В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

— Ми вивчали Синє море з погляду географічного. Вивчали і географію його флори та фауни, шукали поклади. Знайшли кам'яне вугілля. Там пізнав я радість знайомства з природознавчими науками і полюбив їх, як одну з радощів людського буття, — закінчив Шевченко.

Іноді збиралися у аптекаря Цейзика190 або у пана Кирші, жонатого на сестрі Карла Івановича Герна. Тут час минав трохи інакше.

Звичайно, теж читали в голос нові листи й газети, теж до хрипоти сперечалися про різні пекучі питання, а потім пані Кирша сідала за рояль, Балтазар Колесинський191 брав скрипку, і чарівні мелодії Шопена, Шуберта, Шумана й Моцарта виповнювали вітальню Кир-шів. Одразу згасали розмови, а коли в кімнаті лунали мелодії Мо-шюшка та народні польські пісні, — не один засланець відвертався і потай змахував з вій непрохану сльозу. А іноді раптом чийсь лункий схвильований голос заводив польську революційну пісню "З димом пожарув", з якою йшли на бій повсталі поляки.

Бучно й весело промайнуло Різдво. Три дні вулиці Оренбурга були незвично велелюдні й строкаті. Майстрові, панська челядь, перекупки, прикажчики, канцеляристи та інші люди, завжди зайняті з ранку до ночі роботою, тепер з дружинами та дітлахами вийшли на свіже повітря. Всі були в своєму найновішому і найкращому вбранні. В очах рябіло від яскраво-зелених, жовтогарячих і червоних гарусних та шовкових хусток і ситцевих, туго накрохмалених шарудливих платтів у фантастичних квітах і вибагливих візерунках. Від жінок пахло новим крамом, казанським милом та підсмаженим соняшниковим насінням.

На стрімких берегах Уралу, завалених пухким глибоким снігом, дітлахи й молодь спускалися з гірок на санчатах. Дорослі хлопці та дівчата з вереском і реготом обганяли санчата дітвори й навмисно падали купою в сніг. Від парубків у дзеркально наваксованих чоботях, в кожушках або синіх чумарках, в плисових штанях і сліпучо-червоних косоворотках тхнуло горілою, дьогтем, сирицею та олією, якою вони до блиску мастили собі волосся.

На льоду давно скутого кригою Уралу виникла весела і велелюдна ковзанка, на яку з стрімкого берега теж вилітали санчата з галасливою молоддю. Гімназисти та учні ремісничих училищ і навіть вайлуваті бурсаки виписували на добре вигострених ковзанах складні візерунки та вензелі або мчали в синю далечінь, де Урал, примхливо вигнувшись, зникає за високим мисом з церквою на ньому, розцяцькованою золотими цибулинками дрібних, густо насаджених бань, і схожою на купу опеньок. Осторонь хлопчики із сміхом та вереском гралися в сніжки або будували фортецю з снігу і потім палко захищали її від такої ж зграї дзвінкоголосих хлоп'ят.

З півдня до смерку мчали вулицями візники та приватні сани з чиновниками і офіцерами в парадних мундирах та "миколаївських" шинелях з бобровими комірами або вовчих та ведмежих шубах, усі в білих рукавичках — з десятихвилинними візитами. Мчали й цивільні пани, напахчені, з підвитими вусами, в таких же білих рукавичках — теж поздоровляти своїх начальників, знайомих і родичів.

І все частіше й частіше лунали вулицями надвечір п'яні пісні, лайка і зойки побитих жінок. За шибками багатих будинків вже спалахували і сяяли тріпотливими вогниками величезні, під саму стелю, різдвяні ялинки, а в санях з музикою та співами мчали ряджені. В клубах гриміли до ранку військові оркестри, пурхали чепурні пари, а в буфетах та ресторанах ішла безперервна п'яна гульня.

Потім два-три дні відсиплялися від святкового чаду, щоб набратися сили для нової гульні та пиятики під Новий рік.

Тридцять першого грудня, безжалісно батожачи змучених паруючих на морозі коней, влетів у місто крізь Сакмарську браму столичний фельд'єгер з пакетом, запечатаним п'ятьма сургучними печатками, наче плямами крові, — і одразу всі писарі штабу почали писати довжелезні списки нагороджених орденами, підвищених у наступний чин або призначених на вищу посаду, і до новорічного ранку по всьому Оренбургу ніхто, крім Обручова, Герна та цих писарів, не знав, чим порадує або розчарує його цей новорічний ранок.

Шевченко сидів у своїй майстерні, гриз перо і думав, що принесе йому наступний рік, коли раптом знов увійшов до нього Герн. Він привітався, зазирнув у всі кутки і сів навпроти Тараса Григоровича.

— Що, знов та справа? — підвів на нього свої сипі очі Шевченко.

— Ні. Просто хочу вас попередити, що ваш альбом буде піднесений цареві тільки тоді, коли Бутаков закінчить і представить свій "Опис Аральського моря". Не той, науковий, зо всіма даними й цифрами, який він готує для Географічного Товариства, і не той гідрографічний, який подав до свого морського міністерства, а скорочений, популярний і напівхудожній, який подадуть цареві одночасно з альбомом, а тому й доля наша вирішиться не тепер, а пізніше, після від'їзду Бутакова в столицю.

Шевченко відчув у тоні Герна щось недобре і схвильовано спитав:

— Щось трапилося, Карле Івановичу?

— Поки що ми одержали лише відповідь на наше позаторішнє клопотання про те, щоб вам дозволили малювати й про полегшення вашої долі в зв'язку з вашою хворобою.

Шевченко зблід, підвівся і, спираючись долонями об стіл, нахилився до Герна:

— І що ж?

