💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Анна
5 липня 2024 12:37
Джеймс Олiвер просто класний автор книг. І до речі, класний сайт. Молодці
Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Класика » Останні орли - Старицький Михайло

Останні орли - Старицький Михайло

Останні орли - Старицький Михайло
Сторінок:131
Додано:13-04-2023, 03:00
0 0
Голосів: 0

"Останні орли" - роман українського письменника Михайла Старицького, який розповідає про життя козаків на початку XVIII століття та відображає трагічні події на території сучасної Полтавської області. Це історичний роман з елементами бойовика та мелодрами, який увібрав у себе культурні, історичні та національні цінності України.

Дія роману відбувається під час Коліївщини, коли козаки були позбавлені прав та свободи, а їх землі та народні багатства були пограбовані шляхетськими гетьманами. Головний герой - Яків Подолянський, який вирішив піти в бій проти гетьманської влади, щоб повернути своїй землі справедливість та свободу. Він разом із своїми товаришами з братства героїчно бореться зі своїми ворогами, але багато разів зазнає поразок та терпить втрати.

Книгу "Останні орли" можна знайти в електронній бібліотеці readbooks.com.ua, де вона доступна для читання онлайн безкоштовно та без реєстрації. Цей роман стане ідеальним вибором для тих, хто цікавиться історією України та хоче підняти свій дух героїзмом та мужністю головного героя.

Читаємо онлайн Останні орли - Старицький Михайло

Минуло сто років відтоді, як Богдан Хмель приєднав разом з іншими землями й Київ до Російської держави. Не одна буря й напасть прокотилися над сивою головою матері городів руських за це століття: не раз її грабували, палили, руйнували і поляки, і татари в шаленій боротьбі за цей ласий шматок; довго боролася й Москва з сусідами, щоб удержати в своїх руках цю дорогу святиню, й змушена була навіть поступитися Польщі Правобережною Україною, віддати до рук мучителям своїх кревних єдиновірців, аби тільки викупити Київ навіки. Тепер уже йому не було чого потерпати за своє існування, — захищений од зовнішніх ворогів, під опікою російських царів, він почав швидко розквітати й розвиватися; з пожарищ і руїн знов зводились великі київські святині — Лавра, яка згоріла майже дощенту у двадцяті роки вісімнадцятого століття, відродилася знову з попелу, завдяки щедрим пожертвам монархів і монархинь, починаючи з Петра I, а особливо завдяки щедротам Єлизавети Петрівни. Малоросійські гетьмани, запорожці, а також магнати великої й малої Росії, та й увесь православний люд, приносили щедрою рукою благостиню на побудову й прикрашення храмів у Печерську. Споруджено було мурований славетний храм Успіння пресвятої богородиці, велику соборну церкву, що існує й нині; її заснували ще 1073 року преподобні Антоній і Феодосій Печорські, а потім вона була вщент зруйнована татарами в 1240 році; і аж після двохсотлітнього запустіння її відбудував князь Симеон Олелькович; і нині, після численних розорень мечем і вогнем, вознеслася вона з 1729 року сімома позолоченими банями до неба, прикрасилась чудовим живописом, возсіяла внутрішньою ліпотою. Незабаром, по закінченні храму, споруджена була 1745 року, на подив усьому світові, й велика дзвіниця, яка сягнула хрестом своїм хмар у небі й навіяла своєю надзвичайною величчю багато легенд. Праворуч і ліворуч од великої церкви уздовж просторого лаврського двору виросли одноповерхові муровані будівлі келій і простяглись густі алеї черемхи, лип і безу; весь двір оточив високий мур, а в середині його з'явилося багато менших церков — святих апостолів Петра й Павла, святого Михайла, першого митрополита київського, святого Сергія, радонезького чудотворця, живоначальної тройці, святого Миколая та інші, а головний вхід прикрасився чудовою брамою.

По Святій горі серед виплеканих, пишних садів повитикалися зелені покрівлі кам'яниць; вся гора заблискотіла, немов зорями, золотими банями й святими хрестами, а велетень дзвіниця стала сторожем над усіма святинями й з вершини гори, з захмарної височини оглядає донині на півсотні верст околиці, що лежать біля її підніжжя...

