Останні орли - Старицький Михайло

— Ви, каїни, може, не вірите моїм словам? То гляньте ж на родимку, що була у вашого сина на грудях... — І старий розгорнув на тілі Найди, якого гайдамаки вже зняли з шибениці, жупан.

— Мій син! Стась!.. — вирвався несамовитий крик з уст матері, й вона, наче мертва, впала на землю.

— Доріжте її, коли ще жива, — звелів запорожець. — А його прив'яжіть до жінчиного трупа й покладіть ось тут, біля шибениці: нехай здихає з голоду... А ви, дітки, грабуйте замок, ріжте всіх до ноги... Справте по нашому славному лицареві страшні поминки!

Головна брама була вже відчинена, через неї увірвався другий загін. Чинити опір ніхто й не думав...

Гайдамацький рух зазнав поразки. Тяжко поранений Залізняк з рештками свого війська подався на південь, у запорозький степ. За добу шаленої гонитви гайдамаки від'їхали так далеко, що були в цілковитій безпеці. Але ніщо вже не могло врятувати їхнього ватажка: надвечір наступного дня його не стало. Перед смертю, зупинившись у чистому полі. Залізняк звелів вивести себе на високу могилу, аби ще раз поглянути на милий серцю край; потім попрощався з товаришами, ніжно обняв Прісю, востаннє глянув на призахідне сонце, що багряним золотом заливало широкий степ, і, припавши до рідної землі, навіки склепив свої орлині очі. Козаки накрили гетьмана простріленою кулями червоною корогвою і мовчки опустилися на коліна. Вранці вони шаблями викопали яму, наносили шапками землі й насипали своєму батькові високу могилу...

Ґонту в Сербинові замучили ляхи. Гордо терпів він пекельні тортури й мужньо зустрів смерть.

Зазеленіли степи й луки, зацвіли на кривавих нивах квіти. Пам'ять про страшні гайдамацькі битви перейшла в пісні й думи; загоїлися рани в серцях людей... Та не загоїлася рана у серці Прісі... Хоч як благали її Сара й Петро, вона пішла в монастир і там, відцуравшись світу, жила спогадами про гетьмана Максима...