В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Аксинья винесла великий чемодан, погрібець, портплед з ковдрами та подушками і цілу торбу заморожених пельменів. На передку сидів башкир-ямщик у товстенному ватяному халаті і неосяжному вовчому малахаї.

На ґанок вийшли всі мешканці будинку. Вибігла навіть Кутіна, накинувши на себе стареньку ротонду. Лазаревський попрощався зо всіма і пірнув у глибину візка. Заспівав під дугою свою однозвучну пісеньку російський балакун-дзвіночок, супутник усіх мандрівників минулих століть. Левицький пішов на службу, а Тарас Григорович повернувся в кімнату збиратися до Матильди Петрівни.

— Якийсь киргиз питає вас, — раптом увійшла до кімнати Аксинья. — Каже, що він з Орська приїхав.

— З Орська? Та там вже й киргизів більше нема, — здивовано підвівся Тарас Григорович. — Мабуть, якийсь акин зайшов. Він що — старий, худорлявий, з бородою?

— Та ні! Молоденький, молодший від наших паничів. І з себе нічого хлопець.

Тарас Григорович вийшов у кухню.

— Жайсак! — радісно скрикнув він.

— Тарас-ага, дорогий! Ой, який же я радий, що тебе відшукав! Жатак мені віддав твою записку, та я її десь загубив. Я тебе вчора весь день шукав по Оренбургу. Я в фортеці був, великих начальників питав. Золоті Вусики бачив, питав. "Не знаю, — каже, — де він живе".

— Заходь, заходь! — обняв його за плечі Шевченко. — Аксинья, почастувати треба гостя. Давай, що в тебе є. Як же ти сюди добрався? Як Кульжан? Як живеш? Де кочуєш? Де на зимівлю став? — засипав він молодого казаха запитаннями.

Жайсак скинув шубу, валянки та малахай і ввійшов з поетом у першу кімнату, яку Аксинья тільки-но прибрала після прощального сніданку з Лазаревським. Шевченко сів на диван, Жайсак теж забрався на диван, підібгавши під себе ноги, і почав розповідати:

— Живу непогано. Кульжан наказала: "Скажи Тарасові-ага спасибі за наше щастя". Оце дві байги були: біля Іргиз-Кала та на Сирдар'ї. Акбозад та Каркерат знов усіх перегнали. А Джантемир мені каже: "Тепер ти — син, отже, одне у нас з тобою господарство, одна отара, один табун". Прийшов караван. їсти хоче. Джантемир гроші у них взяв, мої барани бухарцям дав. Я кажу: "Баран мій". А він каже: "Раз ти чоловік Кульжан — одна сім'я". Руський караван прийшов. Джантемир казани купив, мій баран за казани давав, ситець брав, піали, борошно брав, цукор купував, мій баран за все давав. А тут Мєшка-майир з генерал у Раїм прикочував і каже: "Караван приходить в Жаман-Кала, їсти хоче: баран треба, айран треба, кумис треба, а казах нема. Караван злий, голодний, не хоче базар робити, другий караван-сарай їде, а Жаман-Кала крам треба. Без караван не можна жити. Пожалста, — каже Мєшка Джантеми-ру, — назад іти жити в Жаман-Кала на старий місце, на Ор річка. Ми тільки один бік степу візьмемо для себе, а ти, де другий бік, кочуй, пожалста, як хочеш". Не пішов Джантемир назад, на Сирдар'я йому краще: ще більшу отару він має, багато верблюдів. Тоді я пішов до Мєшка-майира: мене, — кажу, — у мене вже понад тисяча баранів, п'ятдесят верблюдів, табун маю". Зі мною і Тайжан пішов, і ще дві родини. Теж люди баран мають. Тільки вовків треба кожен рік стріляти. "Кочуй до нас, — сказав мені майир. — Будемо тобі вовків стріляти". Твої прапорці він у себе заховав на другий рік. Узяв я свою ana, верблюдів, отару, табун і пішов. До Джантемирового будинку нові двері та вікна купив. Там і живу.

— А Рахім? — спитав Тарас Григорович.

