Музей покинутих секретів - Забужко Оксана
Свого часу він так пишався моїми успіхами в фізиці, так неприховано променився щастям, коли я студентом приїздив на канікули й малював йому на кухні схему термоіонного ґенератора, що тої батьківської гордости я йому однаково нічим не поверну. На тему моєї наукової кар'єри ми з ним давно і згідно мовчимо; він більше не допитується, як посувається мій дисер. Перестав відтоді, як я, не стримавшись (бо ті допити мене вже жалили), спересердя ляпнув йому на тій самій кухні, що не для того живу своє життя, щоб відшкодувати йому забране в нього. Він нічого мені на те не відповів, почовгав курити, і я вперше тоді завважив, як він човгає — вже по-старечому… Є все-таки речі, яких краще не вимовляти вголос. Бо з тата таки напевно вийшов би вчений — якби він свого часу дістав належну освіту. "Мислительний апарат" у нього був дуже навіть у порядку, — ще й мені дещо перепало. Не його вина, що у Львові він після школи попав під щойно тоді впроваджену вступну квоту "для місцевих", знамениті "двадцять п'ять процентів": то вже були шістдесяті роки, хрущовський лібералізм кінчився, й до вузів, надто тих, що "з допуском", починали пильніше добирати за анкетними даними. Ніхто б не пустив "бандерівське отродье" в серйозну фізику, в оборонку. Одиноким татовим шансом було їхати на навчання в Росію, — багато хто так і вчиняв, і, зрештою, на те й робивсь розрахунок: що неприйняті в себе вдома до вузів "західники" виїдуть, розчиняться на просторах шостої частини суші серед маси "совєтского народа", і так непомітно розкидається "вогнище українського буржуазного націоналізму"… Але тато не поїхав. Думаю, то бабця на нього повиливала. Для неї Росія була засланням, безводним ешелоном, п'яним конвоєм, колією, по якій їдучи, за три дні не вгледиш жодного села, — як такі колії прокладалися, вони з дзядзьом знали на власній шкурі: по небіжчику на шпалу; десь серед тих небіжчиків лишився лежати й її ненароджений син, і не могло бути й мови, щоб, самим уйшовши звідти цілими, потім добровільно посилати назад старшого — того, котрий вижив… Думаю, мало бути саме так, а за подробицями я ніколи не питався. Коли прийшла черга вступати на фізфак мені, то якось само собою розумілося, що я маю їхати до Києва — аби не до Москви. Тільки недавно, коли, з Лялюсиної подачі, я став бачити нашу родину — спершу Довганів, а потому й Ватаманюків, — не як колись, дискретними портретами в альбомі, а, як в інтернеті, зв'язною мережею лінків, я подумав, що то власне татові випало на долю заплатити своїм життям за окрадене батьківське. Тільки що тато ніколи так не казав, може, навіть і не думав, — аж доки я йому ото не всмалив (міг би й змовчати, казліна, не маленький уже ж був!..), — і вже напевно не став би виставляти своїм старим якихось за те рахунків. Львівську політехніку, де колись учився й дзядзьо, він згодом таки закінчив — заочно, вже на заводі працюючи, — але на серйозну наукову кар'єру замахуватись йому було вже зась. У моєму зоряному старті на руїнах Совка він мусив убачати прямий тріумф історичної справедливости — остаточну перемогу нашої родини над тою силою, завданням якої всі ці роки було обернути нас на "лаґєрную", чи якусь іншу, але "пиль". Він тоді мов одродився, вперше після маминої смерти, — був повен планів, навіть політично був до всього терпиміший: економічний хаос перших років незалежности виправдовував то совковим спадком, то браком державного досвіду, і хоч багато за віщо й тоді кипів і гнівався, але в основному вважав, що країна розвивається правильним шляхом, головне — визволилися!.. Мій з'їзд у бізнес мусив добряче його протверезити. Не знаю, як він із тим зживсь, і допитуватись теж не збираюся. Зрештою, людина з усім зживається. І якщо мене пре тепер о третій ночі реферувати йому в телефон лекцію з біжучої політики, прочитану в ресторані відомій журналістці депутатом парламенту, то не на те, аби мій старенький ще краще бачив, яке кругом лайно, — і міг заспокоювати себе тим, що його син хоч не таке велике. Не в тім річ.
