Останні орли - Старицький Михайло

Перед самою панною сидів на пеньку отець диякон і нетерпляче чухав п'ятірнею свою бороду.

— Отрок, гм! — сказав він, пильно вдивляючись у гарне, збентежене личко Дарини.

Дівчина все намагалася глибше насунути на голову конфедератку, щоб сховати своє волосся; хоч косу й відрізала, але пишні кучері могли видати її — такої зачіски не носили ні паничі, ні джури, ні прості хлопці.

— Ну, ляшок, кажи, одвітствуй на мої запитання, рци ' слово твердо й справедливо, — почав крижаним тоном дияхон, — бо за малу брехню велика мзда належить, а джерела відплати за зло можуть бути невичерпні й різноманітні.

— Я не лях, панотче, а руський і грецького закону, я православний!

— Що-о? — аж підвівся здивований ватажок. — В лядській зброї і лядській шкурі?

— Що ж, убив ляха й одяг його кунтуш... щоб легше було втекти.

— Припустімо... сіє можливо... Але чим ти доведеш, що ти наш брат, православної віри?

— Та чим хочеш, панотче... Ось, дивіться ж, і розмовляю, і хрещусь по-нашому!

— Гм! І віри гідне, і вірити не подобає, — вагався диякон.

— Розмовляти й хреститися не штука, — підозріливе мовив бас, — цього ляхи в наших краях навчилися.

— Істинно глаголиш, — погодився диякон. — А ти ось краще прокажи наші молитви... Знаєш?

— Аякже, — зраділа Дарина й почала підряд проказувати і "Отче наш", і "Царю небесний", і "Богородицю", і "О, всепітая мати", і "Да воскресне бог"...

Диякон зупинив її на половині псалма Давида "Помилуй мя, боже".

— Воістину православний, братці! — сказав він козакам, які принесли полонянку. — Та й молитви знає так добре, що хоч зараз до отця Єлпідифора на крилас!

— От так штука! — засміявся скрипучим сміхом старший козак. — А я, бач, хотів штрикнути його ножем, та Петро не дав... Тільки постривай! Як же то між черничок опинився хлопець? Це ж, здається...

— Возбраняється, — підхопив диякон. — А тому, — звернувся він суворо до дівчини, — оци, хто ти єси, якого звання, звідки прибув і з якої причини поміж черничок вештаєшся?

Дарина розгубилась: вона не чекала таких запитань і не знала, що відповісти, боячись плутаними поясненнями накликати на себе підозру; сказати ж чисту правду дівчина не одважувалася, не бачачи тут жодної знайомої людини, яка б підтвердила правдивість її слів, а на випадок чого й заступилась би...

— Я київського генерального обозного, — мало не зірвалось у Дарини з язика — "дочка", але вона вчасно утрималась і затнулася, — генерального обозного. син. Був присланий сюди моїм батьком і настоятелем Мотронинського монастиря отцем Мельхіседеком з листами, в яких вони обіцяли черницям у скорім часі допомогу й просили, щоб ті не спокушалися принадами унії, а твердо стояли в православній вірі, тоді й цариця заступиться... Ну, я сюди прибув... а тут наїзд конфедератів. Двох черниць вони підкупили, й ті відчинили їм браму. Поляки вдерлися... а я заманила одного пана в келію... заманив, — поправилася Дарина, — і вбив... А вбивши, переодягся в усе лядське і, вибравши хвилину, коли всі до безтями напилися, вислизнув через браму й ну тікати... А тут мене твої люди й схопили...

— Так, так, — підтвердив Петро, — панич тільки-но кинувся навтікача під верби, а я йому на голову кирею та й злапав.

— Велеліпно! — усміхнувся диякон. — А то я вже хотів тебе трохи підсмажити, щоб вийшов лядський душок, та от шкода... Ну, ми своє надолужимо, — і він з такою силою стис і потер свої руки, що аж пальці хруснули. — То ти, отроче, повідав нам істинну й чисту правду?

— Присягаюсь Всевишнім і моєю поневоленою вітчизною Україною!

— Гарна присяга! — хитнув головою панотець. — Ну, глаголай же, але не від лукавого: ляхл-конфедерати, виходить, тепер там, у монастирі?

— Там, з ночі...

— А багато їх?

— Напевно сказати не можу, а коли вони вдерлися в головну церкву і влаштували там свій нелюдський бенкет, то їх було з півсотні... Ну, частина ще стояла на варті, а хто грабував по льохах і келіях... усіх набереться, мабуть, добра сотня.

— Ну, а нас буде десятків із шість, — сказав диякон. — Отже, на кожну руку по ляхові, стукнув лобом об лоб — і дух спустять! — міркував він уголос. — Що ж вони, ті розбійники, наробили? Пограбували все? Вирізали сердешних черниць? — знову звернувся ватажок до полонянки.

— Гірше! — відповіла Дарина і з невластивою паничеві соромливістю почала обережно розповідати, щоб не збитися в родових закінченнях слів, про все, що сталося цієї ночі.

Її розповідь, сповнена щирості й благородного обурення, викликала гнів отця диякона й інших слухачів. Пролунав одностайний вигук: "Смерть ляхам!"

— Гей, до зброї! — гаркнув диякон. — На коней!

— На коней! До зброї! — луною покотилася команда по яру, і в синюватій імлі його посхоплювались і заметушилися людські постаті.

— Слухай, панотче, батьку-отамане! — знову заговорив недовірливий бас. — Що клятих панів треба знищити всіх до одного, то це — справедливо, що нашу святиню треба визволити з рук латинян, то це й бог велів. Але ж нам треба бути обережними: береженого, кажуть, і бог береже.

— Істинно глаголиш... — погодився ватажок і схилив голову на знак уваги.

