Останні орли - Старицький Михайло

Господь, який дарував перемогу людям Ізраїлевим над сильним Амаликом, господь, який укріпив отрока Давида і допоміг йому перемогти Голіафа, господь, який звелів сонцю зупинитися і колись дарував нашому преславному гетьманові Богдану перемогу над полчищами лядськими, дарує й вам перемогу, і укріпить серця ваші, і пошле на допомогу полчища свої небесні, і оберне гордість лядську в переляк і жах, і утвердить, і возвеличить церкву нашу на віки вічні. Не бійтеся, та аще кого й спіткає смерть, хай не бентежиться серце його, бо ніхто так не угоден богові, як той, хто поклав душу за віру свою. Віруйте й надійтеся, братіє моя, і вірою врятуєтесь! Не вболівайте за жінками й дітьми своїми — владичиця небесна покриє їх святим своїм омофором. Відкладіть нині всякі земні дбання! За віру, за хрест святий вставайте всі: чоловіки, жінки й старії

У натовпі почулися натхненні вигуки й схлипування жінок. Від душевного хвилювання голос Єлпідифора набрав ще більшої сили:

— Сього мужа, — промовив він, показуючи на Залізняка, що стояв біля нього з прапором у руці, — свята церква, єдина нині заступниця ваша, благословляє військами; серце його чисте перед богом! Він поведе вас на ворога, і всі тікатимуть перед ним, і щезнуть вороги наші, — настоятель підняв високо над головою срібний хрест, — перед хрестом цим, яко щезає тьма перед лицем сонця!

— Присягаюся перед лицем всемогутнього бога! — вигукнув Залізняк дужим голосом, що, проте, на мить затремтів од хвилювання. — Присягаюся, — і він зняв до неба праву руку, — що життя моє до останньої краплини крові віддам за нашу святу зганьблену віру, за вас, мої рідні брати, і за нещасний наш край!

— Слава, слава батькові Максиму! — пролунав з натовпу захоплений вигук у відповідь. — І ми присягаємося померти за віру, за тебе, батьку, і помститися за рідний край!

Бурхливі вигуки підхопила луна й понесла вниз по горі, де вони гриміли з новою силою і котилися в непроглядну далечінь.

— А ось — брат і товариш мій Найда! Його ім'я відоме всім вам, друзі мої! — голосно мовив Залізняк, обнявши за плечі свого помічника.

— Найда! — пролунало звідусіль. — Чернець Найда! Г погляди всіх з забобонним жахом звернулися до козака, про якого в народі уже давно розповідали чудеса.

— Так, Найда, — палко вів далі Залізняк. — Чернець, якого бог покликав для святої брані, він поведе вас разом зі мною!

— І я перед усіма вами присягаюся, — схвильованим голосом промовив Найда, — що поки не побачу визволеним мій край, поки не почую переможного співу в наших церквах, доти не буде мені життя!

— Слава Найді! Помста ворогам! — крикнули всі одностайно.

— Так, друзі, так, помстимося! — із запалом вигукнув Залізняк, і його могутній голос заглушив крики натовпу, люди одразу змовкли. — За всі сльози, пролиті батьками нашими, за муки, за наругу й за страшну смерть святого мученика Данила, спаленого живцем! Нагадаємо їм і Корсунь, і Жовті Води, і Пилявці. Хіба ж не ті в нас шаблі, які й раніше перемагали ляхів? Ті, ті самі! Присягаюся богом, тільки ще більше отруєні кров'ю і сльозами! Розіб'ємо ж впень ляхів і заживемо в своїй власній хаті! Велика єдиновірна цариця московська обіцяє нам свою могутню допомогу; ось грамота, яку вона прислала нам!

Залізняк, діставши папір, розгорнув його і підняв високо над головою.

— Цариця московська обіцяє нам свою допомогу!

— Грамота, грамота, царська грамота! — лунали навколо радісні вигуки.

— Атож, царська грамота! — вів далі Залізняк. — І ось що написано в ній. Полковник гучним голосом прочитав дану йому Антонієм грамоту; вона ще більше розпалила натовп, захоплені вигуки заглушили голос Залізняка.

