Останні орли - Старицький Михайло

— А як посланець?

— Вернувся!

— Вернувся?! — мимоволі скрикнула Сара. — Ну що ж, що? — від хвилювання голос дівчини урвався, вона вхопила жебрачку за руку і впилася в її обличчя сповненим жагучого нетерпіння поглядом. — Ну й що ж?

— Парубка того не застав, каже, що бачив якогось батюшку, котрий там живе, та ще батька того парубка, старого титаря, і що вони йому, той батюшка і той титар, сказали, що парубок пішов до гайдамаків, але що незабаром повернеться й тоді вони йому скажуть про твого листа, а він зробить усе, що тільки можна... І ще сказали, щоб ти надіялась і ждала.

— Боже мій, господи! — Сара майже впала на лавку, й радісні, щасливі сльози ринули з її очей.

В цю мить на порозі з'явилася Рухля із склянкою ліків у руках.

— Що це? Ти плачеш? — вигукнула вона, кидаючи суворий, підозрілий погляд на жебрачку. — Гершду! Чи не ти, стара голодранко, наговорила чогось лихого Сарі? — Рухля швидко підійшла до дівчини.

— Щоб я так своїх дітей здоровими бачила, щоб я так собі здоров'я бажала... — забелькотіла перелякана жебрачка.

— Ні, ні! — перебила її Сара й звела на тітку повні сліз очі, що іскрилися щастям. — Вона не винна, вона мені нічого не казала, просто... повітря таке... сонце, ох, як хороше жити!

Рухля ще раз із підозрою глянула на жебрачку, і по її тонких губах майнула хитра посмішка:

— От бачиш, дочко моя, а ти що зробити хотіла? Тепер, либонь, дякуватимеш старій тітці, що вирвала тебе з лап смерті.

— Довіку, до смерті! — Сара схопила тітчині руки й почала їх палко цілувати. В Рухлі під гачкуватим носом знову майнула ледь помітна усмішка.

— Ну от і слава богу! — сказала вона, ласкаво гладячи Сарину голову. — Випий же цих ліків, щоб швидше очуняти. А ти вже йди додому! — милостиво обернулася Рухля до жебрачки. — Приготуй собі щось до шабашу!

З того дня сили дівчини почали відновлюватися з дивовижною швидкістю; радість і надія настільки переповнювали її серце, що іноді Сарі здавалося — вона задихнеться від Їхнього бурхливого напливу. І Гершко, й Рухля ставились до дівчини дуже ласкаво і хоча ще рідко випускали з хати, але вже й не стежили за нею так невсипуще, як досі; про жениха, про весілля не згадувалось ані словом.

Сп'яніла від радісного настрою, Сара не помічала нічого підозрілого в поведінці рідних і навіть мимоволі піддавалася їхньому лагідному поводженню. Вона тепер не могла тримати на них ніякого зла, а коли б їй пощастило повернутися до Петра, то дівчина ладна була й зовсім простити всі муки, всі насильства.

Одного разу, коли Сара сиділа в світлиці і під невсипущим поглядом Рухлі гаптувала щось золотом по оксамиту, до кімнати швидко ввійшов блідий, переляканий на смерть Героїко і, покликавши стару, квапливо зачинився з нею в сусідній кімнаті.

Сара насторожилася. Що б це могло бути? Чи не привіз батько знову жениха? Але ні, чого б же тоді в нього було таке схвильоване, перелякане обличчя? Напевне, трапилось якесь нещастя... Але яке? Що могло так налякати його? Хлопи, гайдамаки? Може, Петро вже прибув за нею?

Дівчина підвелася з місця й схопилася руками за серце, що несамовито закалатало.

— О господи! Коли б то так! — прошепотіла вона, із пристрасним благанням зводячи очі до неба.

На вулицях містечка все було спокійно, ніхто з перехожих не виявляв ані найменшої тривоги.

Через кілька хвилин Рухля знову повернулася до кімнати й по обличчю старої Сара помітила, що звістка, яку приніс батько, була, певно, важлива.