Сповнилося пророцтво преподобного літописця: "Чи бачите гори сії, яко на сих горах возсіяє благодать божа, і град великий має бути, і церков багато має бути споруджено".

Так, Київ уже виблискував красою, й щасливі мешканці його тішилися під захистом святині й охороною єдиновірної держави спокоєм і безпекою; але поруч з Києвом, всього тільки за сімдесят верст, за польським кордоном знемагав і падав у боротьбі з ляхами й ксьондзами рідний, православний народі В одірваній від своїх братів і славного Запорожжя Правобережній Україні почалося хиже, розбишацьке хазяйнування ненависників, винищувачів руського племені. Мов шуліки, мов гайвороння, налетіли звідусіль на безталанну, осиротілу Україну уніати, ксьондзи й пани; знову з'явилася на Україні страшна, кривава примара унії й почалася дика розправа...

Позбавлена єпископів і вищого духівництва, віддана в руки лише темних, безправних селян і майже таких самих сільських попів, бідолашна руська церква судорожно билася з латинськими катами й страшними панськими командами, що налетіли на неї. Мов підстрелена ластівка, тріпотіла вона й рвалася до рідного гнізда; та кордон польський відокремлював її від кревної святині... Тільки здалеку виблискував перед нею високо в блакитному небі золотий хрест лаврської дзвіниці. Близький, але недосяжний, він усе-таки пробуджував у серцях нещасних мучеників і віру, й надію, — і не вгасала вона багато й багато років!

З'явилися по всій Україні шибениці, вогнища, криваві палі, запалали православні церкви, стогоном і голосінням сповнилася рідна земля, та чим дужче шаленіли гнобителі, тим з більшою одвагою й самовідданою любов'ю боронив бідолашний люд свій убогий, принижений храм! Півстоліття тривала нерівна, згубна боротьба, — нарешті переповнилося гнівом і.одчаєм серце народу, і спалахнуло востаннє козацьке серце!

Мов ріка крізь прорвану греблю, ринули запорожці з Січі, зняли в народі страшні хвилі повстання й затопили кривавою повіддю всю Правобережну Україну. Кров'ю ворогів і своєю страдницькою кров'ю залили вони землю, але відстояли рідну церкву од злохижих ворогів і принесли свій хрест до київських святинь! Мир вашим тіням, темні, невідомі світові страдники; не дочекалися ви за життя пишних тріумфів, діставши в нагороду за подвиг терновий вінок, не залишили й імен своїх на скрижалях історії, але, як говорить єпископ Гервасій, "нелюдськими за віру стражданнями й терпінням перед усім християнським світом слави зажили, яку не зітруть віки, і з мучеництва вашого діло славне потече повістями, історіями у всі прийдешні віки".

Стояла рання, тепла весна... Яскраве сонце променилось і виблискувало на позолочених банях і хрестах печорських церков, обливало м'яким світлом сріблисті хвилі квітучих садів і лягало теплими тонами на уступах гір, що збігали до широко розлитого безбережною синявою Дніпра... В глибині небесної блакиті поволі пливли й танули прозоро-білі хмаринки. В повітрі повівало ніжними пахощами молодої зелені й меду... З садів линули співи солов'їв, а десь високо бриніла сріблиста трель жайворонка... Все було сповнене ніжними пестощами першої весни.

На широкому лаврському подвір'ї, викладеному кам'яними плитами, ряботіли мальовничими гуртками прочани: одні мовчки стояли, поскидавши шапки, коло паперті головного храму, інші сиділи навкруги пречудової дзвіниці, треті, посхилявшись на паркани, що відгороджували цілі алеї квітучої черемхи від церковного подвір'я, тихо розмовляли, а деякі просто, розсипавшись по схилу за кам'яним муром, лежали хто як хотів, підкріплюючи свої сили убогим сніданком і милуючись з височини сизою безмежною далиною лісів і широким плесом батька Дніпра, що розлився коло підніжжя гір; тільки в час благовісту вставали з своїх місць чисто всі прочани, побожно хрестилися й потім знову починали проміж себе тиху розмову; на подвір'ї стояв стриманий гомін, як ото бджоли гудуть, повилітавши навесні з вулика...

