В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда
Гулак, Костомаров, Посада, Куліш221. Чи витримають вони свою муку?
Голос диякона завмирає в довгому співучому "фермато"222. Рідшає юрба. Шевченко машинально задуває свою свічку, ховає її в кишеню і, залишивши Чернишова, йде до виходу. Люди виходять з собору, але ніхто не гасить своєї свічки: всі несуть їх додому — і пливуть, пливуть, розтікаються темною площею, щезають у бічних вулицях вогники страсних свічок. Тих, хто несе їх, не видно здалека. І здається, що вогники самі пливуть над сплячим містом. Одні з них зелені, як світлячки в лісі, інші — наче червоний пишний мак або жовтогарячий ворожбитський квіт папороті, але найбільше їх молочно-білих, як перли. Сяють вони вночі ніжним матовим світлом і наче вколисують цим своїм ніжним світлом збентежені душі.
Шевченко непомітно доходить до будинку Кутіної. Лазаревський вже дома. В кімнаті приємно пахне свіжими пасками. Розчервоніла Аксинья подає самовар.
Шевченко скидає пальто і тільки тепер помічає, що він без шапки.
— А де твоя свічка? Доніс? Не згасла дорогою? — питає Лазаревський.
— Догоріла, — каже Шевченко.
— Ну, сідай вечеряти. До речі, ось тобі двадцять рублів. Одержав решту командировочних. Це тобі за портрет.
— Спасибі, — міцно тисне йому руку поет і несподівано додає: — Не одружуйся, братику. Всі вони такі: на око — янгол, а по суті...
Невимовно здивований Лазаревський почав розпитувати поета, що трапилося. Шевченко мовчав.
— Перебирайся знов до мене, — благав Лазаревський. — Мені так сумно тут самому без Сергія та без Михайла. Адже ж ти єдина людина, з якою можна слово сказати рідною мовою. Дійсно, переїжджай! Ти для мене тепер не лише улюблений поет, ти мені як рідний, як батьківщина...
— Добре! — сказав нарешті Тарас Григорович. — Та й портрет твій треба кінчати. Завтра принесу фарби, а в суботу й переберуся.
— От і чудово! Завтра ми ще працюємо, але ми домовилися виходити по черзі, бо кожному ж треба або щось купити, або до перукарні. О другій я буду вдома. Пообідаємо разом.
Ще раз буркнувши "добре", поет допив свій чай і почав роздягатися.
Вранці Лазаревський пішов на роботу, не розбудивши Кобзаря. Шевченко прокинувся пізно, поголився і поспішив у слобідку по листи та по фарби. Не встиг він увійти в свою майстерню, як до нього постукав Герн.
— Ось вам, друже мій, лист до Великодня, — подав він Тарасу Григоровичу конверт. — Це по-перше. А по-друге, я вирішив сьогодні відпочити вдома і трохи вам попозувати. Думав поїхати на полювання, але так втомився, що не можу. Мабуть, ви таки на нас з Зосею за щось образилися, що й наші портрети досі не закінчені, — додав він, наблизившись до мольберта. — О! Виявляється, ви без мене дещо зробили! Дозвольте тільки одне маленьке зауваження: оцей шнур аксельбанта завжди коротший від другого. Ось гляньте! Скинувши шинель, Герн сів на своє звичайне місце.
— От шкода! — зітхнув Шевченко. — Доведеться дійсно виправити...
Він підсунув мольберт ближче до вікна, обережно зішкрябав підсохлу фарбу і взявся за пензель.
— Невже і штаб сьогодні не працює? — спитав він не одразу.
— Працює, але писарі відпросилися до церкви, а я сказав, що їду на полювання, щоб дали мені спокій, бо й сам Обручов поїхав стріляти диких качок.
Розмова не в'язалася. Герн закурив. Раптом Шевченко побачив, як через двір прошмигнув прапорщик Ісаєв, злодійкувато озирнувшись на флігельок.
Шевченко здригнувся і впустив пензель.
