Останні орли - Старицький Михайло
Марно шляхтичі слали гінців за гінцями, благаючи негайно прислати війська...
Озброєні ватаги конфедератів спричиняли ще більше сум'яття: уникаючи зустрічі з загонами гайдамаків, вони нападали на беззахисних селян, з нелюдською жорстокістю зганяли на них свою безсилу злобу і тим викликали ще більшу лють у серцях грізних месників і всього населення.
Скрізь, де з'являлися загони гайдамаків, місцевий сільський люд — парубки, діди, жінки й навіть діти — всі, хто міг тримати в руках зброю, приєднувалися до них і з несамовитою люттю кидалися на своїх мучителів, які так довго пили їхню кров.
Немов страшна лавина, росли війська Залізняка і Найди.
'У шляхта залишалася тільки одна надля на порятунок — сховатися за стінами тих міст, володарі яких утримували свої власні команди.
Найбільш укріпленою серед таких міст була Умань. Туди й кинулись усі ляхи, усі євреї, яким пощастило втекти від гайдамаків.
Але гайдамаки швидко посувалися на південь, розтікаючись у своєму русі по Уманщині й Брацлавщині.
Сгрии привид панічного жаху мчав перед військами месників, хапаючи своїми чіпкими, крижаними руками всіх утікачів, яких наздоганяв на своєму шляху. Його моторошний подих долетів урешті й до Кам'янки, куди Гершко перевіз свою дочку.
Коли Сара впала серед світлиці, усі вирішили, що вона померла, тільки стара Рухля не втратила самовладання.
З дитинства вона розумілася на тих фарбах, знала, як згубно діють вони на організм, але й знала, як рятуватися при отруєнні ними.
Покликавши Ривку, вона з її допомогою одразу ж зняла з Сари вбрання, перенесла дівчину до кімнати, поклала на постіль, а потім кинулася в пекарню і повернулася з глеком молока, змішаного з розколоченими білками. Трохи підвівши Сару, Рухля почала вливати їй у рот цю суміш, а Ривці наказала розтирати дівчині руки й ноги.
Підбадьорені клопотами старої, яку єврейське населення вважало за тямущу лікарку, сміливіші з гостей почали допомагати їй.
Коли дівчину примусили ковтнути молока, Рухля намішала сірчаного цвіту з вугіллям, розколотила цю суміш у воді й влила її у Сарине горло, потім обклала небогу пляшками з теплою водою і припарками з гарячого тіста, силкуючись за всяку ціну зігріти її.
Нарешті зусилля старої дали наслідки: на Сариних губах з'явилася піна, а слідом за тим усе її тіло затряслося від страшних корчів і з рота полилась яскраво-зелена рідина.
— Підведи її і підтримуй голову! — крикнула Рухля Ривці й, полегшено зітхнувши, промовила до гостей і Гершка: — Ну, тепер можна сподіватися на порятунок.
Рабин, що був серед гостей, підійшов до Гершка, який у своєму драному лапсердаку так і вкляк на місці, й, поклавши йому руки на голову, урочисто промовив:
— Великий бог Авраама, Ісаака та Іакова, і ти, ребе Гершко, заспокой свою печаль і зміни її на радість. Якщо господь захотів врятувати цю дівчину, то він поверне її знову до нас і звільнить тебе від тяжкого гріха й ганьби... Ти знову знайдеш дочку, а благородний Хаїм дістане жінку, прекрасну й чесну єврейку, гідну доньку своїх праотців... Тільки терпіння, треба дати їй спершу одужати... І не вдавайтеся до насильства...
— Так, так... Передусім спокій і сон, — поспішно заявила Рухля, — а там... тс-с-с! — вона приклала палець до уст і хитнула головою в бік Сари, яка розплющила очі. — Дайте їй заснути, а за лікування я сама візьмусь і, якщо бог захоче, вилікую.
