Музей покинутих секретів - Забужко Оксана

Haid (треба буде глянути на задню стінку!), ще рейхівський, тридцятих або сорокових років, не інакше трофейний, видно, незле дядькові предки воювали, раз таке додому зуміли прицупити, — як каже Даринина мама, "кому война, а кому мать родна"… З досвіду Адріян знає, що такі сільські дуки — ті, хто в брежнєвську добу доп'явсь туди, де можна вкрасти: колгоспне начальство, завферми, завсклади, директори МТС, — старовини якраз не зберігають, хапаються чимскорше замінити її на нове, на "городське", і дочок своїх називають Ілонами й Анджелами, а не Катрями й Марійками, — що в дядька дочки, це він збагнув зі скирти "Cosmopolitan"-ів та "Лиз" на книжковій полиці та з поналіплюваних, здається, всюди, де лиш зоставались відкриті площини, гламурних рекламних постерів, що вдаряли в ніздрі, як нашатир, їдким духом сьогодення, — очевидно, в цьому сьогоденні родині вже не так добре велося, щоб можна було разом замінити всю обстанову на найсвіжішу з каталогу "Otto", й актуальніші символи достатку впихалися в хатню циганську тісняву потрошку, латка за латкою: монструозною багатоярусною люстрою о кількох сотнях дармовисів, фальшивим "леопардом" на підлозі перед канапою, — неважко зрозуміти, чому Зозулястий зважився продати дзиґаря й стару шафу (тільки де це добро тут уміщалось, тут же яблуку ніде впасти?), а от чому зважився тільки тепер — на це пояснення може бути єдине, і на ньому Адріян інстинктивно й спинився, вибираючи тактику розмови з дядьком: жаба душила! Велика зелена жаба, й ніщо інше. Всі ці, десятиліттями волочені в дім речі все ще мусили бути для дядька "добром", із яким жалко було розставатися, — свідченням колишнього особливого статусу серед односельців. Дядько, певно, гадав, що всі вони досі коштують скажених грошей — тих, яких на час їхнього придбання не мали ні доярка, ні тракторист-механізатор, і не мають і по сьогодні. І дядько сидів на своїй рудерії, як ґном, і вірив, що посідає неміряні багатства. Такий, дійсно, швидше відмовиться від продажу, аніж погодиться спустити ціну. Так що в чомусь Юлічка й не брехала, точніше, як усі кваліфіковані брехуни, побудувала свою брехню на полуправді: дядько дійсно де в чому їй відмовив, не дав облупити себе з усього, що мало ринкову вартість, — поступився тільки найціннішим, бо таки кількадесят тисяч американських доларів хрумкими новенькими Франклінами — то вже спокуса, перед якою ні одному жабоносцю не встояти (і то, мабуть, іще бідкався, що задешево продав!..). Зосереджений на цій діловій частині, кольорову картинку в рясно завішеному рекламами, як іконостас, дальньому закуті Адріян проморгав — відразу змахнув з уваги, навіть сів туди спиною: антикварного інтересу та пляма не становила, тільки відволікала б від розмови, бо (тепер, дивлячись у закляклу Даринину спину, він ясно собі пригадує) таки чимось притягала до себе зір — незрівнянно більше, ніж який-небудь гламурний постер… Ні, це не постер. Ніякий це в біса не постер — постери поналіплювані обабіч. Що ж там таке?..

— А що? — бадьориться дядько: він трохи наляканий тоном цієї дамочки, — щось вона сильно занєрвнічала, і як би йому не вляпаться в яку історію, цього ще не хватало… — Наравицця вам?

Вона розвертається до нього, закусивши губу, і від її погляду дядько лякається вже по-справжньому.

— Де ви взяли цю картину?

— А вам, звиняюсь, яке діло?

— Пряме, каже Дарина, і власний голос вертається до неї мов з оддалеки: спокійний, зовсім спокійний, тільки тихий і дуже, дуже сповільнений, ніби прокручуваний на менше число обертів, як на старих програвачах, — такий голос вона востаннє чула від себе в кабінеті у шефа…

— Це робота моєї подруги. І вона розшукується. Вже четвертий рік.

