В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Твоїх соболів щодня не одягнеш, а горностай не пасує до темних туалетів.

Шевченко весь час стояв осторонь, виструнчившись, хоча одягнений був не в солдатський мундир, а в сюртук.

— А, здрастуйте, Шевченко, — помітив художника генерал.

— Здравія бажаю, ваше превосходительство! — відкарбував Шевченко, стурбований тим, як сприйме генерал його цивільний костюм, хоч сама Матильда Петрівна сказала йому приходити в цивільному, "щоб відчувати себе ближче до мистецтва".

— Ну, як посувається ваша робота? — спитав Обручов, на мить забувши про Жайсака і його чорно-бурах лисиць.

— Помаленьку, ваше превосходительство. Схожість одразу вдалася, але не було в портреті... сам не знаю, як це назвати... життя, мабуть. Тільки сьогодні я раптом впіймав те, чого йому бракувало, і, здається, портрет ожив під пензлем.

Генерал підійшов до мольберта і довго мовчки дивився на неза-кінчене полотно.

— Так, у ньому щось дійсно змінилося... Глянь-но, Тильдо: наче сонцем на нього бризнули... Ну, малюйте, малюйте. Не буду вам заважати. Так ти береш його лисиць? — повернувся Обручов від дверей. — Так? Добре, я зараз пришлю тобі гроші.

— Візьму дві шкурки з найбільших, — сказала Матильда Петрівна, яка весь час з цікавістю розглядала Жайсака.

Він вибрав їй пару найкращих, блискучих, густих і пухнастих. Вона взяла у лакея гроші, мовчки відрахувала не п'ять, а шість червоних десятирублівок, потім звернулася до Шевченка:

— Будете ще малювати?

— Так, якщо ви не втомилися, — взявся за палітру Шевченко і торкнув Жайсака за лікоть.

— Почекай на мене, друже, десь надворі. Я ще трохи попрацюю, або йди до мене на квартиру. Я скоро повернуся. А ввечері ми ще дещо придумаємо.

І коли Жайсак вийшов, почав швидко, радісно і упевнено класти мазок за мазком.

Матильда Петрівна сиділа задумана, іноді ледве помітно посміхалася своїм думкам м'якою і трохи зажуреною посмішкою, наче прощалася з напівзабутими наївними мріями юності, які несподівано піднялися з дна душі. Це вже не була замкнена, суха п'ятдесятирічна пані, якою бачив її Шевченко щодня, схожа то на сувору класну даму, то на засушену квітку. Сьогодні вперше розкрилася її душа очам художника, хоч і нічого вона йому не розповідала, і він малював її — цю сумну душу, таку самотню в величезних пишних і порожніх вітальнях і залах цього палацу. За чим сумувала вона? За першою трояндою, яку зірвав для неї, наївної інститутки, стрункий засмаглий гардемарин в інститутському парку у вечір їх випускного балу? Чи згадала вона, як плакала в театрі над фінальною сценою "Онєгіна", бувши вже нареченою генерала Обручова, коли довелося навіки розстатися з мрією про одруження з талановитим скрипалем італійцем, який прогостював цілу зиму в маєтку її батьків? І раптом маленька прозора крапелька, ніби злякано відірвалася од волосинок її вій і поспішила заховатися в мереживному банті строгого закритого плаття з важкого темно-брунатного шовку.

Юність Жайсака і повість його кохання розбудили її. І хоча в кімнаті ще ледь чутно тхнуло овчиною, образ молодого табунника, з антрацитових очей якого дивилися і щастя, і віра в життя, і непереможні сили молодості, справив на неї глибоке враження. І гірко, й боляче було від думки, що їй у житті не довелося зазнати такого великого, цільного і чистого кохання.

Від Обручової Шевченко попрямував на Костьольну, де вже чекав на нього Жайсак. Вони одразу пішли до Кутіної. Марія Степанівна виявилася скупенькою, довго крутила хутро, щось обмірковувала та підраховувала в думках і кінець кінцем, поторгувавшись, взяла за двадцять п'ять карбованців одну шкурку "на весільний подарунок небозі, якщо вона раптом вискочить заміж", і дала чудову пораду звернутися до Терези Робертівни.

Парижанка не тільки шила плаття, але й тримала під виглядом докладу великий вибір хорошого мережива, оксамиту, шмуклерських виробів та різних оздоб, які збувала своїм замовницям і запас яких щороку поповнювала в Москві, Варшаві та Лодзі. Вона одразу зметикувала, що з такого чудового хутра можна наробити муфт, капелюшків, боа та горжеток і після чергової подорожі видати їх за останній крик моди, і відразу взяла у Жайсака дванадцять лисиць по двадцять карбованців. На руках у нього залишилося лише п'ять шкурок, з яких взяли по одній Левицький та Поспєлов у подарунок сестрам.

— Мєшков поїде не раніш як опівдні, а ми зранку встигнемо зайти до Герна. Мабуть, Софія Іванівна купить шкурку, або він візьме для сестри, — міркував Шевченко. І, щоб не проспати, рано вклався в ліжко, улаштувавши Жайсака в першій кімнаті на килимі.

— До Кульжан поспішаєш? — казав він уранці, йдучи в слобідку. — Скучив за нею?

— Ні, — похитав головою Жайсак. — В той день, коли народжується ваш Бог, у Жаман-Кала мусить прийти з Москви великий караван. Вій прямує в Маргелан, в Бухару. Я поїду в Бухару. Там у мене два брати — Касим та Тюленбай. Я дав ага слово, що викуплю їх на волю, коли буду багатий. Перед смертю ага наказав. Треба, щоб вони були вільні.

