Останні орли - Старицький Михайло

— відповів отець Антоній, опустивши очі.

— Чи так це, отче? — і Залізняк пронизав отця Антонія допитливим поглядом.

— Не час, козаче, дошукуватися, звідки указ і хто привіз його! — збудженим голосом відповів отець Антоній. — Благо, що він є! Сплюндрована Україна й свята церква волають про допомогу... Лише це волання є непреложною істиною... Іди ж і переможи ненависних латинян, сокруши їхню гординю й визволи країну від єгипетського ярма... А для цього — будь-яка зброя придасться... Амінь! — закінчив він.

— Присягаюсь, що з цим папером, — вигукнув Залізняк, стискаючи в руці пергамент, — усе піде за мною, і душі замучених полетять попереду війська на люту кару ворогам!

Полковник міцно обняв отця Антонія і, сховавши за пазуху дорогоцінний папір, поспішно вийшов у присінок.

Не встиг він ступити й кілька кроків, як за його спиною почулося тихе шарудіння й дві тонкі руки схопили його за рукав.

Залізняк швидко озирнувся і, здивований, побачив Прісю. У напівтемряві присінка важко було розгледіти вираз її обличчя. Полковник бачив тільки великі чорні очі дівчини, які з тугою дивилися на нього.

— Це ти, Прісю, дитя моє? Що з тобою? — ласкаво промовив він.

— Господи боже! — тремтячим голосом заговорила Пріся. — Пане полковнику, зараз ножі святитимуть, вранці похід і пан полковник залишить нас!

— Ні, ні, голубко моя! — перебив її Залізняк. — Я не залишу тебе, я домовився з отцем намісником, ти житимеш у монастирі.

— Не те, не те! — з тугою вигукнула дівчина. — Пан полковник піде з козаками, а на війні, ой боже милий, — усе може трапитись! Страшно й подумати!

— Господь над усіма нами!

— Над усіма нами, а батька замучили! — Прісин голос урвався, і все тіло її затрусилося від глухого ридання.

Залізняк, як міг, заспокоював Прісю.

— Хто за бога, за того й бог. Не переможуть нас ляхи, а монастир укріплений, і я залишу в ньому достатньо війська.

— Не про себе я, не про себе... — палко відказала дівчина. — Хай мене закатують, хай мене спалять, хай посадять на палю ляхи, — хто я? Дурна, нікому не потрібна дівчина, а якщо... Ой боже мій, боже мій!..

— Та що з тобою? — здивовано спитав Залізняк. Пріся зібралась із силами й заговорила швидко-швидко, наче боялася втратити рішучість:

— У мене є прохання, таке прохання... Якби пан полковник погодився, я б усе життя... Я знаю, що я недостойна, але, як собака, слухатимусь кожного слова, доглядатиму пайового коня... Ніхто не дізнається, я обріжу собі коси, одягну жупан... Ох, якби пан полковник погодився... Я не можу тут залишитись, я помру від туги, від страху, що пан полковник сам на війні, що нікому захистити його!

— Ти, ти збираєшся захищати мене?! — вражено вигукнув Залізняк. — Бідна маленька дитино, та чи знаєш ти, що таке війна? Там смерть щохвилини заглядає у вічі.

— Усе, усе витерплю! — вигукнула Пріся, судорожно чіпляючись за руку Залізняка. — Кістьми ляжу, душу свою занапащу, тільки б з паном полковником...

— То хай же буде по-твоєму, мій маленький джуро, тільки пам'ятай — не ти мене, а я тебе захищу від будь-якого напасника! — полковник пригорнув до себе дівчину й ніжно поцілував її в чоло.

— Ви... ви... мене... — Пріся схопила Залізнякову руку і, заливаючись сльозами, почала палко її цілувати.

Якийсь сумнів, якийсь невиразний здогад ворухнувся в душі козака.

— Прісю! — запитливо промовив він і, взявши дівчину за підборіддя, підвів її голову й пильно заглянув у вічі.

Але Пріся вмить випорснула із Залізнякових рук і зникла в глибині двору.

Якусь мить полковник стояв здивований і зворушений цією несподіваною сценою, коли нараз почув протяжний удар дзвона.

Залізняк труснув головою і рішуче пішов до виходу.

Вийшовши на високий ґанок, він на мить зупинився, вражений красою величної картини, яку являв тепер собою монастирський двір.

Увесь майдан, аж до самих возів, поставлених півколом, був поспіль забитий людом. Усі стояли, скинувши шапки, тихо, мовчазно, нерухомо, з нетерпінням чекаючи початку відправи.

Перед півколом возів яскраво горіли у важких ставниках воскові свічки, а вниз схилом гори, немов розсипані зірочки, збігали вогники. З возів поздіймали ножі й шаблі, їхні відточені леза тьмяно блищали, коли на них падало тремтливе, мигтюче світло.

На чорному тлі ночі горів і сяяв огнями храм, ще різкіше відтінюючи навколишній морок. Крізь відчинені двері храму видно було його середину, залиту світлом панікадил.

Зірниці спалахували частіше й частіше, блискавки розтинали чорну пелену ночі й немовби виривали на мить із пітьми обриси страшних, потворних хмар, які розповзалися по всьому небу, й контури дрімучого лісу, що з усіх боків оточував гору, на котрій стояв монастир.

Грому не було чутно; навіть найменший подих вітерця не колихав нерухомого повітря, але небо дихало якоюсь страшною загрозою, і щось зловісне було в безшумному леті мигтючих блискавок.

Натовп стояв нерухомо, мовчки, затамувавши подих, чекаючи чогось страшного.