В цю мить дівчина знову заплющила очі і впала на подушки. Гості злякано обернулись до Рухлі, але стара заспокійливо кивнула головою, замахала руками й прошепотіла:
— Тс!.. тс!.. Це сон — не смерть... Тепер добре... На краще! Усі поквапилися вийти навшпиньках з кімнати й залишили Сару під опікуванням старої.
Рухля сказала правду: Сара не померла. Ліки старої єврейки подіяли й вирвали дівчину з лап смерті. Та ще три дні свідомість не поверталася до неї. Сара покірно пила ліки, які давали їй, дозволяла розтирати себе, навіть приймала їжу, котру готувала Рухля з якимись особливими заклинаннями. Та напівбезтямний погляд дівчини виразно говорив, що все це виконує тільки її тіло, а душа десь зникла й не бере участі ні в чому.
— Дарма, дарма, це на краще! — відповідала Рухля на зітхання Ривки, яку лякав безтямний погляд Сари. — Якби вона була притомна, гірше було б: вона не стала б приймати ні їжі, ні ліків, і нам не вдалося б виходити її.
— Ой вей! — недовірливо похитувала сивою головою Ривка. — Ну, що з того, що ми виходимо її тіло, коли господь відібрав у неї розум?
— Не турбуйся! Виходимо тіло, тоді повернеться й розум, — запевняла Рухля. — Треба тільки не хвилювати її, заспокоїти, обманути.
— Ой вей мір! От ускочили в халепу! — зітхнула Ривка. — І так уже набралися через неї стільки муки, стільки клопоту! Не знаю тепер, де доведеться скласти свої старі кістки?.. Забилися сюди, а тут люди таке кажуть... таке... ой... ой!.. Від страху аж ноги тремтять...
— Бог змилується над нами... там у вас ще гірше... Тільки б виходити її, то можна втекти далі.
— Ой, ой! Коли б тільки швидше!..
— Скоро вже, скоро, я тепер знаю, що робити... Знайдуться в мене ще кращі ліки. Слова старої справдилися й цього разу.
На шостий день уранці, коли Рухля, за звичаєм, сиділа біля Сариного ліжка й плела панчоху, раз у раз спідлоба зиркаючи на хвору, що лежала з заплющеними очима, вона раптом відчула на собі чийсь погляд.
Рухля швидко підвела очі й зустрілася з пильним поглядом Сари. Але він уже був не безтямний і каламутний, як досі, а гострий, палаючий, сповнений ненависті й так змінив обличчя дівчини, що Рухля наче й не впізнала її. Та й важко було впізнати в цій виснаженій істоті колишню красуню Сару. За час хвороби вона страшенно схудла, щоки її позападали, риси обличчя загострилися, шкіра й навіть білки очей вкрилися густою жовтизною...
— Ой мамеле, мамеле! Пізнала мене, пізнала мене, моя цуро! — скрикнула
Рухля, радісно сплеснувши руками. — Ну, що, як тобі, адаманте мій золотий? Вона взяла дівчину за руку й схилилася над нею з радісною усмішкою. Та Сару, очевидячки, не зворушила радість тітки: з неприхованою огидою вона вирвала в неї свою руку й мовила уривчасто:
— Перли?..
— Ой-ой! Ось про що згадала, цуро моя! — невимушене заговорила Рухля, ніби й нч помічаючи ворожого погляду небоги. — Вони тут, у мене, добре заховані: тепер уже ніхто не вкраде.
— Де їх знайшли? — перебила її Сара, так впиваючись своїми величезними очима в обличчя старої, що навіть Рухлі стало моторошно.
— А де ж, моє золоте яблучко? У цього клятого скупника Янкеля, щоб його діти ніколи долі не знали! Божився і присягався мені, що купив у якоїсь циганки-жебрачки, а до нас ніколи ніяка циганка й не заходила. Мабуть, ти десь необачно залишила їх, а хтось і вкрав, може, й ця сама Ривка, — ребе Гершко за неї не ручається. Ну, та байдуже, слава богу, що вдалося вирвати назад. Я вже їх так сховала, що ніхто не знайде... Може, що-небудь з'їси чи вип'єш?..
