В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда
Бєлінський помовчав, потім сказав, особливо якось натхненно, ніби раптом побачив далеке майбутнє: "Прийде час, і не буде ані гнобителів, ані пригноблених, ані дідичів, ані фінансистів. Не буде тоді і жебраків, безпритульних сиріт, старих солдатів, що просять копійку на скоринку хліба. Ця ідея стала для мене ідеєю ідей, буттям буття, альфою і омегою існування..." Сказав, потиснув мені руку і швидко пішов. І розмовляв він у ту мить, видно, більше сам із собою, ніж зі мною. Більше не бачилися. Дорого б я дав, щоб знов побачити його, поговорити. Але нема його в живих, а мене нема в Петербурзі...
Вони вже стояли біля будиночка Кутіної, і Турно міцно тиснув руку Шевченкові.
— Ми дещо й тут знаємо про ці ідеї. Я знайду вам кілька номерів "Нової Рейнської газети". Там багато пишуть про соціалізм. Приходьте частіше до нас. Знайдемо для вас і лист Бєлинського до Гоголя, і все, що ви бажали б прочитати.
Перше знайомство з польським гуртком справило на Шевченка велике враження. Наче вільним вітром війнуло в обличчя. Весь ранок згадував він учорашні розмови і тільки шкодував, що не встиг багато про що розпитати і що раніше не познайомився зо всіма своїми товаришами по "конфірмації", потім, захопивши прочитані книжки і діждавшись сутінків, побіг в бібліотеку по новий "хліб духовний".
На його прохання, бібліотекар залишив йому всі останні статті Бєлінського, "Неточку Незванову" Достоєвського, роман Гончарова "Обыкновенная история", п'єси Тургенева, і Тарас Григорович повернувся добре навантажений книжками, одну з яких одразу взяв Поспелов, а Шевченко як прийшов, так і заглибився в читання.
Марно намагався Лазаревський заговорити з Кобзарем. Тарас Григорович або зовсім не чув його запитань, або відповідав невлад. Нарешті Федір Матвійович махнув рукою і сів писати листа до батьків, яким збирався надіслати свій портрет пензля Шевченка. А вранці Шевченко одягнув свою чепурну оксамитову блузу і пішов до баронеси.
Він бував у неї тричі на тиждень і щиро захопився цією роботою. Якщо Ісаєва писав він з внутрішнім опором і упередженістю, то тепер у ньому прокинувся справжній митець. Він прагнув не тільки схопити зовнішню схожість, але й перенести на полотно трохи його внутрішнього життя людини, непомітного для байдужих очей, схопити якісь дрібні рисочки, від яких звичайний портрет набуває раптом сили творів великих майстрів. З насолодою піймав він пензлем промінь сонця в той момент, коли він упав на її скроню запалив під напівзів'ялою шкірою цієї сорокарічної жінки крихітну жилку, повну яскравої крові, а в її погляді засяяла думка знавця й любителя мистецтва, що розуміє його шукання.
І баронеса це відчула. Іноді, втомившись нерухомо позувати, вона підходила до мольберта й дивилася на себе задумливим, серйозним поглядом і знов мовчазно сідала на диван, і приймала потрібну позу. Але якось вона сказала:
— Так, небагато художників намагається угадати, про що думає їх модель...
— Отже, до весни, в синій амазонці з моєю чудовою Нічкою, — сказала вона йому на прощання, коли портрет був готовий. — А влітку ви напишете портрет моєї доньки, яка закінчує Смольний.
Домалював Тарас Григорович і портрет кутінського "небіжчика".