На Сарине запитання, чого батько такий стривожений, Рухля відповіла якось ухильно і, незважаючи на все своє самовладання, до самого вечора зітхала,похитуючи головою. І на бругий день, і на третій настрій Гершка не змінився. Ривка також була схвильована. Сара кілька разів пробувала випитати в неї, що скоїлося, та Ривка все відмагалася. На третій день, уже смерком, коли Рухля й Гершко вийшли з домівки, Сара знову причепилася до Ривки, котра в цей день була якось особливо стривожена й стурбована.

— Та скажи мені, Ривко, що трапилось? Хай я ніколи не діждусь щастя, коли розповім кому-небу дь те, що ти розкажеш мені.

— Ой, ой! Та що ж тут критися! Однак ти довідаєшся не сьогодні, то завтра, — тільки ж вони не хочуть!

— Вони не дізнаються, вони не здогадаються... Що ж трапилось, що? Скажи! Ривка сторожко озирнулася на двері й прошепотіла дівчині в самісіньке вухо:

— Гайдамаки!

— Гайдамаки? Тут? — вигукнула Сара, і обличчя її осяяла радість. Ривка не помітила цього й тим самим таємничим шепотом, озираючись на двері, відповіла:

— Тут? Іще чого! Хвалити бога, поки що господь милує, а там, у нашій стороні, таке робиться, що й казати страшно; у Мотронинському монастирі ножі освятили, всі хлопи пішли в гайдамаки. Уже й тут люд починає хвилюватися, уже й сюди наближаються гайдамацькі загони.

У Сари перехопило дух.

— Господи, боже мій! — захоплено прошепотіла вона. Цей шепіт Ривка витлумачила по-своєму.

— Не бійся! — ще тихішим голосом промовила вона. — Ребе Гершко пішов до вірної людини дізнатися, чи вільна ще дорога.

— Навіщо?

— А щоб, коли ще можна, швидше втекти звідси, поки не всі дізналися про наближення гайдамаків.

— Ніколи! — вигукнула Сара. — "Втікати звідси, коли вона дала знати Петрові про місце свого перебування, коли. може, це він і поспішає до неї з гайдамаками?" — Дівчина вся спаленіла від хвилювання і знову твердо промовила: — Н:'коли!

Ривка здивовано глянула на неї, але з вулиці в цю мить долинув якийсь гомін, плач і лемент.

Обидві жінки кинулися до вікна.

Вузькою вуличкою, на яку виходили вікна Рухлиного будинку, бігла ціла юрба євреїв — чоловіки, жінки, діти. Обличчя у всіх були бліді, стривожені. Вони обганяли одне одного і щось кричали, завзято жестикулюючи.

— Гевулт! Гайдамаки! — зарепетувала Ривка, хапаючись за голову руками. А Сара так і застигла край вікна, немов заворожена.

Хоч не чути було ні пострілів, ні кінського тупотіння, дівчина так само. як і Ривка, одразу вирішила, що до міста вдерлися гайдамаки. Ця думка сповнила її серце почуттям невимовної радості.

Сара була певна, що це прибув Петро і що от-от він з'явиться перед її вікном.

Та ось скрипнули кімнатні двері; дівчина швидко озирнулася, і з її обличчя миттю зникла радість, змінившись тривогою чекання. На порозі стояли Рухля й Гершко. Незважаючи на сутінки, що сповнювали кімнату, Сара одразу ж помітила сіро-глинисту блідість їхніх облич і наче змертвілі погляди.

Дівчина мовчки вхопилася за лутку, передчуваючи, що ця поява не віщує їй нічого доброго.

— Збирайся! — промовив Гершко якимось глухим, придушеним голосом.

— Куди?

— В Умань!

— Чого? Навіщо?

— Тому що гайдамаки захопили всю Київщину й наближаються вже до Поділля; я хотів був податися на Львів, але й там неспокійно Треба тікати у Умань, поки ще всі не кинулися з містечка!

Сара притислась до стіни й рішуче промовила, хоча при цьому її обличчя смертельно зблідло:

— Я не поїду, батьку!

