. Герн якось говорив йому про безнадійність становища Шевченка. Але навіщо роз'ятрювати рани поета, якому й без того доводиться не солодко! І Лазаревський промовчав, а другого дня написав брату Михайлу листа і попросив його негайно допомогти Кобзареві. Лист не лишився без швидкої відповіді: столичні друзі одразу склалися і вислали йому сто карбованців.

Минуло три тижні.

Був Чистий четвер217. Квітневий сонячний день. На дзвіницях повільно і по-великопостовому сумно перегукувалися невеликі дзвони, немов падали важкі нудні краплі, а в гаю за Уралом і в місті, на рідких вербах та березах по дворах, гучно кричали й билися за торішні гнізда граки. На березах гілки стали брунатно-бузковими, всі у вузликах набряклих бруньок. Квола травичка зеленіла вздовж парканів на вулицях і на обшарпаних бульварах, де, як завжди, було порожньо, нудно й засмічено. З дворів пахло запашним великоднім печивом, смаженою поросятиною, запеченими в тісті окістями.

Шевченко пообідав у Гернів і вийшов разом з Карлом Івановичем на ґанок. Герн зупинився на східцях, застібаючи портупею, і задивився на журавлиний ключ у небі.

— Знов треба до штабу, — з досадою сказав він. — Вирватися б хоч на день на полювання! В степу по всіх озерах та калюжах повно птиці, а справ така сила, що часто сидиш до півночі... До речі, сьогодні привезли пошту. Якщо будуть для вас листи, я вирвуся на хвилинку додому, щоб розважити вас великодніми привітаннями. Ви будете вдома?

— Думав поблукати біля Уралу, але заради листів сидітиму до смерку, — відповів Шевченко і повільно рушив до свого флігелька.

В кутку майстерні стояв мольберт з портретом Герна. Обличчя було майже закінчено, але руки, плечі й мундир ледве намічалися. Неохоче взявся Шевченко за пензлі й почав підмальовувати золоті підковки еполет, потім товсті шнури аксельбантів, раз у раз позираючи у вікно, але потроху захопився роботою і, сам того не помічаючи, пропрацював дві години без перерви. На мить одірвавшись від портрета, він помітив прапорщика Ісаєва, який майнув від хвіртки до ґанку головного будинку.

"Отже, Герн вдома, а я його проґавив, — подумав Шевченко. — Он Ісаєв приніс йому папери з штабу на підпис".

Накинувши своє благеньке пальто, Шевченко перебіг двір до чорного ходу і ввійшов у кухню, де Гурій виймав з печі рум'яні паски, від яках смачно пахло шафраном та лимоном. Тарас Григорович витер брудні чоботи і рішуче рушив до дверей внутрішнього коридора, коли раптом Гурій заступив йому дорогу.

— Нема капітана, — сказав він. — Ще не приходили.

— Тоядо пані.

— До них не можна. Вони сплять.

— Як то сплять?! Та до неї зараз прапорщик Ісаєв пройшов. Я бачив, як він пробіг двором.

Замість відповіді, Гурій уперся в одвірки руками.

— Та ти що, збожеволів? — обурився Шевченко. — Коли в неї гості — можна до неї й мені.

— От тому й не можна, що зараз у неї той прапорщик, — відрізав Гурій і глянув Шевченкові просто в вічі. — Та що ви, Тарасе Григоровичу, дитина мала, чи що?! Хіба ж можна до неї, коли в неї коханець?!

Шевченко дивився на Гурія широко розплющеними очима.

— Такого чоловіка, паскуда, має і з такою гнидою злигалася! — говорив далі Гурій. — Чистий четвер, піст, а вона... Та друга б за нашого капітана Богові дякувала... То з ляхами своїми, то з офіцер-йом... А мені покривати доводиться... Тьху! — аж плюнув він.

— Який бруд! — прошепотів Шевченко.

Він давно вже зрозумів з душевним болем, що й сам недавно там, на Вкраїні, був героєм випадкової інтрижки. Мабуть, саме тому стало йому так боляче за Карла Івановича, в якому він любив і шанував розумну, гуманну і глибоко чесну людину.

А Гурій усе говорив, з ненавистю позираючи на двері коридора:

— Прийде сюди цей паршивець паскудити в гніздо чесної людини, а потім нап'ється п'яний і вихваляється: "Жодна баба проти мене не встоїть". Денщик його часто їй цидулки від нього носить. "Мовчав би краще прапорщик, — каже й він, — бо це діло добром не закінчиться". І вірно: ми, прості люди, наб'ємо один одному морду та бабі доброго прочухана дамо — і край. А в панів зараз за пістолі беруться або за шаблі. Чи довго тут до біди! А Ісайка цей по рестораціях і в клубі бовкає казна-що.

І Гурій сумно зітхнув і обережно відтіснив Шевченка від дверей.

— Ідіть, ідіть собі, Тарасе Григоровичу. Так буде краще. Шевченко вийшов у двір і, як був, без шапки, в незастебнутому літньому пальті пройшов на вулицю і побрів світ за очі цією відлюдною, порослою споришем вулицею.