З художнього погляду невдячною була ця робота. Як не допитувався Шевченко, якого кольору були очі, волосся, якого відтінку була шкіра померлого, Кутіна відповідала так неточно і так суперечливо, що він, схопивши за дагеротипом основні риси обличчя, і не намагаючись відтворити живий образ, а дав, за його власним виразом, серед-ньолюдський тон обличча, а очі намалював блакитнувато-сірими, — такі найчастіше зустрічаються в середній смузі Росії. Кутіній і це здавалося неймовірно прекрасним. Коли ж він намалював її веселою жіночкою, яка багатозначно й лукаво підморгує глядачеві і ніби готується вистрибнути з рамки і піти в стрімкий танець, вона зовсім розтанула і дивилася на Шевченка закоханими очима "мов голодний кіт на сметану", як казав Сергій Левицький.
Днів через п'ять після здачі карт та альбома Карл Іванович Герн зайшов у майстерню Тараса Григоровича, де поет тепер здебільшого писав вірші, або читав заборонені книжки, або з аральських етюдів писав пейзажі олійними фарбами.
— Генерал Обручов просить вас з'явитися до нього сьогодні після півдня. Здається, хоче замовити вам портрет.
Шевченко трохи розгубився:
— Отже, треба одягти солдатську форму?
— На перший раз — так. А там буде видно. Обручов не з пихатих. Якось трапився з ним надзвичайно кумедний випадок. Торік з'їхалися в Оренбург башкири, щоб служити в своєму башкирському полку, і зупинилися на площі навпроти його палацу. Приїхали вони немазаними возами, які так рипіли, що Обручов всю ніч не спав і на ранок наказав їм змастити свої вози, а потім сам вийшов подивитися, як вони виконують його наказ. Бачить генерал, що один башкир мастить не так, як треба. Взяв він у башкира мазницю та квач і почав показувати, як треба це робити. Генерал мастить, а башкир стоїть за його спиною і приказує: "Ай, якши! Ай, якши! Ще мази! Мази ще, будь ласка! Ай, який ти молодса!" Обручов спокійно віддав йому квач і каже: "Сам масти, голубе. Мені, генерал-лейтенантові, ця робота не підходяща". Башкир мало не помер з переляку, коли зрозумів свою помилку, а ми регочемо аж до сліз, — розповідав Герн. — До речі, він вже надіслав у Третій відділ запит, нагадав про вашу характеристику, надіслану два роки тому, і просив відповісти, чи не дозволять вам малювати. А по військовій лінії Обручов вас представив на унтер-офіцера.
Шевченко мовчав. А Герн взяв свій кашкет і, пригладжуючи долонею волосся, втомлено сказав:
— Ох, ці новорічні представлення! Кожен день складаємо нові списки, а потім одних викреслюємо, а інших дописуємо. І навколо кожного прізвища точиться таємна боротьба. Ні вдень, ні вночі нема мені покою.
Шевченко старанно наваксував чоботи, почистив мундир, поголився і пішов до губернаторського палацу. Зайшов він, звичайно, з чорного ходу, звідки тхнуло кухонним чадом та дешевим тютюном. В кухні, крім кухаря, сидів літній унтер з двома медалями та "Георгієм" на грудях.
— Здравія бажаю! — привітався Шевченко і нерішуче зупинився.
— Тобі чого? — поважно спитав унтер.
— Доложіть його превосходительству, що прийшов Тарас Шевченко.
— Ще чого вигадав! — хмикнув унтер. — Коли ти зі скаргою, так іди за субординацією до ротного. Поки дурість не всипали, — поважно додав він і одвернувся, всім своїм виглядом показуючи, що розмову скінчено.
— Його превосходительство наказали мені прийти сьогодні після обіду.
— Наказали? — здивовано оглянувся унтер. — Ти хто? Швець?
— Ні, я художник. Так і доложіть його превосходительству.
Унтер нерішуче знизав плечима, відкопилив нижню губу, підвівся і зник за внутрішніми дверима. За кілька хвилин він повернувся і поманив Шевченка пальцем.
