Музей покинутих секретів - Забужко Оксана

Можна не сумніватися: своїх ефесбешників він також зрадить. І грошики свої встигне вчасно вийняти з діла, послухає моєї поради.

Коли в хід ідуть трюїзми, це знак, що пора закруглятися. Життя триває, атож, хто б сперечався. Дивлюся на чоловіка навпроти (…він здавався мені сильним, тим, хто здатен вирішувати долю багатьох, втілена мрія відвічно безправного народу про "свою" владу, "свою", власну силу, яка оборонить і захистить…) — і чую, як губи мені викривляє, наче в дзеркалі зі спізненим відображенням, та сама значуща посмішечка в'язничного психа: я знаю, де я тебе бачила. А от ти мене — ні, не знаєш… Він чекав на розгрішення, і моє мовчання його непокоїть.

— До речі, — вдає, ніби щойно згадав: — Як у тебе з грішми — маєш за що жити?..

Отут уже ледве стримуюсь, щоб не зареготати: хай тобі грець, міг би все-таки придумати й щось дотепніше! Чи от власне, що — не міг?..

— Не турбуйся. Мене є кому утримувати.

"Так чого ж ти, суко, хочеш?!" — майже викрикує, з ненавистю, його погляд: всяка відмова від грошей у його системі координат дорівнює шантажу, й моя поведінка означає якусь приховану загрозу, яку конче належиться нейтралізувати — і то негайно:

— Це не P.? — єхидно прискалюється.

Отже, він знає і про Р. Втім, нічого дивного, раз він контачив із керівництвом каналу й збирав на мене досьє, — компромат на майбутнього партнера також входить до контрольного пакета акцій.

— Ні, — хитаю головою, — не Р.

— Якщо хочеш, я можу в них викупити твої фотографії… Ті, де ти з P., — оскиряється так, мовби він їх бачив.

А якби й бачив?

— Мені пофіґ, Вадиме.

Найдивніше, що мені справді пофіґ. І звістка про те, що нове керівництво каналу запаслося знімками, яких Р. свого часу наробив із мене в пікантних позах (а казав же мені тоді — "не зарікайся!"), зовсім не справляє на мене того враження, на яке розраховував Вадим. Просто, пофіґ — і все. Так, ніби то не зі мною було, — не я валялась під бліцами гола, зі страпоном у руці, заляпана чужою спермою. Хоч цілий офіс тими кадрами обклейте — не дістанете, хлопці, як не старайтеся.

— Вони вирішили проти тебе підстрахуватися з усіх сторін, — пояснює Вадим, усе ще не вірячи, що його так довго бережена куля вцілила в "молоко". — На випадок, коли б ти спробувала підняти шум за той конкурс краси…

Ага, то це, значить, шефуля постарався. Моя лапочка. Всі сили на закладку пробою в мурі. Інтересно, яку ж то таку "сторі" він замірявся на мене зліпити на підставі тих знімків?.. Хоча, як подумати, — ні, не інтересно, аніскілечки. Якось і уяву напружувати в той бік не хочеться.

Натомість щось зовсім інше приходить мені до голови — з тою самою сновидною легкістю, мовби так і треба, мовби моїми діями керує хтось сторонній, а мені тільки й належиться, що відірватись від скелі одним ривком — руки вздовж тулуба, голова вперед, "ластівкою", назустріч темно-синій безодні…

— Якщо вже ти так хочеш віддячитися мені за консультацію, Вадиме… — відважую якраз у міру навантажену сарказмом паузу, — то викупи в них краще для мене інший матеріал…

Він зраділо, з готовністю виймає з внутрішньої кишені піджака Palm і сам занотовує, водячи олівчиком по екрану, — він це зробить, він обіцяє: матеріали до недокінченого фільму, програма "Діогенів ліхтар", так-так, та сама. Робоча назва матеріалу — "Олена Довгая". Він дійсно це зробить, можна не сумніватися, — визволить Гельцю і всіх моїх Довганів із того гадючника: он як пожвавішав, навіть якась незвично запобіглива метушливість з'явилася в рухах, — він ще не вірить, що так вдало зі мною розв'язався, що йому так дешево обійдеться моє мовчання: я більше не згадуватиму про те, чому загинула Влада. Те, що знаємо ми обоє, зостанеться між нами.

