Музей покинутих секретів - Забужко Оксана
Мабуть, ліпше таки не свистати на гробах.
Як це було в тому анекдоті, що мій банкір розповідав? Іде кобіта поночі через цвинтар, угледіла якогось чоловіка, просить провести її до виходу. Без проблем, каже той. А то я, каже жіночка, мерців боюсь. Тю, дивується чолов'яга, і чого нас боятись?..
Не такий і дурний прикол, як здається. Треба буде вранці Лялюсьці розповісти.
Не боятись, ні. Але ми ж їм оголосили повний іґнор — тупо забили на них, і все. А вони, видать, ображаються. Колись люди знали, як із ними жити, на Різдво до хати запрошували і всяке таке… Страх здумати, скільки їх там за минуле століття набралося по той бік — ніким не пом'янутих. Можна уявити, як у них там назріває проти нас бунт. Таке ґрандіозне народне повстання, Велика Мертвецька Революція. Гляди, якогось дня візьмуть і вийдуть нам із цвинтарів на вулиці…
М-дя, веселенькі гадки серед ночі в голову лізуть!..
Треба буде завтра дорогою купити квіти й покласти на те місце на трасі. Чи воно там хоч якось значене?..
Зроблю-но я собі ще того ромашкового чаю. Недарма його пенсіонери п'ють, — їх же також безсоння мучить…
Мучить, авжеж мучить. Акурат о цій саме годині.
Аж стенаюсь од цієї думки. Блін, отак займаєшся всякою фіґнею, на що тільки не спалюєш своє життя, лиш на рідних його ніколи не вистачає… От прямо зараз візьму й подзвоню. А чом би й ні?
Причиняю за собою двері до кімнати (спи, очко, спи, друге…), а потім і до кухні, — прикрутивши світло над столом, щоб не било по очах, я давно помітив: у притемку люди говорять тихіше, інстинктивно стишують голос. Тепер між мною й моєю дівчинкою коридор і двоє зачинених дверей, можна не боятися, що її розбуджу…
Тьху, чорт, але й накадив я тут!.. У сильно прокурених приміщеннях, надто коли в них тепло, насправді тхне не недокурками, не димом, — а тліном: ще не мертвечиною, але попереднім, перед нею, етапом. Такий, ні з чим не зрівнянний, душок зіпсуття: відразу тягне за собою, асоціативним хвостом, аромати блядки, псятини й алкогольного перегару. Скільки я такого в житті нанюхавсь!.. І скількох уже відпровадив на цвинтар — тих, із ким тусував в атмосфері цього нечистого запаху, що його жоден кондишинер не переб'є: колись, у юності, це був дух нашої веселої бідности, дух совкових общаг і студентських пиятик, — а потім виявилося, що наші гроші тхнуть так само… Вовчик, із яким я познайомився ще на Сінному, в тридцять п'ять умер од інфаркту, Яцкевич згорів од наркоти, Рудий, забув, як його насправді звали, був, казали, підшитий, він завжди добряче закладав… А до Кукалюка я навіть їздив на дачу, новеньку, двоповерхову, але там теж так штиняло, тільки ще тлінніше, солодкавіше: з домішкою сигар і драпу. Кукалюк скаржився, що його крупно підставив хтось із політиків і він тепер винен всім, як земля колгоспу, — а потім прийшло повідомлення, що Кукалюк випав із поїзда, на якому зроду не їздив.
Розчахую навстіж вікно і захланно всьорбую ніздрями колюче нічне повітря. Може, це в мене безсонні глюки, але на мить виразно чую вогкий дух ожилої землі: знак, що вона вже прокинулася, що десь там у надрах вже завирували соки, готуючись бігти вгору по стовбурах… Перший знак весни.
Тихо як, Господи. Ніде на цілий квартал ані віконця не світиться…
Вмикаю чайника. І беру телефон.