Мені просто приємно йому це розказувати. Приємно раз у раз повторювати йому вголос "Дарина каже" як нашу, відтепер спільну, родинну таємницю: ніби обводжу тими словами світляне коло, в якому ми опиняємось разом, усі троє (і в темряву надвір падає з нашого вікна золотавий чотирикутник…). Ніби доручаю йому тим Лялюську — щоб він теж її любив. Щоб пишався нею. Не тим пишався, що його син у Києві живе з відомою журналісткою, — а нею самою.
— Отакі, тату, справи. (А в грудях йому таки свище…)
— Це ж якось оприлюднити треба, — озивається він нарешті. — Щоб люди знали…
— Як оприлюднити, де? — мені трохи прикро, що його думка звернула в інше русло. — В інтернеті хіба? То вже й там є способи за ті самі гроші поховати інформацію, і цензури не треба: наймається бригада сердюків — і за годину на одне твоє повідомлення навалять стільки спаму, що воно просто щезне, як голка в сіні!
— Якщо хочеш сховати листа, поклади його до інших листів? — реаґує тато. — Чекай, таж то теж із Конан Дойля! Чи з Едгара По?..
— Так отож. Нічого нового не придумали…
— То, значить, летючки треба друкувати! — вирішує він так діловито, наче всенький вік тільки тим і займався. — І роздавати, де більше людей, — на майданах, на станціях…
А й справді. Як це мені не спало на думку? Принаймні на летючки мене ще стати. А якщо ще підпрягти хлопців… З Ігорем можна поговорити, з Модзалевським, із Фрідманом… Василенку по старій пам'яті дзенькнути… Податкова вже всіх задрала, та всіх усе задрало, ото тільки на вибори надія була, що щось зміниться, а коли й тут кисень збираються перекрити й закатати країну в асфальт…
— Щось будем робити, тату.
На мить мене заполоняє піднесення — так, наче вернулись часи Студентського братства: осінь 1990-го, порожній універ, записка на дверях аудиторії: "Все ушли на революцию!", наші палатки на Майдані Незалежности — неймовірно, але тоді він ще звався "Площа Жовтневої Революції", — самопальні летючки, які я роздавав при вході в метро, сутички з ментами, вся та пекучо-прекрасна осінь — як хвиля гарячого повітря в обличчя, чому ми так рідко її згадуємо?.. Невже тільки тому, що наші тодішні ватажки швиденько продались тодішнім комунякам і тепер разом із ними засідають у Верховній Зраді? Але ж тоді ми таки підняли Київ — ми їх налякали, бодай настільки, що в серпні 1991-го наші комуняки підписали вихід із СРСР, а хрін би він тоді розвалився, якби Україна з нього не вийшла, — ми розгойдали човна, і сума докладених нами сил через десять місяців спрацювала, переломила хід історії, — а як тоді нам Кравчук був кричав, аж слина з рота летіла, в той день, коли застрайкували заводи і сотні тисяч робітників вийшли на демонстрацію під нашими гаслами: "Я не боюся ні Бога, ні чорта, і вас не злякаюся!", — хоч ми і в гадці не мали його лякати, тільки тішилися, що з нашого камінця посунула така лавина, — а тепер якийсь жирнюк буде мені розказувати, що то все зробила його нафта?.. І як тільки Лялюська йому змовчала, вона ж теж у жовтні 1990-го була там, ми могли стояти в юрбі за кілька метрів од себе…
— А Даринка вже спить? — питає тато, мов підслухав мої думки.
— Спить.
Досі він ніколи не називав її "Даринкою".
— А ти досвітки справляєш?
— Та так… Роботи багато нині мав.
— То добре, — неуважно погоджується він. І додає з запізнілим вибухом подиву: — Але, холера, як то люди скурвлюються так легко!..
— Го, ще й як, — підтакую з повним знанням справи: на згадку мені знову зринає Юлічка (біс би її взяв!). — І аби ж тільки політики! Дарина каже, з їхнього ешелону вже нікого не лишилося, — всі її колеґи, за кого вона могла ручитися, вже не при ділі.