— Граф Орлов лише тепер подав цареві наше клопотання, і, як він пише, "височайшего соизволения на него не последовало".

— Тобто мені знов не дозволяється брати в руки ані пензля, ані олівця? — глухо спитав Шевченко,

— Це означає, що треба бути обережним. Ваші аральські малюнки, виконані для державної потреби, ніхто не збирається ховати, але відкрито приймати замовлення на портрети й малювати їх тут, у майстерні, ніяк не можна, та й у замовця теж треба бути надзвичайно обережним і брати замовлення лише у напевно чесних і порядних людей і з умовою, щоб ніхто не застав вас там за роботою. Та ви не журіться, не занепадайте духом, — взяв його за руки Герн. — Усе минеться і все буде добре.

— Так, звичайно, все минеться, — невесело відповів Шевченко. І низько похнюпилася його велика лобаста голова.

— Обручов просить вас сподіватися на краще і не сумувати. Портрет Матильди Петрівни продовжуйте малювати, а ми її попередимо, що треба перенести сеанси в іншу кімнату і на такі години, коли в палаці не буває офіцерів. Та розважтеся ж, голубе мій! Побачить він ваш альбом — і все налагодиться! А тепер послухайте новини: Бутакова нагороджено орденом Володимира з бантом. Ле-вицького Сергія із значним підвищенням переводять до Петербурга. Полковнику Матвєєву — "анну" на шию, а Обручов від завтрашнього дня — генерал од інфантерії, тобто високопревосходительство.

— А прапорщик Ісаєв? Коли я малював його портрет, він казав мені, що чекає на підвищення.

— Та що ви?! Такий йолоп! Хай ще походить у прапорщиках, поки трохи розуму набереться, якщо це ще можливо... Адже ж, щиро кажучи, коли в голові порожнеча, то в порожнечі розум не виросте.

Шевченко потроху опановував себе і навіть посміхнувся на слова Герна, але коли Карл Іванович пішов, він знов схилив свою зажурену голову...

Новий рік зустрічали вдома. До півночі Шевченко нікому не розповів новин, але коли зозуля на годиннику прокувала дванадцять і Бутаков як старший за віком і чином підніс келих і поздоровив усіх з Новим роком, Тарас Григорович поздоровив Бутакова з Володимиром, а Сергія Левицького з підвищенням і переводом у столицю, про що той так довго клопотався і так давно мріяв.

Всім одразу стало весело й радісно, і лише тоді друзі звернули увагу, який невеселий поет.

— А вам що обіцяє Новий рік? — стурбовано спитав Бутаков.

— Маю теж подарунок від гольштейнського принца.

І розповів про відповідь графа Орлова. Всі замовкли. Радість збігла з обличчя Левицького, якому раптом стало нестерпно важко й соромно за свій талан, коли в Шевченка темні хмари заступили обрій. Насупився й Бутаков. Він краще за всіх розумів, що, коли цар не забув віршів Шевченка, — ніякі малюнки, ніякий альбом не принесе Шевченкові звільнення. Але він мовчав і знаку не дав, як стислося його серце недобрим передчуттям.

На Новий рік Бутаков і Поспєлов поїхали з візитами. Поїхав і Левицький, а Шевченко залишився сам і написав Варварі Миколаївні повний розпачу лист, благаючи її замовити за нього слово, врятувати в ньому художника й поета. Лист вийшов трагічний, але Шевченко не став його пом'якшувати і почав писати Жуковському, який так допоміг йому при викупі з кріпацтва.

Шевченко і тепер не розумів, що вся царська сім'я вважала його своїм особистим ворогом і образником. Гірко скаржився він Жуковському, що Брюллов міг, але не побажав його врятувати, і благав Жуковського добитися хоча б дозволу малювати.

Левицький готувався до від'їзду, а Бутаков закінчував "Опис Аральського моря". Моряки теж поспішали на берег Балтійського моря, і на Костьольній увесь час стояла передвід'їздна метушня.

В середині січня прийшов з Петербурга лист від Михайла Матвійовича Лазаревського, адресований Федору Матвійовичу. Федір був у відрядженні. В його друзів не було один від одного ніяких таємниць, тому вони вирішили розпечатати лист і за вечірнім чаєм його прочитати.

Після звичайних святкових поздоровлень і запитань про здоров'я Лазаревський описував страту петрашевців:

"Це було щось невимовно жахливе, — писав він. — 3 світанку народ сотнями рушив на площу, де мусило відбутися це огидне й криваве видовище. В юрбі показували матерів, братів і батьків стратенців. Дехто з них не міг триматися на ногах. Сторонні люди підтримували їх під руки, самі з хвилювання тремтячи, як у пропасниці.

І ось нарешті під міцним конвоєм з'явився їх жахливий кортеж, їхали вони по двоє й по троє відкритими возами без шапок, в легких літніх пальтах, в яких їх було арештовано навесні, хоч надворі стояв лютий хрещенський мороз. Сині від холоду, бліді тюремною блідістю, вони здавалися мерцями.

Мені хотілося втекти від цього видовища, але ноги наче приросли до землі, а загострена увага жадібно ловила, начебто випалювала в голові всі стадії цієї моторошної церемонії.

Безмежно довго читали вирок... В юрбі десятки зблідлих вуст повторювали їх прізвища й жахливі слова: "до страти". Потім кожного з засуджених ставили навколішки, і кат у криваво-червоній сорочці, в чорних плисових штанях і лакованих чоботях, наче Малюта Скуратов192 з старовинної гравюри, ламав над головою стратенця його заздалегідь підпиляну шпагу.