— Що таке? — стурбовано спитав Герн.
— Н-нічого, — сказав Шевченко і нахилився за пензлем.
— Там наче хтось пройшов?
— Т-так. Здається.
— Отже, пропав мій відпочинок! Це, певно, по мене, — підвівся Герн, потягнувся до шинелі і вийшов з флігеля.
— Стійте! — кинувся навздогін Шевченко і схопив його за рукав. — Будьте готові... спокійні...
— Що таке? — не зрозумів Герн. І раптом, пильно глянувши Шевченкові в очі, зблід і кинувся до чорного ходу.
Шевченко побіг за ним. Герн влетів в кухлю, в коридор, в їдальню, зазирнув у порожню вітальню й кабінет. Тоді ударом ноги вибив двері спальні і щез за ними.
...Хвилина... Дві...
Двері широко розчинилися...
Шевченко ледве встиг відсахнутися, Ісаєв вилетів у їдальню, трахнувшись головою об лев'ячу морду на дверцятах буфета.
Не пам'ятаючи себе, кинувся Тарас Григорович до флігеля, схопив фарби та пензлі й поспішив на Костьольну.
XIX. КРАХ
Як божевільний, влетів Ісаєв до ротмістра Мансурова і, не привітавшись, стукнув по столу кулаком:
— До бар'єра! Битись! Битись до великої крові Серж, ти мусиш бути моїм секундантом!
— Перш за все треба привітатися, а потім — з ким це ти збираєшся битись?
— З Герном! Він мене смертельно образив! Зганьбив! Знеславив перед солдатами! Одягайся! Передай йому мій виклик!
— Ну-ну! Знов — жінка? Який ти дійсно жеребець! — похитав головою Мансуров. — Розповідай усе до кінця.
— Вся справа в Зосьці Герн. Чорт забирай, надзвичайно апетитний бабець! Втюрилася вона в мене по самі вуха, а ця німецька свиня... Приревнував як мужик. Ну, викликав би мене, як належить порядній людині, а він... Вдерся в спальню в найкритичніший момент...
— Хо-хо-хо-хо!!! — басовито зареготав Мансуров. — Почекай, почекай, та в тебе он вухо скривавлене! Невже цей доморослий Отел-ло вкусив тебе за вухо?
— Не вкусив, а здер з ліжка. Мало вухо не відірвав. Я мушу битися! І негайно!
Мансуров знов оглушливо зареготав, потім витер сльози з очей і похитав головою.
— Ну й дурень! Герн — перший стрілець Оренбурзького краю та йу Петербурзі тричі брав приз за стрільбу. Заб'є він тебе, як дику качку. Не дуель, а самогубство.
Ісаєв враз притих.
— Але ж я — офіцер... Я мушу битись або піти на демісію. І тоді з чого жити?! — жалібно спитав він.
— Йолоп ти і бовдур, а не офіцер! — вів далі Мансуров. — Мало тобі кріпачок, міщанок та різних модисток? Так ні: подавай тобі даму. А з дамами справа складніша: чоловіки не люблять ділитися.
— Добре тобі філософствувати! Ти краще скажи, що мені зараз робити? Адже ж його денщик та цей хохлацький художник, який писав мій портрет, бачили усе.
— Уявляю собі! Неповторне видовище!
Мансуров знов голосно зареготав, потім сміх раптом збіг з його обличчя, він підвівся і почав застібати мундир.
— Оце дійсно погано! Шевченко прийнятий у найкращих домах і рознесе скандал по всьому Оренбургу. Та й ти не раз базікав казна-що... Тоді дуелі не уникнути. А все Обручов та ці кляті пани ліберали! Носяться з цим хохлом, представляють один одного на підвищення та до орденів, а вірних слуг царевих... Адже ж ти теж розраховував на другу зірочку на погонах?
—Ще б пак! Я мав дістати підпоручика і командувати півротою, — обурено підхопив Ісаєв. — Але не ухиляйся від теми, скажи, що мені зараз робити?