Біля слобідської церкви вже купками стояли люди. Хлоп'ята розглядали свої й чужі ліхтарики, пишаючись один перед одним їх красою. Справді, вони вражали своєю складною і вибагливою формою. Деякі нагадували церкви або дзвіниці з віконцями, підклеєними кольоровим цигарковим папером; інші були як кулі або циліндричні. Але Шевченко, не дивлячись, пройшов повз них і спустився до Уралу. Ріка лише днями скинула крижаний панцир, і від неї віяло холодом, а вода була темна й каламутна. Урал вже от-от мав розлитися по заплавних луках і по зарічних гаях, звідки слабенький і теплий вітрець доносив запах черемхи. Але й цього не помічав зажурений поет.

— А я з таким теплим почуттям почав її портрет! Так ось чого вона стала такою неуважною до мене. Боїться, що здогадаюся, — напівголосно казав собі Шевченко. — Бідний Карл! Як він переживе отаке?..

Він пішов назад і спочатку блукав слобідськими вулицями, потім околицею міста і нарешті добрів до центру.

Повечоріло. На вулицях вже з'явилися люди із страсними свічками. Обережно несли вони їх додому, ці теплі й тріпотливі вогники, захищаючи їх від найменшого подуву вітру. Одні просто загороджували свою свічку долонею, рожевою і напівпрозорою проти вогню; інші вставили свічки в принесений з дому ліхтарик; треті робили з газети або аркушика білого паперу щось на зразок глибокої чаші, на дні якої полохливо тріпотіла маленька золота пелюстка вогню. Але у всіх, хто ніс собі вогник, обличчя були зосереджені й напружені. Вогник — це була надія.

Шевченко дійшов до Соборної площі, де, виповнюючи небо низьким оксамитовим басом, гув великий і важкий головний соборний дзвін. Кожен удар його повільно й величаво розпливався в повітрі м'якими широкими хвилями і довго-довго коливався глибокою зибінню, як колись коливала шхуну "Константин" глибинна зибінь в штилеві ночі біля хівинського берега.

Висока, триярусна дзвіниця танула в темряві, наче торкаючись невидним знизу хрестом темно-синього високого неба, на якому усе яскравіше і яскравіше проступали пухнасті весняні зорі.

— Замислився? Милуєшся? — прозвучав раптом над вухом Кобзаря голос Чернишова. — Добрий вечір, друже. Я до тебе заходив і не застав, а ти он де блукаєш!

Шевченко мовчки потиснув руку Чернишову.

— Чого ж ти тут стоїш? Чи чекаєш на когось? Чи, може, спинив тебе творчий задум? — говорив далі той. — Ходім!

— Куди? — наче опам'ятався Шевченко.

— На страсті, звичайно.

— Я розучився молитись, — одвернувся Шевченко.

— Можеш не молитись. А послухати про різних фарисеїв218 та Понтіїв Пілатів219 не завадить, — взяв його під руку Чернишов. — Зараз "Розбійника" співатимуть. Співак тут є один — чудесний. Не в соборі йому співати, а в Марийському. Не гірший хоч би й від Джуліо Фоскаріні, що звів з розуму увесь Петербург. Ну.. .1 потім... хочу з тобою порадитись відносно одної деталі. У мене ж дипломна робота...

І він почав розповідати про свою картину, про непіддатливу, але спокусливу її деталь.

Непомітно перетнули вони площу і, влившись в натовп, увійшли в собор.

Чи про те, що говорив йому Чернишов, чи про те, що так глибоко вразило його в долі Герна, якого він так любив і поважав, думав Шевченко, коли машинально переступив поріг собору і так само машинально помацав у кишені, купив тоненьку свічку за п'ятака і запалив її від чиєїсь свічки? І такою ж оксамитовою октавою, як дзвін над площею, загув під склепінням голос протодиякона. Читав він Євангеліє. Люстри не запалювали, і в темряві десь високо вгорі з легким тремтінням згасав його могутній бас, танув у синьому серпанку диму з кадильниць. А внизу був тиск народу. У кожного в руках горіла свічка, і жовтувате сяйво стояло над юрбою зибучою загравою, мов степова пожежа.

"... І біяху його по ланитах, і плюваху нань.. ."220

Скільки століть тому написані ці рядки? І завжди в житті буває так, що брудний і зухвалий плює, і блюзнірствує, і паскудить щось чисте й прекрасне...

Шевченко слухав цю знайому з дитинства моторошну казку про безвинно страченого, повну такої трагічної сили, — про те, як творили суд у далекій сонячній Палестині, як злякався за свою кар'єру випещений і пересичений римський вельможа-намісник і, не виявивши ніякої провини, все одно віддав обвинуваченого на страшну смерть та ще й помив руки, щоб не залишилося на них ані краплі невинної крові.

Скрізь є отакі Пілати...

Перед очима стоїть каземат Третього відділу.