Шевченко здригнувся і за всю дорогу не вимовив більше й слова. Софія Іванівна взяла у Жайсака одну шкурку, а Герн дав адресу сестри, але було вже пізно, і Жайсак нашвидку попрощався з Тарасом Григоровичем і побіг у фортецю, щоб не проґавити Мєшкова, а Шевченко залишився в своїй майстерні і глибоко замислився.

Важкою темною хмарою лягли йому на серце останні слова Жайсака. А як же він, Тарас? Закінчив академію, став на ноги, уславився, їздив на Україну, видавав альбоми "Живописная Украйна", людиною став, а його рідні брати й сестри, навіть улюблена сестричка Ярин-ка, животіють на панщині, кріпаки-раби... Що він зробив, щоб їх врятувати? Тепер він докоряв собі за кожен келих шампанського, за кожну вечірку, де він, у панській одежі залицявся до жінок, де він був центром уваги всього товариства, читав свої вірші про кріпацьку долю, а зароблені іноді великі гроші так і не зміг повернути на те, щоб визволити їх з кріпацтва.

"За них мене карає доля", — з розпачем думав він. І важкі свинцеві сльози котилися з його очей.

Весь день Тарас Григорович був мовчазний і похмурий. До смерку сидів на самоті в своїй майстерні, гриз сухий хліб, куплений уранці дорогою, і ліг спати на вузенькому похідному ліжку, бо не міг повернутися до друзів на Костьольну, де вони б одразу почали його розпитувати, і від розпитувань стало б ще важче.

З легкої руки баронеси Бларамберг Тарас Григорович дістав ще кілька замовлень на портрети, й тому, що грудневі дні — найкоротші дні року, він з ранку до сутінків не кидав пензля. Нашвидку поснідавши, поспішав до когось із замовців, коли ранкове сонце ще розстилало на рожевих заметах довгі сувої бузкової тіні, працював до півдня, потім мимохідь забігав до народної "чайної", — замовляв собі "пару чаю", московський, густо всипаний борошном калач, ковбаси і, нашвидку перекусивши, мчав до іншого замовця.

Від замовців двічі на тиждень ішов поет до бібліотеки, де щиро заприятелював з бібліотекарем і, навантажений новими книжками, повертався на Костьольну, де обідав і одразу сідав читати, а в інші дні одвідував увечері своїх польських друзів. Радо зустрічали вони його в "будинку ойця префекта", як звали своє житло.

Тепер і панна Констанція зустрічала Шевченка найпривітнішою усмішкою, на яку було здатне її давно засохле обличчя, робила йому найглибший кніксен і одразу бігла підігрівати самовар, щоб почастувати поета гарячим чаєм з прихованою тільки для нього крихітною чарочкою рому, а Шевченко скидав пальто і прямував до їдальні, витираючи посивілі від паморозі вуса, і жартома питав присутніх не польською, арідною українською мовою:

А чи живі, чи здорові Всі родичі гарбузові?

І під веселий і привітний гомін обходив довжелезний стіл, вітаючись з кожним, потім сідав на підсунутий йому стілець і питав:

— Ну, які сьогодні у вас новини?

І новини були завжди. Іноді це був лист від родичів чи знайомих з "крулевства". В таких листах можна було завжди чимало прочитати за умовним кодом засланців. Іноді це був лист з Петербурга, повний літературних, театральних та мистецьких новин, присланих звичайною поштою. Але траплялись й новини з закордону.

Ось і сьогодні одразу відповіли схвильовані відгуки:

— Є нова паризька газета. Промова в Національних зборах Ві-ктораГюго!187

— Не промова, а вулканічний вибух: він затаврував президента Бонапарта, який намагається прибрати владу до рук і поновити імперію!

— Ну, а в Італії що? Невже так всьому і край?

— Вже третій місяць, як впала Венеція, останнє вогнище революції!

— А що з Гарібальді? Невже його захопили? Невідомо. Мовчать газети.

— Велика людина — Гарібальді188, — палко сказав Шевченко. — Справжній народний герой, розумніший за всіх інших революційних діячів Франції, Угорщини, Австрії та Італії, разом узятих. Адже ж лише він разом з Мадзіні189 наважився оголосити такі розумні закони й накази, як скасування світської влади римського папежа: хай керує попами, а не державами. І церковні землі оголошено державним майном, і вже почали розподіляти їх селянам; і податок наклав на капітали і на багатства; і бідноту оселили в реквізованих церковних будинках. Тому на них так і накинулися всі пани й буржуа, що діяли вони з Мадзіні для трудового народу, а не бавилися скасуванням цензури на пресу та республікою для буржуа. Він замовк і замислився.

Потім читали вголос промову Гюго. Палко сперечалися про причини поразки всіх західноєвропейських революцій. Мирно закінчували вечір за шахами або за склянкою чаю.

Якось попросили Тараса Григоровича розповісти про Аральське море та про експедицію Бутакова.

— Невже Хома нічого не розповідав про наші мандри? — здивувався Шевченко.

— Він не поет, він тільки про геологію вміє розповідати, — засміявся Турно, — а коли ми його розпитували, він нам відказував: "Ось познайомитесь з Шевченком — він вам усе докладно й розповість".

— Коли так — треба розповісти, — згодився Тарас Григорович і почав з довгої подорожі від Орська до Раїма і вже далі — про прекрасне своєю синню невідоме море, про несподівані шалені шквали й бурі на ньому і про глибинну зибінь, яка тижнями вколисувала "Константина" на скляних бганках заштилілого моря; про чудернацькі скелі на урвищах Усть-Урта і нікому не відомі острови, повні пташиних гнізд та ніде не бачених рослин.

— Наша експедиція була проведена за методом відомого вчено-го-географа Гумбольдта, — вів далі Шевченко.