— Це хлоп'я, чи нехай і паненя, з усього видно, православне й письменне, — похмуро провадив бас, — та в душу до нього ніхто не залазив... на словах у нього все гаразд виходить, а от язик часом заскакує, та й очі, мов не знає куди подіти їх... Добре, що він православний, але хіба поміж православними не може бути зрадника? А що, коли він польський шпигун, коли він прикидається й хоче заманити нас у пастку? Що тоді?

— То на палю його! — озвалося кілька голосів.

— На палю! На шибеницю! На страшні муки! — палко вигукнула Дарина. — Якщо такі недолюдки й зрадники можуть завестися серед нещасного, пограбованого народу, то нема й не може бути їм пощади! І шановний пан радчий має цілковиту рацію... в ці часи особлива обережність потрібна. А моє слово до вас таке, чесні браття: прив'яжіть мене отут, поставте ще варту, яку хочете, і коли виявиться, що я дурив когось чи замишляв якусь каверзу, — вчиніть зі мною те, що вам на думку спаде. Але богом великим молю вас, хрестом його сина й сльозами його матері благаю, не гайте й хвилини! Брама не зачинена... Я ж пробралася! — знову обмовилась Дарина. — Усі ляхи, і пани, і жовніри, і челядь, п'яні, як ніч, сплять непробудно... коло брами лежать двоє... А на світанку сон, та ще сон п'яний, особливо міцний... Ви їх усіх перев'яжете, як баранів, — присягаюсь усіма святими, а головне, врятуєте сестер-черничок, бо багато хто з них захоче сховати свою ганьбу на дні озера, а багатьох недолюдки можуть повбивати... Зі мною робіть що хочете, але поспішайте до монастиря і рятуйте черниць, — гарячим закликом кінчила свою схвильовану мову Дарина.

Енергійне, щире слово полонянки відразу прихилило до неї гайдамаків, навіть самого скептика-баса.

— Гм! — крекнув він. — Добре панич сказав... козацька щирість, а серце, видно, не з боязких... То ти даруй мені, старому!

— Спасибі за добре слово, — вклонилась Далина. — Побільше б нам таких старих і розумних голів, то й Україна запанувала б пишно, без панів, без катів, на волі.

— Ну, амінь. Ми віримо тобі, — сказав диякон.

— А все-таки зв'яжіть мене для певності, — порадила дівчина. Пропозицію її зустріли добродушним сміхом.

— Ну, що ж, — осміхнувся ватажок, — вволимо паничеву волю. Зв'язати йому руки й ноги та приставити двох вартових, а сімох до коней. А ти, Петре, коло них за старшого... поки ми впораємось... Го-го! Візьмемо! В разі чого на перший поклик кинешся до нас з кіньми на допомогу... Ну, гайда! Показуй дорогу!

— За мною, але нишком! — сказав бас і, піднявши руку, в якій тримав шапку, пішов до крутого виходу, що вів з яру; за ним, дишучи помстою, безшумно подалася ватага.

Лишившись в таборі, Петро поглянув на коней, розставив, де треба, сторожу і вернувся до зв'язаного панича. Підкотивши до нього колоду, що валялася поблизу, парубок сів і закурив люльку. Сонце уже зійшло, та з цих нетрів було видно гільки рожевий відблиск, який наповнював таємничі лісові глибини радісними світлотінями...

— От що хотілось би мені знати, ясновельможний паничу, — після довгої мовчанки звернувся до Дарини Петро. — Твоя милость сказав, що батько твій київський обозний... генеральний, чи як... а мені велено довідатися про дочку обозного... то як же воно, не второпаю: або ж не один обозний є не те що на світі, а й у Києві навіть, або ж у нього не син, а дочка... чи не дочка, а син?

— Хто тебе просив довідатися про дочку обозного? — жваво спитала дівчина, і очі її заблищали.

— Хто? Батько наш, гетьманів товариш...

— Чернець Найда? — не стрималася Дарина й геть вся зашарілась; добре, що рожевий світанок сховав це, а то б у Петра виникла підозра.

— Як? Ти знаєш його ім'я? — здивувався парубок.

— А хто ж із православних його не знає! — збуджено заговорила панна. — Лицар, орел! Його весь Київ знає. Він посланий самим богом для порятунку України, Всевишній покликав його з келії і дав йому до рук меч замість патериці! — Їй-богу, так! Що лицар, то лицар... І він усіх ляхів переможе, орлом налі-татиме на їхні замки, вже скільки їх упало під його перначем!

— То велика справа вітчизни вже почалася? — захоплено вигукнула Даринз. — Боже, почуй і моє благання, зглянься! Нехай воно разом з голосінням і стогоном нещасних летить до твоїх ясних осель! — І панна простягла свої зв'язані руки до неба, що проглядало крізь листя, мов крізь зелену сітку.

— Дай боже, — сказав і Петро, скинувши шапку. — То я ось, — почав він знову, докладаючи чималих зусиль, щоб розкурити люльку, — хочу розпитати вельможного панича про дочку генерального обозного... чи це інший обозний, чи той , самий, твій батько?

— Той самий, той самий, — лукаво усміхнулася Ларина.

— А як же це? Отаман Найда про дочку, a виходить, син...

—Ні, і дочка...

— І дочка? — розгублено подивився на дівчину Петро.

— І дочка, — кивнула вона головою.

Від одержаних звісток в душі Дарини грала така радість, розцвітала така надія на майбутнє рідної країни, що вона ладна була й танцювати.

— То як же воно... виходить, панич...

— Виходить, панич паничем, а панянка панянкою, — жартувала дівчина, в той же час розмірковуючи, як найзручніше спекатися цього допиту.