— І Рахім пішов з нами. Джантемир хотів його вбити, дуже лаявся, дуже шмагав камчею, потім віддав йому п'ятсот баранів та мало не луснув з люті. Рахім з нами кочує. Бачили ми, як росіяни роблять: теж сіно косимо на зиму, щоб отара не загинула в жут, щоб не збідніти, як мій ага. І ana з нами живе. Незабаром і син буде... Ти теж до нас прикочуй, Тарас-ara. У нас "ать-два" не роблять. Тобі у нас добре буде.

Наївне запрошення Жайсака зворушило Тараса Григоровича. Тим часом Аксинья подала цілу гору гарячих пельменів, українські ковбаси та чай. Шевченко дістав пляшку виноградного вина, налив чарки:

— Нам цього не можна. Пророк заборонив, — відсунув чарку Жайсак.

— Це не горілка. Це сік від ягід винограду, солодкий та запашний. Пити, мабуть, і не можна, а покуштувати можна. Гріх вбити, гріх вкрасти, гріх кривдити людей, а покуштувати сік від ягід, які ростуть на землі, — в цьому нема гріха. Та й воно не міцне. Таке солодке й слабеньке, що його п'ють у нас навіть жінки, — знов підсунув йому чарку Шевченко. — Треба ж випити, щоб і ти, і Кульжан, і твій син, і Тайжан, і весь твій маленький аул — усі були щасливі.

Жайсак схилив голову, потім раптом взяв чарку:

— Коли це за те, щоб ти, Тарас-ara, вільний був і в свій рідний степ відкочував, — тоді я згодний, — сказав він і, не знаючи, що треба цокнутися, одним ковтком випив вино.

Але як не умовляв його Шевченко, більше не доторкнувся до чарки і тільки сказав, цмокнувши язиком:

— Дуже хороший смак і запах чудовий. Кращий від нашого кумису. Але пророк не дозволяє. Слухатися треба пророка.

— Аяк живе твій беркут? — спитав Кобзар.

— Ой, хороший беркут! Три вовки забив: пазурами за спину, а в голові дірку дзьобом робив. Вовк одразу й подихав.

— А лисиць?

— Я тому сюди й прикочував, що треба лисиць продавати і вовків теж. Тоді я тобі давав два рази десять, а в мене тоді ще десять і одна рука залишилося. То я в Раїм ходив, коли оказія прийшла. Одна рука і ще два пальці продав, а потім ще багато набив. Знов зараз двічі десять та дві великі шкурки є. Ось зачекай.

Жайсак швидко встав, на хвилину вийшов до кухні і одразу повернувся з килимовою сумкою, туго набитою хутром.

— Ось дивись!

Він витяг дві великі шкурки чорно-бурих лисиць і подав їх Шевченкові:

— Тобі подарунок! Візьми! Одружишся, їй даси. Вчора купцеві носив. По десять і два карбованці дає. З тобою порадитись хотів: хороша це ціна чи ні?

— В крамницях їх по півсотні продають. Вимагай по двадцять — двадцять п'ять.

— Не дає. Треба жінкам продавати. А я тут нікого не знаю. Мєш-ка-майир завтра в Жаман-Кала назад поїде, мене додому повезе. Що робити, Тарас-ага?

Шевченко глянув на годинник.

— Ось що, Жайсак, я мушу зараз іти. Я малюю портрет жінки найбільшого з начальників в Оренбурзі. Я вже спізнююся. Залишайся тут або вийдемо разом і я покажу тобі будинок одної поважної пані, яку я теж малював. Ти сам підеш до неї і покажеш їй своїх лисиць. Скажи: "Мене послав той художник, який писав ваш портрет", — і проси за великих лисиць по тридцять, а за менших двадцять п'ять карбованців. Тут місто. Я не можу сам ходити і продавати: за це мені будуть великі неприємності.

— Добре. Я сам продаватиму.

Жайсак одразу зібрався, і вони швидко рушили до будинку баронеси. Наблизившись до воріт, Шевченко показав йому, куди ввійти, а сам пішов далі.

Матильда Петрівна вже чекала художника.