— Що, Владина? — ахає Адріян. Дарина киває. Губи їй тремтять:

— Навіть підпис є. Тільки обрізаний…

Рух продовжується — тепер вони товчуться під картиною всі троє, як тюлені в одному неводі, у вузенькому простінку між канапою й масивним дзеркальним гардеробом червоного дерева, на який вочевидь і було зміняно стару горіхову шафу (найправдоподібніше, Арт-Деко, але, можливо, й старішу, в кожному разі, то вже мусив бути "трофей" місцевого походження, з якогось розкуркуленого маєтку), — кожне намагається чи то відтерти другого, чи зазирнути другому через плече на ту картину, а найзавзятіше дядько, мовби він досі її не бачив і не в нього в хаті вона оце висить, прикноплена до стіни, як колись селяни прикноплювали цератяні килимки з лебедями, — без рами, без підрамника: линовище без змії, заляпана кольоровою кров'ю шкурка Царівни-жаби, вжита, аби затулити дірку на цьому імпровізованому іконостасі, — дірка приходиться на те місце, де з одного боку сліпить ґлянсово-синім морським краєвидом старий календар на 2001-й рік, а з другого всміхається рівненькими перловими зубками силіконова русявка, переможно держачи в руці, як російського триколора, черв'ячок зубної пасти "Аквафреш". Чималенька вийшла дірка, і неформатна, — полотно обрізане якраз так, щоб затулити її всю, цілком.

Дарина тримає пальці на обрізаних краях полотна, як хірург на рані. Колаж, думає вона, відчуваючи, як терпнуть пучки, — отак узяли і, як уміли, виклали собі на стіні колаж… Раніше селяни складали такі колажі з родинних фотографій — брали в рамці й вішали в світлиці між образами, вона бачила такі по закинутих хатах у Чорнобильській зоні: дід, баба, груповий знімок із випускного альбома, весільні фото із дружбами в червоних перев'язях, хлопець у формі сержанта CA, цілий іконостас різнокаліберної й різнобарвної, від ч/б до "кодака", рідні, — а в незаповнених проміжках, котрі селянському оку, відай, так само неприємні, як латка необробленої землі, акуратно повклеювано смужки кольорового паперу, інколи навіть витинанки… Ось яке місце зайняла тут Владина робота. Точніше, те, що від неї лишилося. Те, що колись також було колажем, за мотивами цієї самої примітивної естетики й робленим, — і тепер повернулось до свого витоку. Колаж до колажу. Прах до праху…

— Оце-го?! — обурюється дядько. — Тоже… сказали! Та таке й я нарисувать можу!..

І всякий дурак ізможе, — в душі вже щиро закипає він, розсерджений тим, що так легко дався себе настрашити, — подумаєш, велике діло, наляпать краски побільше, щоб аж погорбилося! Льошка-плитошник, що санузел у них клав, і то лучче зробе, — той, артіст, все завсігди так рівненько зачища, заподліцо, любо глянуть!.. А це, диви, яке поморщене, — та на що там дивиться, спрашується?.. Що розшукувать? Хотять його залякать? То не на того напали, він не з тих, хто дасть собі в кашу наплювать, — тоже, слава Богу, коє-шо поніма!..

— Почекайте, чоловіче добрий, — відмахується від нього Адріян, непомітно — дядько й незчувся, як, — відсторонивши його від предмета дискусії й звертаючись уже не до нього, так що дядько, якби не був поглинутий у цій хвилі переходом із захисту в наступ, міг би навіть усумнитися, чи справді з цього п'яниці такий нікчемний босяк, як казала йому Юлька-антикварша: дядько знає, як розмовляють начальники, й мав би впізнати за спокійною невимушеністю Юльчиного п'яниці ту саму професійну звичку без спротиву переставляти людей, як пішаків на шахівниці, коли треба домогтися важливого для всіх результату, котру в армії демонструють чини від комвзводу і вище, — але дядько ще не похопив, про який, власне, результат цим двом ідеться, й запитання чоловіка, адресоване жінці, теж не здається йому важливим: — Де, ти сказала, підпис?..