— Ідіть до генерала. Що ж ви одразу не сказали, що художник, — сказав він, проводячи Тараса Григоровича якимись коридорами та кімнатами, заставленими шафами та скринями, потім через вітальню і величезний двосвітній зал і нарешті зупинився перед дверима різьбленого дуба. Лев'ячі морди з бронзовими кільцямі в зубах оздоблювали їх і правили за ручки.
— Тут, — впівголоса сказав унтер і навшпиньки пішов геть. Шевченко тихо постукав.
— Увійдіть! — почувся голос за дверима.
— А, це ви, Шевченко, — привітно посміхнувся Обручов, коли поет переступив поріг. — Здрастуйте, здрастуйте! Я хотів просити вас написати портрет моєї дружини, а потім коли живі будемо, то й мій. Та ви сідайте, — вказав він на крісло біля свого стола, потім смикнув довгий шовковий шкур за спиною.
Десь далеко і ледве чутно продзеленчав дзвоник. На порозі беззвучно з'явився лакей:
— Попросіть бариню, — сказав генерал і знов звернувся до Тараса Григоровича. — Зараз я вас познайомлю з дружиною, і ви вже самі домовитесь з нею, коли їй зручно позувати та про все інше.
Шевченко мовчки вклонився.
— Ну-с, відправили ми ваш чудовий альбом його імператорській величності, і — треба сподіватися — доля ваша буде влаштована. Ми з свого боку потурбуємось і далі допомогти вам стати на ноги... І треба ж було вам вплутатися в це безглузде таємне товариство.
М'яко шелестячи шовковим платтям, увійшла Обручова і наблизилася до чоловіка, не глянувши на солдата в кріслі.
— Ти кликав мене, Вольдемар? — спитала вона французькою мовою.
— Кликав, моя люба, — відповів генерал. — Ось той петербурзький художник, чий альбом ми днями послали государеві. Я запросив пана Шевченка написати твій портрет.
— Ах, це ви малювали баронесу Бларамберг? Я бачила її портрет. Дуже схожа, навіть трохи прикрашена, — сказала генеральша, коли Тарас Григорович мовчки вклонився. — То ви згодні малювати мене?
— Як накажете, ваше превосходительство, — відповів Шевченко, виструнчившись, і навіть цокнув підборами.
— Мене звуть Матильда Петрівна, — милостиво сказала генеральша. — А вас?
— Тарас Шевченко.
— Тарас.. .А по-батькові?
— Григорович, — злегка вклонився поет вже не по-солдатському.
— Так ось що, Тарасе Григоровичу, не будемо заважати Володимиру Панасовичу: у нього тепер багато роботи. Підемо до мене і там про все остаточно домовимось.
Вона привела Тараса Григоровича в маленьку вітальню, надзвичайно затишну й добре освітлену трьома високими вікнами з товстими дзеркальними шибками та шторами важкого кремового шовку. Матильда Петрівна показала Шевченкові свою улюблену сукню, в якій хотіла бути намальованою. Формат вибрала без довгих вагань, "в натуральний розмір", щоб бути на полотні "зовсім як жива", і Шевченкові залишилося знайти точку в кімнаті, де було б найкраще освітлення, всадовити свою модель у кріслі і надати їй найкращої пози. Про ціну не було й мови.
ЗІнаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.
433
XVII. НА ЗЛАМІ ДВОХ РОКІВ
Лист Лизогуба чекав на Тараса Григоровича, коли від повернувся від Обручових. Теплом рідної землі війнуло від нього на поета, винним ароматом осінніх київських садів, ласкавим затишком Сєд-нева. Лизогуб вітав його з переїздом до Оренбурга, писав, що це, напевно, перший крок на новому шляху та ознака зламу в його долі, і обіцяв днями вислати йому посилку з теплими речами, книжками і продуктами власного господарства.
Другий аркуш листа був, мабуть, написаний на кілька днів пізніше, бо був відповіддю на запитанню Шевченка в його другому й останньому листі.
"Ти питаєш мене, друже, — писав Лизогуб, — про долю тих, кого судили або забрали разом із тобою.