Він не підозрює, що це Влада викуповує в цій хвилині, його руками, мій фільм. Фільм, який я тепер зумію докінчити, власними силами, чого б це мені не коштувало: я вже знаю, чого йому бракувало. І в тому фільмі буде і Владина смерть також: це єдиний мій спосіб сказати про неї правду. І байдуже, що мужчина, через якого вона загинула, матиме в кадрі інше обличчя — те, крайнього справа на старій повстанській фотографії. Бо, крім фактичної, заземленої на імена й обличчя, є ще й інша, глибша правда прожитих людьми історій, та, якої не видно стороннім і якої не вигадаєш і не вдаси. Та, що за межею піддатности.

І, мов дочекавшись нарешті слушної хвилини, белемкає на сполох мобільник — мій мобільник, я його не вимикала, — і я вже знаю, хто це, і м'язи мої безконтрольно розпливаються в усмішці, поки губи вичавлюють Вадимові механічне "Вибач":

— Лялюська?..

— Адю! — волаю, здається, на все горло, виринаючи з темного печерного підводдя на світло дня: — Адю, я є! Я тут, я в порядку! Не хвилюйся за мене, я вже їду, за двадцять хвилин буду!..

— Слава Богу, — шумно зітхає в вухо мій коханий хлопчисько, моє сонечко, Господи, яка ж я рада його чути! — Давай, мале, жду. А то в мене тут таке робиться…

"Прости мені, Адріяне"

Зроби, будь ласка, чаю, попросила Лялюська. Ромашкового? Тільки ромашковий лишився, я не встиг сьогодні нічого купити. Все одно, хай буде ромашковий. І, надпивши, як гусеня, — трошечки, немов через силу, — відставила чашку й осміхнулась: ми з тобою вже як парочка пенсіонерів — сидимо біля розбитого корита і п'ємо на ніч ромашковий чай. Ще тільки болячок бракує для повного комплекту…

Це не інакше як той пацик, подумав я, той нарде-пук, гнида, пробив тебе на темі кризового віку: мовляв, тепер або ніколи — вгору або на звалище. Як казала одна моя клієнтка: до сорока років жінці досить бути гарненькою, після сорока вже треба бути багатою, — і робила мені очка, хоча сорок тьоті явно мусило бути, як я ще до школи ходив. А Юлічка, певне, все те слухала й мотала на вус…

Вголос я сказав: ти все зробила правильно, Лялюсь. Ти молодчина, я пишаюсь тобою. Знаєш, заясніла вона, мама так казала — про тата, тими самими словами: що він усе робив правильно. Дивно, правда ж?..