Шевченко вибачився за спізнення і розповів Обручевій про полювання з беркутом і про чорно-бурих лисиць, які допомогли молодому жигітові одружитися з коханою дівчиною.

Розповіді Шевченка про Джантемира, Кульжан і про "ясачного начальника" надзвичайно сподобалися Обручовій. В смішних місцях вона щиро сміялася, і в ці хвилини Шевченко нарешті впіймав в її обличчі ту іскорку живого життя, від якої сухуватий і холодний портрет раптом спалахнув і заграв вогником натхнення, і з нього прозирнув шматочок душі.

Робота одразу стала легкою, радісною і пішла з небувалою швидкістю, коли раптом у кімнату ввійшов той бравий унтер з медалями, який доповідав генералові про Шевченка при першій його появі в губернаторському палаці.

— Звиняюсь, ваше превосходительство, — цокнув він підборами, виструнчившись перед Матильдою Петрівною, — там якийсь киргиз нахабно лізе в дім і каже, що він прийшов до пана художника і пропонує шкурки чорно-бурих лисиць.

— Не може бути! — злякався Шевченко, кидаючи палітру. — Пробачте, Матильдо Петрівно! Він не розуміє, що можна, а що ні. Я його довів до будинку баронеси і навіть не сказав, куди я йду. І яким дивом знайшов він мене тут?! — і поет хотів вийти за унтером.

Але Матильда Петрівна зупинила його:

— Не женіть його, Тарасе Григоровичу! Ви так мене зацікавили цим азіатським Ромео з його Джульеттою, що... Покличте його сюди. Я хочу на нього подивитися... ну... Іна його лисиць-чорнобурок.

— Я тобі кажу: мені Тарас-ага треба, який начальника жінка малює, мов живий, — обурено наступав Жайсак на кухаря та на денщиків Обручова. — Зови мені, пожалста, Тарас-ага!

В цю мить ввійшов до кухні Шевченко з унтером.

— Навіщо ти сюди прийшов, Жайсак? — почав Шевченко докірливо. — Я тобі сказав показати твоє хутро тій пані і йти до мене на квартиру...

— Так мені ж завтра треба їхати з Мєшка-майир назад у Жаман-Кала. Дві шкурки взяв той генеральський баба, а в мене ще багато. Всі треба продавати, — сказав Жайсак.

— Ну, добре! Я тебе сюди не кликав, але коли ти вже прийшов, то пані генеральша наказала тобі зайти до кімнати. Ходім! Де твоє хутро?

Жайсак скинув шубу, шапку та валянки і в самих нутряних панчохах пішов за Тарасом Григоровичем.

— Здрастуй, жінко найбільшого начальника в Оренбурзі, — вклонився Жайсак.

— Здрастуй, голубе! — посміхнулася Матильда Петрівна, з цікавістю розглядаючи молодого казаха. — Покажи мені своїх лисиць.

Жайсак сів на килим, по-східному схрестивши ноги, і почав витягати з килимової сумки лисицю за лисицею. Вона брала їх в руки, гладила долонею, накидала собі на шию, як горжетку. Хутро їй надзвичайно сподобалося, але воно тхнуло овчиною і цей важкий огидний запах усе псував.

— Ох, як же вони смердять! — не витримала вона.

— За кілька днів цей запах вивітриться. Певно, тримали їх разом з овчинами в скрині, — пояснив Шевченко.

— По скільки просиш? — спитала нарешті Обручева.

— Тридцять карбованців, а коли візьмете дві — тоді п'ятдесят п'ять, — відповів за Жайсака Тарас Григорович.

Матильда Петрівна задумливо пом'яла шкурку в руках, потім потягнулася до дзвінка.

— Попросіть сюди пана, — наказала вона лакею. І майже відразу ввійшов Обручов.

— Подивись, Вольдемаре, яке хутро мені принесли. Це мисливець. Він полює з орлом-беркутом, — пояснила вона, вказуючи на Жайсака, який одразу підвівся, коли ввійшов генерал. — Він просить по тридцять карбованців за шкурку. Чи не взяти нам пару?

— Звичайно, візьми, якщо вони тобі подобаються.