Сара заперечливо похитала головою і заплющила очі.
"Бреше тітка чи говорить правду? О, якщо це так, якщо справді вона відкупила перли у скупника — тоді, виходить, ще є надія, виходить, Естерчина мати встигла продати їх, встигла взяти за них гроші й відправити посланця. О, коли б то так!
А якщо Петро дізнається, де вона, то прибуде сюди за нею... Коли? Тижнів через два! Вона ще хвора, є час... Але якщо тітка бреше? Якщо вона вирвала перли в Естерчиної матері? Ні, ні! Тоді б вона так і сказала, навіщо потрібна була б їй ця брехня? Так, так! Адже ж і сама жебрачка хотіла збути перли якому-небудь скупникові. Одне тільки дивує: чому тітці не спало на думку, що їх могла вкрасти Естерчина мати?"
Розмова з тіткою переконала Сару, що на жебрачку ніхто й не подумав.
"Отже, є ще надія, що Петро одержить звістку і примчить за нею. О господи, ти недаремно врятував мене од смерті! Ще можна сподіватися, ще можна жити..."
Полегшене зітхання вирвалося з грудей Сари. Радісні сльози покотилися з її очей по худому пожовклому обличчю.
У цю щасливу мить дівчина забула про все на світі, а яструбиний тітчин погляд крадькома уважно стежив за бідолашною жертвою.
Коротка розмова й душевне хвилювання так стомили ще кволий Сарин організм, що вона одразу ж поринула в глибокий сон. Від того дня Сара почала швидко одужувати, — видно було, що якесь внутрішнє збудження, якийсь внутрішній вогонь освітлює дівчину і наповнює її єство почуттям невимовного блаженства.
Рухля гордо позирала на всіх довкола, немов бажаючи сказати: ось наслідок мого лікування.
Вона подвоїла свої турботи про Сару й зовсім заспокоїла її тим, що батько дав слово не силувати дочку й не чіплятися до неї з шлюбом, аж поки вона зовсім не одужає і поки в усьому краї не настане мир та спокій. Одне ще тільки палке бажання лишалося в дівчини: за всяку ціну побачити Естерчину матір.
Через тиждень Сара підвелася з постелі, але надвір її ще не пускали.
"Чи ходить жебрачка, як і раніше, по шерсть, чи ні?" — весь час мучив дівчину сумнів.
Однак спитатися про це в Рухлі чи Ривки вона побоювалась, щоб не накликати на жебрачку підозри, тому вирішення болючого питання мусила відкласти до того часу, коли їй знову дозволять виходити надвір.
Днів через два сама Рухля запропонувала небозі провітритись, і як же зраділа дівчина, коли, ледь переступивши поріг хати, побачила Естерчину матір, що розвішувала в глибині двору шерсть! Від хвилювання Сара мало не впала, та Рухля вчасно підтримала її.
— Ой, он! Яка ж ти ще квола! — промовила стара, похитуючи головою. — Ну, йди ж, сядь он там, проти сонечка! Гершду, — махнула вона рукою у бік жебрачки, — іди сюди, одведи Сару до тієї лавочки, а я побіжу винесу ліки.
Жебрачка кинулася виконувати наказ своєї пані і, обнявши дівчину за стан, обережно повела її до лавочки.
— Паннуню люба! Жива, здорова! Ой вей, ой вей! І як таке зробити! Така гарна, така багата! — жебрачка зацмокала губами.
— Стривай, стривай! — Сара міцно стисла їй руки і, озирнувшись, уривчасто прошепотіла:
— Поїхав? Послала??
— Поїхав! Ой вей мір! Скільки я страху набралася, коли знайшли ті перли у Янкеля! Їх бін аїд, і для рідної дочки не зробила б такого вдруге! Змилосердився господь, якось засліпив очі пані Рухлі!
— Знаю, знаю! — нетерпляче перебила її дівчина.
