Останні орли - Старицький Михайло

Потім Мокрицький увійшов через царські врата у вівтар, а плебан через дияконський вхід поспішив у ризницю. За хвилину вони обидва вийшли з вівтаря з перекошеними від гніву обличчями:

— Злочинство! Святотатство! Нечуване блюзнірство! — зарепетував офіціал, хапаючись руками за голову.

— Мші не можна відправити: всі шати забрано... Усі священні речі вкрадено... І навіть ковчег і чаші зникли, — тремтячи від хвилювання, пояснив плебан.

— Грім і блискавка! Хто насмілився? Роздеру на шматки! — закричав, синіючи від люті, Кшемуський і витріщився на небожа.

— У всякому разі, найясніший пане, не піп, — відповів переляканий шляхтич. — Я його захопив зненацька, й нікого з ним не було, нікому при мені передати ключів він не міг. Потім розпочався допит... А коли піп помер, я поквапився сюди; церква була замкнена, й нам довелося виламати двері... Виходить, хтось із бидла...

— Який пекельний злочин! — жахався Мокрицький. — Наруга над богом у його святилищі... Осквернення "Secula seculorum"... О Єзус-Марія!

— Блюзнірство впаде на наші голови! — вторив офіціалові плебан.

— Знайти мені винного! — затупотів ногами на небожа губернатор. — Або я не подивлюся, що ти шляхтич! Пан є галган, а не довудца!

— Проше найяснішого пана дядю... — спробував був тремтячим голосом запротестувати шляхтич, але Кшемуський несамовито закричав на нього:

— Тихо! Замовч! Ти повинен був одразу під'їхати до церкви, оточити її сторожею, а ти по городах тинявся... І не знаєш, хто був тут у той час, хто давав розпорядження, хто звелів бити на сполох!

— Я ось титаря...

— Стій! Я вже сам займуся допитом і карою... І слово гонору, що жахнеться пекло! — і Кшемуський, повернувшись спиною до небожа, вийшов розлючений на паперть. За губернатором рушили інші.

Неподалік від паперті стояло кілька зв'язаних полонених, захоплених жовнірами, — три баби, сліпий дід і титар. Тут же лежав, спливаючи кров'ю, дзвонар і тихо стогнав. Драгуни на конях оточили церкву, а решта команди, спішившись, розташувалась на відпочинок по всьому цвинтарі й за оградою.

— До свого десятка, пане, за ограду! — скомандував Кшемуський, і блідий, похнюплений довудца, тремтячи від переляку, вийшов за ворота.

— Слухайте ви, пси, гадюки! — звернувся до полонених губернатор. — Якщо зараз же на цьому місці ви не назвете мені ту бестію, котра забрала з церкви священні речі, то не дожити мені до вечора, коли я не переріжу усе ваше село, починаючи з щенят.

— Не покладай гніву на людей безневинних, найясніший пане, — обізвався титар. — Усі священні речі із церкви виніс з власної волі, а не за чиїмось наказом, я.

— Ти? Ха-ха! — зрадів Кшемуський і потер від задоволення руки. — А де ж ти їх, собако, подів? — спитав він трохи м'якшим, навіть ласкавим голосом, втішаючись збентеженням жертви.

— Де я подів їх, найясніший пане, то відомо єдиному богові й мені.

— Але ти й нам скажеш, га? Правда, скажеш?.. І принесеш усе назад, якщо ми попросимо? — губернатор ставав дедалі ніжніший і ніжніший.

— Не скажу й нікому нічого не віддам! — твердим голосом відповів титар.

— Чи ти ба, який упертий! — здивувався Кшемуський і спокійно додав: — А принесіте-но, панове, жару й всипте гарненько по пригорщі йому за халяви. Цей засіб дуже корисний і розв'язує іноді язики.

Через десять хвилин на жаровні було розпечено вугілля. Прив'язаний до стовпа титар стояв блідий як полотно, але цілком спокійний; очі в нього палали релігійним екстазом, уста шепотіли молитву. Кати насипали йому за халяви жару, і скоро юхта в багатьох місцях прогоріла; дим тремтливими пасмами піднявся вгору й окутав обличчя, страдника.

Але титар мовчав, навіть не застогнав.

— Вельможний губернаторе! — сказав полковник Стемпковський. — Ця гадюка, здається, має лагідне серце... І, певно, не стерпить мук своїх ближніх за себе...

— Так, слушно, пане, — осміхнувся Кшемуський. — А от спитаємо цих свідків!.. Тільки бідолахам холодно босоніж стояти на сирій землі, то поставте їх для зручності на розпечене вугілля!..

Сліпий дід навіть не здригнувся: чи він недочув наказу губернатора поставити "бидло" на вогонь, чи йому було вже все байдуже. Так само мовчазно сприйняла наказ і одна з жінок, але друга впала до ніг Кшемуського й почала голосити.

— Вони не бачили... вони нічого не знають, — тихо, через силу промовив титар.

— Вірю, — погодився Кшемуський, — але мені хочеться знати, наскільки тверде твоє серце? Адже ти одним словом можеш врятувати їх... Жінко! Не мене проси, а пана титаря. Це в його волі...