— Смерть ляхам! На погибель! — гриміло по горі.

— Смерть! — грізно крикнув Залізняк, заглушаючи все навколо, й високо підняв запорозький прапор. Під цим прапором ми пройдемо від краю до краю всю Україну, розтопчемо й виженемо геть ненависних гадів, що впилися в її серце;

або поляжемо всі, як один, або запануємо у своїй країні! Настав, браття, останній час: якщо зараз ми з шаблею в руках не відстоїмо своєї волі, Україна не встане повік. За віру ж, за край наш, браття! — громовим голосом вигукнув Залізняк, потрясаючи прапором. — До смерті, до погибелі!

— До смерті, до погибелі! — грізною луною відгукнувся натовп.

Та ось знову почувся голос Єлпідифора, і гомін одразу вщух. Почалася відправа, лишалося ще освятити зброю.

Петро не чув уже ні молитов, ні співу.

В стані екзальтації, що опанувала весь натовп, він жадібно чекав лише тієї миті, коли візьме в руки ніж і почує заклик: "Вперед!"

Нарешті Єлпідифор опустив кропило в свячену воду і, звівши очі до чорного неба, натхненно виголосив:

— Нехай же благословення боже зійде на зброю і на тих, хто візьме її на захист істини Христової. Амінь!

У супроводі півчих і дияконів святителі рушили поміж возами, окроплюючи свяченою водою складену на них зброю та воїнів, що стояли поблизу, і промовляючи благословення.

Юрба заворушилася, усі схиляли голови, протовплювалися вперед, намагаючись стати якомога ближче 'до священнослужителів.

Процесія з отцем Єлпідифором і дияконом на чолі, з корогвами, які майоріли на вітрі, з хрестами й високими ліхтарями, немов могутня ріка з безлічі людських голів, безмовно погойдуючись, рушила по горі до возів, які стояли внизу.

До кожного воза було приліплено запалені воскові свічки, такі ж самі свічки горіли в руках багатьох селян, що йшли за процесією.

Коли сліпуче сяйво блискавки виривало з темряви монастир і похмурий ліс, який оточував його, у фосфоричному освітленні рельєфно вирізьблювалась і довга низка возів, і священики в чорних ризах, що кропили зброю, і побожно схилені голови, і постаті на колінах...

Незважаючи на страшну навислу хмару, повітря було непорушне, зловісна тиша своїм тягарем давила груди... І кожен звук у ній відлунював напружено й тривожно...

Вгорі дзвонили дзвони, знизу долинали урочисті співи, і здавалося, що церква благословляє у святу великодню ніч емблему переможної любові, яка закликає світ до братерських обіймів, а не освячує смертоносну сталь на помсту і винищення.

Нарешті всю зброю посвятили. Процесія повернулася до монастиря, і Єлпі-дифор у супроводі священнослужителів зійшов на високу паперть храму.

— Мужайтесь, і хай кріпиться серце ваше! — промовив він, простягаючи руки над натовпом. — І переможете ворогів ваших, уповаючи на господа. Хто за бога, за того бог!

Настоятель іще раз перехрестив схилені голови натовпу і зник у храмі.

Усі й далі стояли нерухомо.

— Чого ж ви оніміли, браття? — палко вигукнув диякон Аркадій. — Розбирайте ножі! Свята церква просила на них благословення божого, нині благодать господня зійшла на зброю, і страшний, жахливий буде удар цього ножа для ворогів наших! Хто носитиме його, той не зазнає ран, а ворог, який узрить ножа, тікатиме, і ангел господній гнатиме його, доки не сокрушить до останку. Бо безмежно милостивий бог і страшний у своєму гніві! Вас обрав він захищати святий хрест! Вперед же, не гайте часу!

Здалеку долинув глухий удар грому.

Усі здригнулися.

— Чуєте? — екзальтоване крикнув диякон, здіймаючи до неба руки. — Ось голос божий, який закликає вас до помсти. Чаша терпіння його переповнилась, і гнів, і кара в десниці його! Ідіть же й творіте волю його!

