Музей покинутих секретів - Забужко Оксана
І воно й є таке, як у всіх, от у чім штука: що в усіх — те саме. Жодного сповненого життя довкола себе я не бачу: до якого не приглянься зблизька, всі якісь криві. Тільки ми з татом на цій шкалі несповнености десь посередині, а мама ближче до точки відліку. З великим відривом.
А за кожну чиюсь несповненість хтось має заплатити. Закон рівноваги, ні?..
Я завжди знав, що не зможу скривдити жінки. Ніколи, жодної. Я завжди їх жалів: усі дівчатка бачились мені ефемерично-зникомими істотами з таємним знаком смерти на чолі. Те, що хлопці також смертні, і то з куди більшою статистичною ймовірністю, я оцінив уже в дорослому віці, емпіричним шляхом, — на спосіб мого почування це не вплинуло. Я й Юлічку жалів, бідолашну маленьку курву. І — нічого не можу з собою вдіяти — десь у глибині душі, на якийсь нескінченно малий відсоток — жалію й досі…
От у чім штука, тату.
Тільки цього я йому, звісно, не кажу.
— В порядку, тату, — оце тільки й кажу: наче той мафіозі у Тарантіно. Ще міг би додати, як мій охоронець казав: буду стріляти, коли прийдуть, — і, бігме, не збрехав би, але то вже був би перебор, у дусі тих підліткових нахвалок, до яких, як він колись перестерігав, тільки слабаки вдаються…
— А ти змінився, — несподівано каже тато, аж я скидаюся:
— Я? Це чому?
— Змужнів… Посерйознішав наче. Богу дякувати, а то я довго боявся, що з тебе шалапута виросте. Такий ти був, трохи балахманний… Бабця, Царство їй Небесне, все журилася, що ти в Стефу вдався. Все їй здавалося, що ти заніжний, як на хлопця…
— Я гадав, бабця любила маму?..
— Де не любила — певно, що любила! — ображається він на мою нетямущість. — Але то одне до другого нічого не має. Хлопці собі своє, дівчата своє… Бабця доньки не мала, то Стефою тішилась, як своєю дитиною. А хлопець — то що іншого…
— А, он ти про що…
В голові мені вже трохи туманіє (спи, очко, спи, друге…), і я не зразу вкурюю, що тато говорить до мене зі свого часу, із квартири, де від мого дитинства майже нічого не змінилося, — хіба порохів побільшало та стерлась обшивка на меблях, — і де нема ні Юлічки, ні податкової, ні гнилих підстав і прокидів на бабло. І та реальність теж частина мене — і, бігме, не найгірша, і, щоб тримати її підклеєною до свого ментального "файлу", мені досить зараз віддати татові хід розмови й просто сунутися за течією, підхоплюючи обірвані кінці його думок: він обриває їх, бо для нього вони очевидні, і він думає, що й для мене також, — для нього я досі перебуваю в одній із ним реальності, де до хлопця існує пакет цілком певних, теж усім очевидних вимог. І найдивніше — я розумію, про що йому йдеться:
— Ну, бабця, звісно, свої стандарти мала…
"Наші хлопці" — от який був її стандарт. Щоразу, коли бабця Ліна так казала, було ясно, що мова не про нас із татом, а про зовсім інших "хлопців", до яких мені, а чого доброго, й татові, — як на пузі рачки. І таке саме враження лишали в мені ті срібнозубі діди, всі як один із однаково невгинною, штивною вояцькою виправою, які за дзядзьового життя часом збиралися в нас удома — сперечатися про Кіма Філбі, "кембриджську четвірку" та інші малозрозумілі для мене речі. Всі вони пройшли через тюрми й табори, але особливо їх при мені не згадували, взагалі якось не особливо згадували про минуле, — більше цікавились біжучою політикою й тим, коли розпадеться Совєцький Союз, я ж тоді більше цікавився дівчатками, музичними гуртами з польського ТБ, радіосхемами з журналу "Юный техник" та іншими земними радощами — і по-справжньому оцінити точність їхніх прогнозів зміг щойно тоді, коли Совєцький Союз таки розпався. Дивна річ, але діди не заговорили й після того. Вже аж із Лялюсиних розкопок я зміг дещо скласти докупи — й власним хлопським розумом допер, що бабця з дзядзьом аж до самого арешту, до 1948-го року теж мусили працювати на підпілля, тільки КҐБ про це ніколи не взнало: їх вивезли як членів родини, "за пособництво", "за Гелю", і зуби в них обох були кістяні — не повибивані на допитах. Срібнозубий ареопаг, що приходив до них, як, певно, колись ночами приходив і на Круп'ярську, мусив знати більше, але діди сходили в могилу, так і не зрадивши своїх таємниць. І коли вони казали "наші хлопці", то мали на увазі мертвих — тих, хто тоді загинув і кого вони постійно держали в умі, мов стояли перед ними на струнко, — і так і пронесли через ціле життя оту свою невгинну вояцьку виправу.
А я зростав в оточенні мертвих жінок — із надовго розлитою в мені підшкірною осторогою: що сказала б мама, якби зараз мене побачила?.. І тета Геля, в чомусь невловно подібна до мами (вони дві з роками якось злиплись мені водно), у великому й круглому, як дитячий слинявчик, білому комірці, дивилася на мене з бабціного бюрка. Із ажурної рамочки сорок першого року: фото було зроблене того самого дня, коли білий слинявчик прибув зі Швейцарії, де, як і я, вчився на фізика, до окупованого німцями Львова — "здобувати Україну". В жовтні 1990-го, в розпалі нашого страйку, бабця Ліна (вона тоді вже була в лікарні) передала мені зі Львова те фото — разом із дзядзьовим. Вийняла з рамочки, заклеїла в целофан і передала. А до кінця року не стало й її.