Один, два, три гудки… На четвертому слухавка оживає — ну от, я ж так і знав, що старий не спить!
— Гальо? — голос суворий, невдоволений: мовляв, що то за біда поночі добивається до хати?
— Привіт, тату.
В слухавці нерозбірливо бубонить телевізор, і я мов навіч бачу батька — як він стоїть у передпокої нашої львівської малометражки (телефон у передпокої, телевізор у вітальні), в своїх розчовганих капцях із підігнутими задниками, за спиною в нього стелажі зі старими журналами, що їх він ніяк не збереться викинути, над головою — ов, а що ж там таке над головою, забув уже, — якийсь вішак?..
— А, це ти, — каже батько. — Здоров.
Ніби я не за шістсот кілометрів од нього, а щойно ступив у хату. Як колись у п'ятнадцять років: потемки скинув черевики, в самих шкарпетках навшпиньки пробрався по коридору… А в дверях кухні завмер: тато сидів при нічникові за столом і читав, — видно було, що не лягав. Здоров, тільки й буркнув до мене — і втупився назад у книжку, трохи навіть збентежено: ніби, як і я, був заскочений на чімсь, чого не хотів показати. (В ту дівчинку я був закоханий, перша моя любов, думаю, він догадався…) І зараз він теж старається не показати, що зрадів, почувши мій голос, — не показати, що бодай у чомусь од мене залежний. Тільки тепер, коли йому от-от стукне шістдесят і в нього гіпертонія, цукриця й артрит, це вже має зовсім інший смисл. Вдруге за вечір мені стискає горло.
— Не розбудив?..
— Та де! — енергійно протестує він. — Ти ж знаєш, я так рано не лягаю… "Рано" — це третя ночі. Засне він, як уже почне розвиднятися, і спатиме годин зо три-чотири. Він не називає це безсонням, він усе ще бадьориться, не признаючись до пенсіонерських недуг, удаючи, ніби це в нього просто такий режим: чоловік зайнятий, допізна працює, а вечорами після роботи впорядковує родинний архів (Лялюська напоумила!)… І ще він, розуміється, живе активним політичним життям — як усі самотньо старіючі люди:
— Оце дивлюся П'ятий канал…
Віднедавна канал, відкритий опозицією під вибори, зробився для батька тим, чим за совка було радіо "Свобода".
— Чи ти чув, що ті бандити затівають у Мукачево?!
Не переводячи духу, він висипає на мене почуте з ящика (який тимчасом продовжує бубоніти на задньому плані, створюючи сюрчиковий ефект синхронного перекладу): як у Мукачево влада влаштовує позачергові вибори, щоб замінити чинного мера своїм кишеньковим. Мені лишається іно зрідка помрукувати на знак уваги, не показуючи, що я все те вже чув, і не раз: про вирубані "тими бандитами" карпатські ліси, про те, що жахливі повені, які щороку плюндрують Закарпаття, то не що, як наслідок тої злодійської вирубки, і як нинішнього мера, що хотів "тих бандитів" трохи прикоськати, не допустили на цих виборах балотуватися, вкравши йому документи, а тепер-от тихе курортне Мукачево запрудили зграї кримінального вигляду чоловіків у шкіряних куртках, — їх невідомо звідки звозять до виборів автобусами, й вони розгулюють по місті, як господарі, бешкетують по кнайпах, страхають населення, вечорами люди вже бояться ходити по вулицях, це ж терор, достеменний терор, молодшає від обурення батько, наче по ходу говорення скинув років із тридцять, — вони що собі надумали, сталінські часи повернути?..