— Ось, — показує та. — Вона завжди так підписувалась — "ВлМатусевич", без крапки.

— А, так… Обтято посередині — "у" ще видно, а "с" уже сумнівне…

— Тут і без підпису жодних сумнівів, Адю. І експертизи не треба — це з тих робіт, що з Франкфурта прилетіли. Із циклу "Секрети". Я ж їх усі бачила, в неї в майстерні, якраз перед тим, як вони в Німеччину на виставку поїхали. І слайди ж є, можна зідентифікувати.

— А слайди в кого? У Вадима?

— В Ніни Устимівни. То ж вона офіційний спадкоємець, доки Катруська неповнолітня.

— Прекрасно.

— Тільки заголовка зараз не згадаю. Він із другого боку мав бути, з лівого, а та частина вся відрізана… Воно було десь отаке завширшки, — вона розводить руки жестом рибалки, що показує впійману здобич, — і в висоту теж довше було, я композицію добре пам'ятаю…

— Це я обрізала, — озивається молодиця.

Її появи з дверей кухні ніхто не завважив, і всі троє витріщаються на неї з різною мірою заскочености, — про всяк випадок вона, загодя боронячись, схрестила руки під грудьми, що й так випирають із на розмір меншого ліфчика, і її мов на таці поданий бюст у поєднанні з могутніми шиєю й руками виглядає по-своєму велично (качалки жирового тіста з-під обідків білизни рельєфно проступають під стретчевою футболкою). Цим бюстом вона затуляється, як щитом, — вона раніше од чоловіка зачула небезпеку й ринулась на підмогу, доки старий дурень не ляпнув, як кіт на глині, що потім і не відмажеш.

Авжеж, така обріже, думає Адріян, не без інтересу розглядаючи цю мухінську колгоспницю в менопаузі. Така що хочеш обріже. Швидко обмінявшись поглядами з Дариною, він виймає візитку:

— А ви, мабуть, господиня? Дуже приємно…

Щит розбито — візитку молодиця бере, але що з нею робити, не знає, і йде до полиці, на якій лежить футляр із окулярами, — прочитать. Дарину починає морозити — тим знайомим дрижачком, що перебігає по тілу од близькости смерти, як коротке замикання, — і вона мовчить, боячись, що голос її зрадить.

— То де ви, кажете, взяли це полотно? — звичайненько, мов продовжуючи перебиту бесіду, перепитує в молодиці Адріян.

— Та на соші підібрали! — викрикує вона майже з болем, що через таку марницю та стільки галасу. — Валялося там у грязюці, то й узяли — чого має дурно пропадать? А там, де вимазалось, то я й обрізала. На соші ж валялося, під дощем… Давно вже тому, десь із четвертий год буде — да, Вась?..

— Мо', й більш, — солідно потверджує Вась, радий підтримці. Мо', ще й пронесе, не стануть дальше допитуваться…

Де-де? — хоче перепитати Дарина, але вчасно зметиковує: "на соші" — це на шосе, на тій, значить, ґрунтовій дорозі, що веде в село…

— На трасі? — перепитує Адріян: він також не зрозумів.

— Ну да… Тоїсь нє, — збивається молодиця, — на повороті, — вона махає дужою рукою дискобола в напрямку дзеркальної шафи: — Отак як із соші на асфальт будете виїжджать… на трасу, — виправляється хутенько й догідливо, демонструючи традиційний прийом української селянської ввічливости: перехід на мову співбесідника. — Там, де посадка кінчається, на белебені вже, на самому повороті… Отам його все й порозкидало.

І, щойно промовивши останню фразу, вона лякається, і її чесні блакитні очі на мить скляніють, як у целулоїдного пупса.