— Бережи її, — зненацька каже тато. — Бережи Дарину.
От тобі й на.
Першої миті, розгубившись, мовчу, як баран. Не думаю, що він мав на увазі, ніби Лялюсьці може загрожувати небезпека: тато в мене не панікер і не страхополох (то він учив мене, коли я вступив у вік вуличних бійок: ніколи нікому не погрожуй, погрожують тільки слабаки, — але маєш бути справді готовий ударити, коли зачіпають, і якщо навчишся вмикати в собі таку готовність, то ніхто тебе не зачепить, — наука, яку сам він виніс із свого блатного караґандинського дитинства і за яку я йому довіку буду вдячний). І щойно по хвилі мені приходить здогад, такий простий, аж морозом по шкурі: це він про маму думав! Про ту, кого сам любив — і кого, як вважає, не вберіг…
Може, це взагалі так — у смерті одного з подружжя завжди винуватий другий?.. Той, хто вижив, того другого, ніби як не втримав — відпустив?..
Таки ні чорта не зрозумієш свого батька, поки сам не стрінеш тої, з ким хотів би мати дітей. Досі мені й на думку не спадало, що він може переді мною чутися винуватим за мамину смерть. Але він це сказав так, мов просив у мене прощення: бережи. Бережи, коли знайшов, не відпускай, бо нема гірше, як тоді, коли відпустиш…
Це урочиста хвилина, і плювать, що пізня, — таких небагато між нами набереться, і може, їх небагато в житті й треба, — щоб краще цінувалась їхня золотоносність. І саме тепер, коли ми з батьком на рівних, — коли він нарешті таки поставив мою любов поруч із своєю в якійсь своїй, тільки йому видній, ієрархії, мені чомусь робиться страшенно шкода мами. Не за нею шкода, а її самої — тої загадкової дівчинки, що лишилась на фотографіях і що її моя посічена на фраґменти пам'ять докупи вже не складає: зі смішним, по тодішній моді, пиріжком-"шиньйоном" на голові, в кокетливо настовбурченій поверх нього хусточці, в спортивних штанях, із здоровенним — як тільки й тягала! — рюкзаком за плечима (і мене ж так само колись тягала, десятикілограмовим, наперед себе, рюкзаком, якого не скинеш, скільки ж вони, бідачки, від нас терплять!), — і всюди з тою самою, в кожній позиції, щемною грацією руху, обірваного в розгоні, тою загрозливо недокінченою пластичною елеґантністю, яка буває в тонко заструганого олівця чи у стріли в польоті: коли точність ліній жорстко задає точку прикладання, а якщо точки не видно, то враження мимоволі створюється неспокійне, тривожне: куди та дівчинка цілий час бігла, така наструнена? (Навіщо приходила, чому так рано пішла — так і не доживши до своєї точки прикладання?..)
А кудись же бігла — цілий свій недовгий вік до чогось поривалася, навіть мамою ставши, не втихомирилась, як то відбувається з більшістю романтичних дівчаток, — що ж, принаймні я змалку твердо затямив, що жодній жінці ніколи не зможу заступити цілого світу… Пласт тоді заборонений був, мама ходила в гори й водила групи по спортивній лінії, як альпіністка, — казала бабці Ліні, що в горах "ближче до Бога" і що їй перед кожним походом точно сниться розташування зірок над майбутнім місцем ночівлі… І співала в хорі, який потім розігнали за "релігійну пропаґанду" — за колядки, — і ледь не всю Лесю Українку знала напам'ять, "О, не журися за тіло", — як із тим усім було жити в безпросвітності совкових сімдесятих? Щемне, незрозуміле життя, впале, от уже правда — як зі скелі в прірву, в наскрізь безживну добу, — як у залетілої не в те вікно пташки…
Мені шкода за несповненістю маминого життя — такою пронизливою, що на її тлі наші несповненості — і моя, й татова, — блякнуть і, якщо дивитися здалеку, видаються нормальним життям, таким, як у всіх.