Якщо бабці й не вдалося виструнчити мене на вояка з незгинною поставою, їй зате вдалося інше: непомітно витіснити маму, таку, якою вона була, з моєї пам'яти, підмінивши її образом іншої жінки, — і навіть на мамину смерть навісити якийсь туманний ореол героїчности, позичений, як я втямив уже згодом, з іншого життя — і з іншої доби. Коли в домі вимовлялося "Стефа", всі на мить поштиво замовкали: малому мені здавалось — як перед подвигом. Я навіть сам собі придумав, сам повірив і в добрій вірі розповідав товаришам, ніби моя мама загинула на Говерлі, страхуючи новачків, котрі завдяки їй урятувалися (в тому поході всі, крім неї, врятувалися!): виходило героїчно, майже з тої самої шухляди, що "наші хлопці". Що смерть альпініста в горах нічого спеціально героїчного в собі не має і може свідчити хіба про те, що людину реально харило пісне і мляве життя в долині, ніхто ніколи вголос не казав. Бабця розпорядилася життям невістки на власний розсуд — так, як уважала за потрібне. Вийшло так, ніби бабціні мертві всмоктали в себе маму, як пилососом, розчинили її в собі. Зробили її для мене, вже назавжди, — нерозглядною. А мені тільки й лишили, що отой терпкий жаль до всіх дівчаток на світі — як до випадково залетілих у світ пташок, щомиті готових випурхнути геть у леда-прочинену кватирку.
(І ще мені лишилися сни. Атож, сни. Це теж моє, цього ніхто мені не зміг одібрати: здатність бачити уві сні те, чого не видно вдень, — це в мене від мами, це її спадок — дівчинки "не від цього світу", про яку я не маю більше чого розказати…)
Натомість тато, о третій ночі свіжий і бадьорий, як вранішній щиглик: збадьорений нагодою заповнити безсонну годину всіма спогадами, які його там на самоті розпирають, — про свою маму може говорити хоч до білого дня: навіть тепер, через тринадцять років по смерті, бабця Ліна зостається невичерпною. Невидимо присутньою четвертою фігурою в нашому родинному колі серед ночі, — де в світляному крузі від лампи біліє спорожніле чайне горнятко, а за стіною спить моя кохана: її теж привела до мене бабця Ліна. На тету Гелю, на того самого живця… З того світу привела. На дванадцятий рік по смерті.
І, між іншим, так воно й є.
Це вона тут головна. Це вона все зробила. Нас усіх зробила. Вона, бабця Ліна. Пані Ліна, як звали її сусідки. Поліна, Поленька — казали московські товарки по засланню. Моя рідна бабця, Аполлінарія Амброзїївна Довган-Ватаманюк, упокій, Господи, її душу. Всіх розставила по місцях. Оце жінка, здуріти.
Я вже на тій фазі, коли втоми не чуєш, бо взагалі не чуєш тіла (тільки зняти його зі стільця здається непомисленним трудом, легше тут і заснути!), — а голова починає працювати на мерехтючо-ввімкненій частоті, і всі думки і враження, змішавшись, мчать крізь неї суцільним вогняним потоком, якого не встигаєш квантувати, але це дивовижне відчуття, хмільне й летюче, як у марафонця на тридцятому кілометрі, — коли відкривається друге дихання і з бозна-яких закапелків мозку зі страшною силою пруть ендорфіни, — відчуття, задля якого, либонь, і альпіністи деруться на гору, — коли все, що досі було таким очевидним, аж зливалось тобі з пейзажем, враз спалахує, як при сході сонця, іно встигай дивуватись: і як це я досі не бачив, наскільки ми всі, вся наша родина, такі, якими ми є, виліплені бабцею Ліною — нею одною? Як ті Великодні паски, великі й маленькі, до яких вона нікому не дозволяла підступитись, — завжди сама вимішувала в кухні тісто, сама ліпила й саджала в духовку, а від нас вимагалося тільки ходити по хаті тихенько, не скакати й не гупати — щоб паски "не сіли"…
І звідкись я пам'ятаю цей подив (гордість, захват…) — від того, що рідна людина (жінка! слабка істота, як ти звик думати…) зненацька виростає тобі в очу до ґрандіозного масштабу, а ти стоїш як пень (ліс, сніг, ялинове віття…), і прешся з зачудування: як вона змогла? Така маленька… (Бабця мені головою до грудей діставала!)
— …той коричневий зошит, — дотирається мені до свідомості татів голос, — де вона собі нотатки до спогадів робила…
Цей легкий коґнітивний дисонанс мене нарешті прокидає:
— Коричневий зошит? — дивуюся майже притомно. — Бабцін? Отой, із криптограмами? Хіба він не темно-зелений, той зошит?
Я б був заприсягся, що темно-зелений. Як зараз його бачу: обкладинка смарагдово-трав'яного кольору, і всередині зо два десятки сторінок, змережаних загадковими скороченнями — наче шифром якоїсь упалої розвідки.
— Та що ти геть усе позабував! — сердиться тато. — Я ж вам показував, коли ви фільмувати приїжджали, — коричневий зошит, грубий, у коленкоровій обкладинці, он він у мене на бюрку лежить!..
Може, при переході з одного часу в інший відбувається щось на кшталт заломлення променів при переході в інше фізичне середовище — і старі предмети в нашій пам'яті змінюють форму й колір? (А звук? Що тоді відбувається зі звуком, із давно відлуналими голосами?..)
— До речі, — каже тато в слухавці, в своєму малометражному п'ятачку, осяяному бабцею Ліною, як світлом мертвої зірки: — Ти часом не пригадуєш собі нікого з її товаришів, хто мав ініціали "А.