Та ось царські врата в храмі розчинились, в них з'явився у повному парадному облаченні намісник монастиря — отець Єлпідифор — і рушив до виходу в супроводі дияконів, хлопчиків із світильниками та хору, а слідом за ним потяглася довга вервечка ієромонахів, ченців і послушників. Мимовільний шепіт пробіг по юрбі, і все раптом затихло.

Єлпідифор зупинився біля аналоя, поряд з яким було укріплено ветхий запорозький прапор, у багатьох місцях пробитий кулями й почорнілий від порохового диму.

За ним стали шість старших священнослужителів, а по праву руку Аркадій у дияконському облаченні та Антоній. Хор і решта ченців оточили священнослужителів. Залізняк і Найда стали перед військовим прапором.

— Благословен бог наш! — виголосив отець Єлпідифор.

Усі схилили голови й почали хреститися.

— Благословен, господе мій, укріпи руки мої на ополчення і персти мої на брань, — голосно почав читати отець Антоній. — І врятуй мя з рук синів чужих, їхні-бо уста глаголють суєту, і десниці їхні сіють неправди.

В тиші, що запала навкруги, голос Антонія лунав гучно й чітко; натовп пошепки повторяв слова псалма і з вірою й надією ревно хрестився.

Та ось Антоній замовк, і грянув хор.

— З нами бог, розумійте язиці й покоряйтеся, яко з нами бог!

Урочистий спів широкими хвилями розливався довкола, і бадьорі, владні звуки його проникали в серця людей, наповнюючи їх звитягою; здавалося, люди відчували, як з кожним звуком їхні сили міцнішали і в душах зростала відвага.

Коли хор замовк, Антоній знову виступив уперед і почав читати молитву.

Чим далі він читав, тим натхненніше бринів його голос, непохитна впевненість відчувалася в ньому й передавалась усім присутнім.

А блискавки страшними зигзагами розтинали чорне склепіння неба, немов свідчили про велич всесильного бога, який може прихиляти небеса, запалювати світила й збурювати моря.

Замовк Антоній, і наперед виступив отець Аркадій.

Його смагляве обличчя в ореолі чорних кучерів було мужнє й суворе, очі світилися гнівом.

Натовп заворушився.

Аркадій звів очі до неба і почав проголошувати урочисту єктенію. Його могутній бас, наче грім, прокотився над головами людей і досяг останніх рядів.

Молитву за молитвою читав отець Аркадій, і за кожною з них натовп хрестився і падав на коліна...

Останні Аркадієві слова, якими він закликав на голови ворогів і зрадників кару господню, прозвучали страшним пророцтвом. І в ту ж хвилину чорне склепіння неба розверзлося, на мить показалася бездонна глибінь, сповнена тремтливого сліпучо-білого світла, немов із-за розірваної завіси, що відділяла небо від землі, глянуло на оповитий мороком діл нестерпно блискуче око.

Усі на мить зажмурили очі, але чорна завіса неба знову зімкнулась, і пролунав голос отця Єлпідифора:

— Яко ти єси кріпость і пристановище людям своїм і тобі подобає всяка слава, честь і поклоніння, отцю, синові й святому духу, нині, і прісно, і во віки віків. Амінь!

Служба йшла своєю чергою, урочистий спів змінювався молитвами.

Петро стояв у передніх рядах і сам не розумів, що діється з ним: немов якісь могутні крила виростали в нього за плечима, немов душа росла, й ширилася в грудях, і рвалася вперед, назустріч грізному невідомому, немов м'язи його міцнішали й наливалися залізною, незламною силою, і все минуле життя, і всі злигодні, й смерть батька, і загибель Сари, і всі власні образи й кривди — все це відходило далеко назад, а серце охоплювало одне пристрасне бажання: віддати своє життя за рідний край.

Настрій однієї людини передавався, іншим, наелектризований натовп з блідими обличчями й блискучими очима горів одним бажанням, і якби в цю хвилину його оточило навіть стотисячне військо, воно було б розбите, воно не встояло б перед страшною силою геройського духу, що пробудився в серцях змученого люду.

Та ось настоятель Єлпідифор повернувся обличчям на захід і, знявши руки до неба, почав читати молитву на всю силу свого старечого голосу:

— Господи, боже наш, що послухав Мойсея, який простяг до тебе руки свої... Ти і нині почуй нашу молитву й воїв, що зібралися тут, благослови, і укріпи, і дай їм серце мужнє на супротивних ворогів, ангела світлого пошли їм, щоб ворога подолати...

При перших словах молитви всі попадали на коліна.

Отець Єлпідифор окропив свяченою водою прапор і, насилу піднявши важке древко, передав його Залізнякові, який побожно опустився навколішки.

— Прийми корогву сію, небесним благословенням освячену, — промовив настоятель, поклавши руку на похилену Залізнякову голову. — Хай же буде вона ворогам християнського роду страшна й жахлива, і хай дасть тобі господь благодать і допоможе во славу імені його пресвятого пройти мужньо ворожі полчища неушкодженим. Во ім'я отця, сина і святого духа. Амінь!

Залізняк з благоговінням прийняв корогву із старечих рук. Єлпідифор підняв кропило й під голосний спів окропив свяченою водою найближчі ряди.

Як тільки стих заключний хор, настоятель зупинився проти Залізняка і, простягши руки до натовпу, із зусиллям заговорив високим голосом:

— Чада мої возлюблені! Засмучені й беззахисні діти! Господь нині почув стогін і ридання наші й повелів змінитися скорботі на радість. Вам належить визволити святу церкву і край рідний від мук та наруги лядської. Не бійтеся сильних і прегордих ляхів.