Я подумав: Лялюська змінилась. Подорослішала? Знаючи її, і як вона, дівчинка-відмінниця, вібрує у відповідь на кожен житейський удар — як на вияв космічної несправедливости, — я спершу боявся обрушити на неї всю правду в тому вигляді, як вона обрушилась на мене: так і так, кохана, ми з тобою в дупі, бо моя секретарка обчистила мене на тридцять тисяч баків (ах, лошара ж я, лошара!)… А коли моя дівчинка, з чудно зверненим кудись у себе поглядом, розповіла мені — від вашого стола нашому столу — про свою вечерю з тим народним пациком, я взагалі охрінів, аж моя власна халепа вмить здрібніла мені до кабінетного формату: йолки-палки, таж це війна!.. Неоголошена, таємно-повзуча, натуральна гебешна війна, і ніхто й дупля не дає, — кожен всадив носа в своє лайно й бачити не бачить, що діється довкола!.. Я бігав по кухні, курив одну за другою й репетував, що треба щось робити, не можна ж дозволити зграї доморослих бандюків отак-о, ні за цапову душу здати країну кремлядям, і що той Вадим не інакше як був стукачем іще за совка, знаю я цих підісланих козачків, набачивсь, — які спершу роздерибанили партійно-комсомольську касу, а потім ринули в політику дерибанити все, що лишилося в державній власності, чим-чим він, ти казала, торгував — керасінчиком?.. Знаєш, як це називається? Аґенти впливу, всі вони — аґенти ефесбешного впливу, всі на гачку в Кремля, колишні стукачі, суки, падли, люстрацію треба було провести ще в 1991-му, тільки так і можна було позбутися цих совкових метастазів, а тепер ач як розрослися, суки!.. Я відчував навіть певну окриленість у своєму гніві — певну очисну полегкість від того, що для гніву знайшовся солідніший об'єкт, аніж сука-Юлічка, яка за моєю спиною крутила оборудки з моїми конкурентами, — я звільнявся від гидкого почуття окрадености, що цілий день мене пекло, й наливався чистим, як спирт, громадянським обуренням: та за кого вони нас мають, суки, гадають, їм усе з рук зійде?! — ширшав у плечах і розпростувався, зачувши справжнього, гідного ворога, з яким не впадло ставати на прю, — а от Лялюська була цілий час на диво стримана, мовби не надто й заскочена моєю новиною (я завжди підозрював, що вона недолюблює Юлічку!): перепитувала мене скупо й по-діловому і загалом здавалася досить спокійною — так, наче всі удари цього вечора прийшлися їй на якусь невидиму амортизаційну подушку. Раніше вона в стресових ситуаціях поводилась інакше — коли звільнялася з каналу, її хіба ж так трясло! А тут проступило в ній щось нове, якась відстороненість, — навіть про те, як елеґантно помножила на нуль того народного пацика, говорила без всякого тріумфу. Од утоми носик моїй дівчинці почервонів і загострився, нависла над кухонним столом лампа прокреслила від носа до губ уже явні, графічно чіткі вритини, — без косметики вона завжди така рідна, мила, що мені терпне всередині на неї дивитись, але щойно тепер я розгледів, як вона за ці дні схудла, зробилася зовсім ефірною, аж личко видовжилось… І я подумав, що вона перестала подобати на дівчисько. Вперше за весь час, що ми разом, я відчув, що вона справді старша за мене, — і то не на п'ять років, а на якусь геть незміриму дистанцію…

Давай лягати, мале, — я й сам уже ледве тримався на ногах, і де, блін, мої дев'ятнадцять, коли цілу ніч можна було джиґувати, як Карлсон із моторчиком, а на ранок, іно перегар зажувавши, бігти на пари хоч би хни?.. Угу, кивнула вона, давай, — і звела на мене очі, які, крізь усю дерев'яну втому, крізь отупіння пізньої години й спаленого на жужіль адреналіну, зненацька прошили, пронизали мене живою музикою, немов зазвучавши на голос, — в очах їй світилася ніжність, і покора, і сум, і щось таке непередавано-жіноче, від чого горло мені здавило клубком: поїдемо завтра до того дядька?..

Якщо ти хочеш, прохрипів я, голосом старого мафіозі з фільму Тарантіно. Холера, я таки був зворушений, мало що не розревітись був готовий. Я й збирався вранці на Бориспіль, до того експропрійованого Юлічкою дядька, — з'ясувати подробиці й оцінити збитки (дзиґар із зозулею, горіхова шафа, що там ще ця курва сплавила Б. і К° за моєю спиною?), — але збирався їхати сам, досі я ніколи не втягував Лялюську в свої справи… Правда, ті справи досі ніколи й не зазнавали такого удару, як тепер од Юлічки.