Удари грому дедалі посилювались.

— Ідіть, полчища господніх воїнів полетять разом з вами! Вдарять громи небесні, господь пошле вогненні стріли свої на землю содомську і спалить її дощенту!

Страшний удар грому пролунав над самими головами юрби і з жахливим тріском покотився по небесному склепінню; водночас у його зеніті спалахнула блискавка й осяяла зелено-ліловим світлом могутню постать Аркадія з простягнутими до неба руками і гнівним, палаючим поглядом.

Від цього моторошного світла ризи диякона сліпуче заблищали... Натовп, вжахнувшись, упав на коліна, чекаючи страшного знамення...

XX

Тієї ж ночі десятитисячний натовп, що зібрався довкола Мотронинського монастиря, кинувся під проводом Залізняка й Найди на Чигирин і Жаботин. Цього разу війська обох ватажків складалися майже виключно із запорожців і гайдамаків.

Уже в полудень і місто, і містечко були в руках козаків, хоча в них зібралася сила-силенна євреїв і озброєної шляхти, яка за міськими мурами шукала порятунку від страшних гайдамаків. Ніщо не могло встояти перед бурхливим натиском повстанців. Сам вигляд цих страшних месників наганяв такий панічний жах на втікачів, що вони кидали зброю, навіть не пробуючи захищатись, або самі собі вкорочували життя, щоб уникнути жорстоких тортур: уся пихатість і зухвалість лядська вмить змінилася божевільною панікою, хоча в місті був чималий загін конфедератів. Чигирин сповнився стогоном, зойками, риданнями, і незабаром Залізняк, оточений своїм військом, уже в'їжджав на міський майдан.

Козаки так щільно оточили місто, що миша не вислизнула б з нього. Почалася страшна кара. Озлоблений столітнім переслідуванням з боку шляхти, знущанням над вірою, над сім'єю, над усім, що тільки є святого в людини, доведений до відчаю страшними тортурами, яких він безперервно зазнавав від своїх мучителів, народ не знав пощади.

Панів, які особливо прославилися душогубством, спершу катували на майдані, а потім садовили на палю.

Чигирин палав, з усіх кінців освітлюючи вогнем кривавий бенкет народної помсти.

Незабаром усе було скінчено.

Того ж дня Найда оволодів Жаботином і вчинив таку саму страшну розправу. Петро, який був у його загоні, показав себе запеклим і нещадним месником.

Одразу ж після розгрому містечка Найда послав один загін під командою диякона до Лебединського монастиря і звелів Петрові приєднатися до цього загону.

Парубок висловив бажання залишитися при Найді, але отаман вимагав виконання наказу; а втім, і доручення було короткочасне — визволити од ляхів монастир, врятувати черниць і негайно повертатися назад...

Звістка про розгром Чигирина й Жаботина блискавично облетіла всі околиці.

Під прапори Залізняка й Найди ринули звідусіль юрби озброєних людей, і до вечора наступного дня ватажки очолювали вже сорокатисячне військо.

Передусім вирішено було оволодіти всіма укріпленими містами Київщини, а тоді вже вирушити далі — на Поділля, Волинь і на саму Варшаву.

Гайдамаки вдалися до свого звичайного способу війни: Залізняк розділив військо на кілька сильних загонів; ядро кожного з них складалось із досвідчених запорожців і гайдамаків, решта ж були нашвидкуруч озброєні селяни; кожен загін очолював випробуваний ватажок.

За кілька днів ці страшні загони затопили всю Київщину, Смілянщину, скрізь несучи жорстоку помсту.

Незабаром перед гайдамаками впали Сміла, Черкаси, Медведівка, Мліїв.

Заграва пожеж освітила всю Україну, а тим часом наскоки гайдамаків не зустрічали з боку Корони ніякої протидії.

У Польщі на той час було лише дві тисячі коронного війська, і через розгнуз дану сваволю магнатів від уряду не можна було добитися жодної допомоги.