— Ти не поїдеш? — просичав Гершко й, пригнувши ГОЛОВУ, як бігк, що збирається завдати смертельного удару, поволі підійшов до дівчини, стиснув, наче лещатами, її руку й знову зловісно прошепотів: — Ти не поїдеш?

— Постривай лишень, ребе Гершку! — Рухля схопила його за рукав — Вона поїде з нами й сама! Саро! — звернулася стара до небоги владним тоном. — Перш за все гайдамаки кинуться на наше містечко, бо тут зібралося багато ляхів і євреїв. Пам'ятай же, що ти передусім єврейка, і коли б серед гайдамаків і знайшовся один такий милосердний, що схотів би тебе помилувати, то інші вчинили б над тобою таку кару, від якої волосся твоє побіліло б, мов сніг.

Сара заточилася...

— Слухай же тітку, Саро, і роби все, що вона тобі накаже! — просичав Гершко. — А якщо ти насмілишся хоч у чому-небудь не послухати її, то я вб'ю тебе на місці!

Вузьким путівцем поволі котився простий віз; зморені коні бігли підтюпцем, понуривши голови. На возі сиділи три жінки: дві з них, судячи з облич, були старі, хоча в їхньому чорному, скуйовдженому волоссі, яке виглядало з-під червоних хусток, не біліло жодної сивої волосини, а третя здавалась дуже молодою, та через густий шар сажі й бруду, що вкривав її обличчя, важко було роздивитися його риси. На передку воза підскакувало якесь опудало з розкошланою чорною бородою, таким самим волоссям і вимазаним у сажу обличчям. На голові в нього стирчала надіта набакир, драна шапка, а на згорблених плечах, поверх червоної сорочки, обвисала синя чумарка з великими срібними ґудзиками.

Фурман раз у раз полохливо озирався і, прицмокуючи губами, посмикував віжки.

Дивлячись на чорне, як смола, волосся, смагляві обличчя й строкатий одяг подорожніх, можна було подумати, що це мандрівні цигани, та при уважнішому погляді одразу впадав в око східний тип молодої дівчини й гачкуваті носи її супутниць. Найменше ж скидався на цигана сам ребе Гершко, який сидів на передку воза. Досить було тільки поглянути, як він правив кіньми, весь час прицмокуючи й махаючи руками, і кожен пізнав би в ньому чистокровного єврея, переодягненого циганом, незважаючи на те, що вогненна Гершкова борода перетворилася на чорну.

Та загалом циганська одіж трохи маскувала походження подорожніх. Придумала цей маскарад обачна й хитра Рухля.

З усіх національностей, що проживали на Україні, цигани були найбезне-винніші. Селяни й гайдамаки остерігались їх як конокрадів, та взагалі не мали причин ненавидіти їх, а іноді навіть були й раді приїзду бродячих ковалів, — тим-то Рухля й надумала переодягти всіх у циган, щоб безпечно пробратися в Умань.

Сара спершу вирішила ні за що не виїжджати з Кам'янки; та слова Рухлі мимоволі переконали дівчину: справді, важко було розраховувати, при вторгненні до міста гайдамаків, першому потрапити на очі Петрові...

Крім того, Гершко недвозначно сказав дочці, що при найменшому опорі вб'є її одразу. Тим-то в Сари залишався тільки один вибір: або їхати з ними, або померти. А їй тепер пристрасно хотілося жити, щоб якомога швидше зустрітися з Петром, — отже, треба було щонайперше погодитися на вимогу батька.

Але де тепер шукати Петра? Адже він, одержавши листа, кинеться в Кам'янку, а її везуть в Умань. Звичайно, це вже були знайомі місця, і Сара, за сприятливих обставин, могла б тепер вирватися і втекти в Малу Лисянку, де її знали й любили всі селяни.

Щоправда, побачення з Петром відкладалося на невизначений час, але з двох лих доводилося вибирати менше, і тому дівчина, згнітивши серце, вирішила підкоритися батьковій волі.

Уже сьомий день вони пробирались путівцями.

Доки їхали Поділлям, усе було більш-менш гаразд.