— А проте, — міркував уголос Мансуров, — не такий він дурень, цей хохол, щоб базікати зайве. Гадаю, він мовчатиме. І коли ти сам підв'яжеш язика, — все залишиться шито-крито... А Гернові теж не так уже приємно буде уславитися як рогоносець.
— Так, але я ображений!
— Ще невідомо, хто кого більше образив. Але помститися за обдерте вухо — це дуже принадно. І це треба обміркувати. Не ти один на нього гостриш зуби.
Очі Ісаєва спалахнули люттю: він витяг тонку шию і всім своїм виглядом показував напружену увагу. Мансуров закурив люльку з довжелезним чубуком і заговорив, хитро підморгуючи.
— Хто у нас складає списки представлених до нагород? Герн, як ад'ютант для особливих доручень. Затверджує їх Обручов. На Новий рік уся їх компанія була нагороджена орденами та іншими нагородами. І на Великдень буде те ж саме. І наступної зими. І далі... Завжди і скрізь, поки ми їх не скинемо з насаджених місць. Ми вже про це не один раз міркували з Толмачовим. Він більш, ніж ти, ненавидить Герна та Обручова і всю їх ліберальну компанію на зразок цього хама Матвеева. Підемо до Толмачова. Мабуть, що-небудь з ним вигадаємо.
— Так, але я зовсім не хочу, щоб Толмачов знав про цей скандал.
— По-перше, Толмачов своя людина, а крім того, ми зовсім не станемо розповідати йому все. Вистачить і натяку.
Ісаєв ще вагався, але думка, що Герн сам може його викликати, поклала кінець його ваганням, і друзі рушили до фортеці, де мешкав Толмачов.
Генерал був дома. Почувши, що вони не в гості, а в якійсь справі, він запросив їх до кабінету і замкнув двері, готовий їх вислухати. Ісаєв тоном, що підкреслював найвищу довіру, коротко виклав свою дражливу справу.
— Чорт штовхнув вас залицятися до тої полячки! — обурився генерал. — Знайшли "неприступну фортецю", де ворота навстіж для кожного перехожого. Але щоб офіцер генерального штабу привів із собою якогось солдата, і розкривав перед ним таємниці своєї спальні, і компрометував такого ж офіцера, як він сам, — цього я ніяк не розумію. Ось до чого доводить безглуздий лібералізм! І взагалі з того дня, як поїхав від нас наш дорогий Перовський, життя не стало порядним людям. На жаль, Обручов такий обережний, що важко намацати у нього вразливе місце: хабарів не бере, жінками не цікавиться, не п'є. Інтендантів та постачальників за найменшу провину віддає до суду, закони та накази виконує. Взагалі не штаб у нього, а інститут шляхетних дівчат, а солдатів розбещує потуранням та з моряками дружить — особливо з цим... як його...
— З Бутаковим?.. — послужливо підказав Мансуров.
— Так-так! А наші морячки, як відомо, потинялися по білому світу та набралися по Європах бунтарського духу. Один Бутаков чого вартий! Не матроса послав, а сам поліз у воду дно промірювати. А що з нагородами нас, як ви кажете, кривдять, то до цього ми вже звикли. Обручов кого хоче, того й нагороджує. На те його губернаторська воля. От коли б його усунути... Тоді б і нам посипалися чини, хрести й зірки на груди та на погони. До речі, пише мені бідолаха Перовський, що місця собі не знайде, так сумує за яїцькими козаками. Навіть государ нещодавно помітив, який він похмурий та зажурений.
"Що з тобою, Перовський?" — питає. Наш Василь Олексійович просто сказав, що скучив за славними уральцями. Государ посміхнувся і відповів, що цій біді можна зарадити, а це означає, що, коли б Обручов на чомусь спіткнувся, — повернеться до нас наш дорогий Перовський. Але поки що доводиться терпіти й чекати...
І Толмачов засмучено розвів руками...
— Все це, ваше превосходительство, так.