— Ой, лишенько! — не вгавала від подиву й захоплення молоденька, з гарним овалом личка й великими чорними очима дівчина, задираючи вгору свою голівку, уквітчану золотистою кульбабою й ліловими фіалками, щоб роздивитися хрест на дзвіниці. — І хто міг побудувати таку дзвіницю? Висока, височенна... Такого високого немає ні дуба, ні явора! Оно хрест аж за хмари ховається...

— А хто б же міг таке чудо та диво збудувати, — звичайно, святі! — промовила до дівчини літня жінка в намітці. — Будували сю дзвіницю дванадцять братів, будували, молилися й пестилися; тільки що збудують за рік — а воно і ввійде в землю, що вибудують — а воно і ввійде... Так ото п'ять літ минуло. Один брат не витримав, кинув і пішов собі; може, він не дуже постився абощо... тільки не витримав... а одинадцять братів заходилися молитися ще дужче та й почали на шостий рік будувати баню, а на ній золоте яблуко й хрест... Збудували, ченці і владика освятили все, а люди цілу ніч стояли на колінах та молилися... І що ж би ви думали? — звернулася оповідачка до всіх слухачів, що стовпилися коло неї. — На світанку вся дзвіниця вийшла з землі і вперлася хрестом у самі хмари...

— Господи, спаси й помилуй! — побожно зашепотіли слухачі.

— І всі, кажуть, ці брати, що будували дзвіницю, в печерах? — поцікавився молодий, схожий на дівчину, парубок у простій, але гарно пошитій свитці.

— Там, тамечки всі до єдиного, — пояснила стара прочанка. — Одинадцять братів присвятилися й лягли рядочком у склепі печерному, а дванадцятий довго поневірявся по білому світі та каявся, а наостанку прийшов-таки помирати в Київ, прийшов і одразу до братів, що лежали вже нетлінні, та так тісно між стінами, що й місця не зоставили... От він, дванадцятий, — до них: "Що ж ви, брати мої любі, не зоставили мені, дванадцятому, місцечка та найменшого брата до себе не пустили?" І як він це сказав, так одразу одинадцять братів зсунулися ще щільніше й пустили дванадцятого до стіни: він зараз же ліг і проставився; тільки права нога не помістилася — мусив зігнути її...

— Ох, прости, господи, наші гріхи! — зітхнули жінки в білих намітках, — через те їх і звали "білоголовими".

— Ох, та й гарно ж тут, у святому місті, — рай раєм! — захоплювалася молода дівчина. — Куди не глянь — усе чудо та диво! І очей не одірвеш, а серце так і завмирає...

— Ти, дівонько, ось що скажи, — обізвався старий козак на дерев'янці, спираючись на милицю, — вільно тут усім молитися православним по рідному нашому благочестю, ніхто грецької віри не утискує, ніхто церков не руйнує, а ще прикрашає, і множаться вони щедротами царів і цариць православних, — від того й благоліпно тут усе.

— Так, такі — обізвалися на ці слова старіші прочани. — Тут благодать... а в нас... Хіба в нашому богом забутому краї можуть удержатися православні церкви? Прокляті уніати та ляхи палять їх, повертають на костьоли, а то й на стайні, хліви...

— Ох, так уже напосілися на нас напасники, ґвалтівники, насильники наші, що кінець усім приходить, — втрутилась у розмову одна молодиця з виразистим гарним обличчям і блискучими від гніву очима. — Накинулись на нас, як скажені собаки... Оно в нас, у Погребищі, церкву розвалили, батюшку повісили, титаря посадовили на палю, багатьох замордували, скалічили, майже все містечко спалили.

Усі похмуро замовкли.

— Матір божа! — сплеснула, руками молода дівчина, збліднувши, як полотно, при слові "титар", і звернулася пошепки до парубка: — У мене, Петре, й душі немає за нашого тата: і вони ж титарі..

— Що ти, Прісю? — здригнув і парубок від тривоги. — Таке вигадуєш! Де Погребище, а де Лисянка?

— І ви попустили таке безправ'я, таку наругу? — обурився нарешті старий козак.

— Та з того й пішло, — пожвавіла молодиця, — начальник лядський їздив ото по економіях, ганяв по ревізії...

Відгуки про книгу Останні орли - Старицький Михайло (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail:
Схожі книги в українській онлайн бібліотеці readbooks.com.ua: