В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда
Тільки про молодь знаю я дещо, бо вони листуються із своїми старими батьками.
Студентів Андрузького і Посяду184, протримали кожного по кілька місяців за гратами, потім відвезли до Казані, де дозволили вступити до тамтешнього університету, а коли вони його закінчили та одержали дипломи, — їх відіслали служити за спеціальністю в одну з центральних губерній Росії "під наглядом поліції", без права переїзду на Україну. А приятеля Гулака185, студента Тулуба, до Петербурга не возили, бо під час трусу нічого серйозного в нього не знайшли. Йому дали змогу закінчити Київський університет, а потім заслали в Златопіль на Полтавщині "під нагляд поліції". Гімназії там нема — довелося йому вчителювати в повітовому дворянському училищі.
Зрадника Петрова, синка жандармського офіцера, прийняли на службу в Третій відділ і видали йому нагороду п'ятсот карбованців сріблом, а тому, що в жодному університеті студентство не стерпіло б присутності в своєму середовищі такого юди, жандарми наказали видати йому офіційно оформлений диплом Київського університету зі званням "дійсного студента", а він, мерзотник, одержавши свої п'ятсот срібляників, не пішов і не повісився, як Юда186 з Каріота, а благополучно існує, і здрав-ствує, і плазує землею, як отрутна гадина.
Про братчиків старшого покоління нічого в нас не чути. Знаю тільки, що всі вони заслані, тобто десь живуть "під наглядом поліції", десь вчителюють, але не мають права навіть на канікули приїхати на Україну".
— Сатрапи! Недолюдки! — не витримав Шевченко і на запитальний погляд Левицького та Лазаревського додав: — Андрузький багато зайвого наговорив на мене з переляку. Добре, що інші не підтвердили його свідчень. Він і сам себе втопив своїм довгим язиком. А Посада... Він тільки й думав про гірку селянську долю та про скасування кріпацтва, а в конституціях або республіках чи то реформах нічого не тямив. На допитах відповідав коротко, ні на кого не клепав і перед жандармами виявився розумнішим, ніж вчений і розумний професор Костомаров... Гулака шкода... Міцний у нього розум і міцна вдача — справжній борець. І жандарми це відчули. І потрапив він до Шліссельбурзької фортеці... Чи живий він там, бідолаха?!
І Шевченко важко зітхнув.
— А як прийшов до вас цей лист? — спитав Поспелов. — Невже поштою? Треба негайно написати вашому приятелю, щоб він був обережніший і не торкався таких тем у листах: і сам може біди зажити, і вас остаточно втопити.
— Не турбуйся: Лизогуб — людина обережна, — втрутився Лазаревський. — Привезла листа одна поміщиця, син якої тут служить, і ніхто, крім неї, не знає про його існування, а про зміст його і вона, певно, не догадується.
Другого ранку, ледве Тарас Григорович зайшов до своєї майстерні і відігрівся з морозу біля добре натопленої грубки, як знову завітав до нього Карл Іванович.
— Де Залеський? — спитав він.
— Бронек більше тут не працює, — відповів Кобзар. — Він вам потрібний?
— Ні. Навпаки. Добре, що ми з вами самі. Я хотів вам розповісти про один дуже дивний факт, який тільки ви зможете мені пояснити.
— Спробую, якщо зможу, — здивовано відповів Шевченко, підсуваючи Гернові крісло. — Що трапилося? Ви схвильовані.
— Не так, щоб схвильований, а здивований, — відповів Герн, сідаючи. — Замкніть двері, щоб хто-небудь не підслухав.
Шевченко зазирнув у другу кімнатку, заглянув і в кухню, чи не затримався там Гурій, потім замкнув зовнішні двері і сів навпроти Герна.
— Полковник Матвеев, як вам відомо, людина глибоко порядна, — почав Герн, — йому я довіряю, як самому собі. Він обідав учора в ресторані і випадково опинився поруч з компанією генерала Тол —мачова, його ад'ютантів Мансурова та інших. Матвеев не полюбляє їх, бо вони з оточення колишнього губернатора Перовського. І його здивувало, що з ними був ваш супутник по бутаковській експедиції
Макшеєв. Усі вони напилися п'яні, і раптом Макшеєв почав обмовляти Бутакова.
— Неймовірно! — вигукнув Шевченко.
— Матвєєв чув, як він твердив, що Бутаков морив команду та офіцерів голодом і наживався на цьому, а всі його астрономічні спостереження та визначення довгот і широт невірні, бо в нього попадали хронометри і зупинилися, а потім пішли невідомо коли, тому і карта його невірна і ще щось... Ах, так: Бутаков, мовляв, перекручував усі місцеві назви островів та берегів, а потім зовсім перестав з'їжджати на берег і знімав узбережжя з корабля "на око", і тільки на хівинський берег з'їжджав зовсім один уночі, незважаючи на категоричну заборону військового міністра та міністра кордонних справ наближатися до Хіви, і що він там робив уночі на ворожій землі — відомо одному Богові. Треба щось негайно робити: або вжити заходів проти Макшеєва за наклеп, або, навпаки, взяти під підозру Бутакова. Я попросив Матвеева поки що мовчати і прийшов порадитися з вами.
— Боже мій, — вихопилося в Шевченка. — Який безсоромний наклеп!
— Та ви не хвилюйтеся, дорогий Тарасе Григоровичу, — заспокійливо сказав Герн. — Адже ж ви там були і все це бачили на власні очі. Хоч ви й не моряк і не топограф, але за півтора року навчилися розбиратися в таких речах. Давайте розглянемо усе по пунктах. Такі справи Обручов доручає мені, отже, рано чи пізно без вашої допомоги не обійдемось. Так нумо одразу, без тяганини.
— Добре! Питайте! — сів Шевченко навпроти Герна, опанувавши себе. І тільки жовна рухалися на його обличчі, зраджуючи хвилювання.
— Чи то правда, що в морі ви голодували?
— Так. Траплялося й таке. Особливо в другу навігацію, коли Макшеєва вже з нами не було. Але ж харчі для експедиції заготовляв не Бутаков, а оренбурзькі провіантські чиновники. Деякі валки надходили й з інших міст на замовлення Оренбурзького військового округу. Фельдшер Істомін весь час вів усі господарські записи й перевіряв грошові рахунки. Іноді я йому трохи допомагав і за фактурами та накладними знаю, як воно було. Мабуть, і крупа, і борошно, і всі інші харчі були спочатку хороші, але ж крупа запліснявіла в вогких оренбурзьких цейхгаузах, а потім, відволожену, її везли під брезентом майже два місяці в умовах майже тропічної спеки. Сухарі теж запліснявіли. Істомін особисто стежив, щоб кожен сухар просмажували, і жодна людина у нас не отруїлася, і ніхто з нас не хворів. Пересмажували й крупу на кашу. В солонині завелася черва, але ж м'ясо було таке солоне, що не загаялося. Його старанно варили. Дійсно, несмачно було, але що ж вдієш, — кожен розумів, що в пустині й цьому треба радіти. І ніхто не ремствував: навпаки, намагалися допомогти. Плели сіті, ловили рибу, стріляли дичину.
— Аде тепер Істомін?
— Залишився в Раїмі як фельдшер при військовому лазареті.
— І все це він підтвердить?
— Під присягою, як і ми з Вернером і Поспєловим.
— Аз хронометрами що трапилося?
— Один з них дійсно впав і зупинився на кілька хвилин, але Бутаков потім днів зо три вивіряв його за допомогою астрономічних спостережень, а цього року перед навігацією знов три дні перевіряв усі хронометри у гирлі Сирдар'ї. Коли вони були невірні, чому ж тоді Макшеєв сам, змучений морською хворобою, не один раз просто переписував і вносив у свої записи дані з спостережень Бутакова, не бажаючи з'їжджати на берег? І це теж може підтвердити і Поспелов, і Вернер, і я, і навіть боцман Парфенов, який тридцять років плаває і так з практики вивчив морську науку, як справжній морський офіцер.
— А зйомки "на око" були?
— Міністерські інструкції заборонили Бутакову ступати на хівинську землю, тому південний берег доводилося хоч-не-хоч знімати з борту "Константина" так званою "окомірною зйомкою", в ясну погоду і в повний штиль засікали ми по компасу румби і на борту користувалися приладами, я забув, як вони називаються. Поспелов вам їх перелічить і скаже всі назви.
— Яне бажав би поки що відкривати Поспелову цієї справи.
— І не відкривайте. Приходьте до нас сьогодні ввечері і почніть ніби з цікавості розпитувати Поспелова, як з борту знімають береги. Він вам і розкаже. Та коли б не було того міністерського наказу й інструкції, Бутаков би сто разів з'їхав на берег і зняв би всю Хіву інструментально. Не хотів він дратувати Нессельроде та Чернишова. Він не боягуз, і страх потрапити в полон і бути проданим в рабство його б не зупинив.
— Але чому ж він вночі з'їжджав до хівинців?
— Та не до хівинців, а потай від них проміряти дно у всіх п'яти рукавах гирла амудар'їнської дельти. Минулого року він не сам, а вдвох з Поспєловим всю ніч проходив убрід цими рукавами, а цього року з Рибіним, ризикуючи життям. Шлюпка здалеку йшла за ними на випадок якогось лиха, а на кораблі ми не спали всю ніч до світанку і прислухалися до кожного шелесту в очереті. Матроси молилися за свого Олексія Івановича.
— Ще одне запитання. А як було з цими місцевими назвами?
— Бутаков записав їх із слів провідника-киргиза з риболовецької ватаги, якого ми взяли з собою в другу навігацію. А ось на старій оренбурзькій карті, яку дали Бутакову перед початком експедиції, карті епохи Перовського, там справді всі назви перекручено.
— Добре, — підвівся Герн. — Все ніби ясно. Ввечері я дійсно до вас завітаю. Поговорю з Поспєловим. А зараз мені треба до штабу. Господи, як це все мені остогидло! Роботи — гори, і все доводиться робити самому,
— Як то?! Адже ж у вас стільки помічників. Самих прапорщиків п'ятеро. Писарі, ординарці...
— Писарям таких справ не доручають, а прапорщики — йолопи і нічого не вміють. Один Ісаєв чого вартий! Коротенького рапорту не напише без двадцяти граматичних помилок, а найпростішу думку так перекрутить і заплутає, що кожну його "роботу" доводиться переписувати наново.
— Отже, пороху не вигадає? — розсміявся Шевченко, проводячи Герна.
Ввечері Герн ніби випадково зайшов на Костьольну і застав там метушню: Лазаревський збирався у відрядження до Гур'єва-Городка. Відрядження мало тривати не менш як два місяці, тому Федір Матвійович брав із собою чимало речей. Щоб не заважати йому збиратися, Герн сів з Поспєловим в куток і непомітно вивідав у нього все, що йому було потрібно. Тепер Герн був у всеозброєнні і міг дати Матвееву точну відповідь по всіх пунктах. У гостях він не затримався, але Шевченко вийшов за ним на вулицю і схвильовано спитав:
— Як же тепер буде з Макшеєвим?
— Що ж! Якщо він і далі вестиме такі розмови, — притягнемо до відповідальності.
Вранці до будинку Кутіної подали критий візок.