— Тож чисто так совєти в сорок шостому свої вибори проводили! В кожне село гарнізон солдатів привозили, на виборчу дільницю людей автоматами зганяли. Бо в нас люди тоді ще думали, що то так, як за Польщі, — як пробойкотують, то й вибори не відбудуться. Ще не знали, що то за власть…
Ніби підігрітий його запалом, починає обурено клекотіти чайник. Мимоволі всміхаюся. Сам того не відаючи, тато передражнює мене — годину тому я точнісінько так мітинґував тут перед Лялюською. Недарма вона каже, що я на старість буду "копія Амброзій Іванович". Давно я йому не дзвонив. Закрутився. А не був у Львові ще давніше…
— Це, тату, виборчими технологіями тепер називається… Окріп плюскотить у горнятко.
Якогось дня я більше не зможу отак-от набрати номер, серед дня чи ночі, — і почути батьків голос. На мить переді мною розверзається ота майбутня пустка-голизна, мов із сонного здерли ковдру, й стає холодно. Встаю причинити вікно, поки тато, — слава Богу, живий і здоровий, — продовжує викривати російські виборчі технології зразка сорок шостого року:
— А то ще, знаєш, як робили? Дзядзьо твій розказував — просвердлювали в кабіні до голосування дзюрочку в стелі, і звідтам цілий час крейда сипалася на те місце, де олівець хімічний прив'язаний лежав. Як чоловік, зайшовши в кабіну, нагнеться щось тим олівцем у бюлетені слинити, то цівочка крейди йому акурат на голову трапляє. А то ж зима була, лютий місяць, усі в шапках… Так і в кабінку заходили. Кабінки закриті, як годиться, — нічого не видно, голосуй, як хоч'! Хоч' — викреслюй того єдиного кандидата, хоч' — вкидай до урни чистого бюлетеня: свобода! Сталінська конституція ґарантує… А на виході з дільниці всіх, у кого біле було на шапці, — хто в кабінці, виходить, із олівця скористав, — похапали в грузовик, що на задньому дворі наготований стояв, — і поїхали дядьки в тундру комунізм строїти! Такі, брацє, вибори були…
— Круто, — визнаю я.
Технологічненько, справді. Здається, в Конан Дойля є подібний сюжет: закрите приміщення, фіксоване місце для жертви, і над ним отвір, звідки виповзає отруйна змія. Тато такого не пригадує, але обіцяє перевірити: Конан Дойль у хаті є — старе радянське видання.
— Перевір, — погоджуюсь, бо мені вже й самому цікаво. Розкажу завтра Лялюсьці — звідки в тих "політтехнологій інформаційної доби" ноги ростуть. Дарма той Вадим їй так хвалився, нічого нового його пацани не придумали. Чи вони взагалі нічого нового не здатні придумати — і тим і полюють на таких, як вона?.. Тоді виходить так, як церква каже: що зло само по собі безсиле, вся його сила — в тім, що воно вербує слабких собі на послуги…
Думка не бозна-яка нова і, відповідно, не бозна-яка цінна, але чомусь відчуваю від неї такий приплив утіхи, як, перед хвилею, від отого запаху пробудженої землі з вікна: я знов можу думати! Думати — а не тільки, як жук ніжками, без кінця перебирати в голові, приваленій тоннами втрачених баксів, причини й наслідки фінансової підстави: вид розумової діяльности, від якого глузду тобі не прибуває, ані світ яснішим не стає. А тут у мені мов відбулося перезавантаження системи: я знову чуюсь собою. Тим самим, цебто, дурнем, що й був.
І на цій хвилі, мов злегка вгашений на радощах, я за одним заходом вивалюю татові, обпікаючись чаєм, те, чого аж ніяк не збирався розказувати, — і за дня, коли пропорції речей міняються, либонь, і не розказав би, — як сьогодні вербували мою дівчинку. Без імен, звичайно, — не настільки ще я вдурів, — зате з цифрами: двадцять п'ять штук на місяць, отакі тепер у них, тату, розцінки.
Телевізор у кімнаті замовк, і мені чути в слухавку, як важко батько дихає. Близько так, із присвистом: видно, теж забагато курить…
Я нечасто з ним чимось таким ділюся.