Титар застогнав, але швидше від моральної муки, ніж од фізичної.

— Простіть мене, грішного, простіть, добрі люди!.. Але я не можу, бог бачить, не можу віддати наших святинь і нашої віри на наругу латинянам... Перетерпімо ж за Христа від катів.

Слуги виконали жорстокий наказ губернатора.

— Та підведіть ще й цього дзвонаря, — додав Кшемуський. — На дябла йому валятися? Кінчайте з ним швидше. Нехай дзвонить і скликає бунтівне бидло на тому світі.

У цей час біля воріт почувся стукіт коліс і тупіт кількох коней; гурт жовнірів, що стояв там з паном довудцою, розступився й пропустив в ограду нового володаря Малої Лисянки пана Левандовського в супроводі кількох гайдуків.

— По якому праву на мою Лисянку вчинено наїзд? — напруженим від люті голосом вигукнув Левандовський. — Хто сміє порушувати мої власницькі права?

— Я! — відповів Кшемуський.

— Пан губернатор? — здивувався Левандовський, спершу не помітивши свого кривдника-ворога. — Поставлений вельможним дідичем для того, щоб у княжих володіннях панувала справедливість і не порушувалось право? А вельможний пан сам скрізь насаджує насильство, грабунки й сваволю? Ха! Від такого управління не буде добра ні панові, ні дідичеві.

— Цо-о? — посинів губернатор і схопився за свою дамашівку.

— А те, що я не дозволю в своєму майонтку порушувати шляхетські власницькі права! — і Левандовський видобув свою шаблю.

— Ха! А хто ж пану дав цей майонтек? Я! Захочу й сьогодні ж відберу!

— Я знаю, що пан здатний на нечуване злочинство... Але цей майонтек дав мені найясніший князь, з діда-прадіда володар усіх тутешніх маєтків... А що пан клопотався, то не по охоті, а тому, що задля примхи розорив мій родовий хутір!.. То це не подарунок мені, а тільки сплата боргу.

— А! Зухвальство? То я ж покажу панові, хто я! Чому ще й досі не введено тут унію й чому ця церква не перетворена на костьол?

— Тому що я дозволив моїм підданцям сповідувати свою віру... А пан, немов розбійник, катує чужих ні в чому не винних людей!..

— О tempora! — сплеснувши руками, вигукнув Мокрицький.

— Сини католицької церкви здіймають руку на пресвяту матір! — простогнав плебан.

— Як пан дозволив? — скаженів губернатор. — Адже наше лицарство на сеймиках ухвалило, щоб не було більше схизми... щоб вирізати всіх схизматів і дисидентів!

— Та хіба ж ваше лицарство може мене позбавляти шляхетських прав? Адже кожен із нас має право навіть на сеймі крикнути "veto" й зірвати сейм... То ось я у своєму власному селі й кричу "veto"!

— Це зрада!

— Прокляття! Вічні муки віроломцям! — у фанатичній люті вигукнув Мокрицький.

— Взяти його! — крикнув, не тямлячи себе, Кшемуський.

— Візьми сам! — ступив крок уперед Левандовський. — Чого ти інших примушуєш? Оточив себе розбійницькою ватагою і за їхніми спинами лютуєш? О, настане час, і вся пролита тобою, недолюдком, кров упаде на твою голову, і ви всі захлинетесь у ній... Сліпі звірі, безумці! Хіба не тямите, що ваша сваволя довела весь край до відчаю? Хіба не знаєте, що замучений народ грізно піднімається на своїх катів, сп'янілих від крові?.. Прислухайтесь! Стогін і зойки нещасних перетворились уже в люті крики, які закликають до помсти, до відплати, а їх же, скривджених, море! І ви, безумці, в таку хвилину, коли загибель загрожує всій вітчизні, ви ще підсипаєте жару в огонь, кидаєте іскру в порох! То ж не я, а ви погубителі вітчизни, зрадники! А ти — головний злочинець і підлий боягуз! Виходь же, коли в тебе ще є хоч краплина шляхетського гонору, виходь звести зі мною рахунки за смерть моєї дружини, моєї дитини й за всі ці звірства! Виходь! Я тебе називаю грабіжником, злодієм, який ганьбить шляхетське звання... Виходь же, лицарю, змий кров'ю свою образу, своє безчестя, ганьбу!

Слова Левандовського своєю сміливістю й грізним пророцтвом так приголомшили ляхів, що всі вони заціпеніли, а губернатор, посинілий, з виряченими очима, весь тремтів і тільки щось мимрив.

— Зв'язати цього негідника! — нарешті просичав він, задихаючись від люті.

— І розстріляти! — додав спокійно Стемпковський.

— Хто підступить — смерть! — крикнув Левандовський, змахнувши шаблею;

вірні його гайдуки стали в оборонну позицію позаду. Ближчі драгуни, що зробили були крок до сміливця, відступили назад.

— Що ж ви, боягузи?! — гукнув полковник. — Ха! Сто на одного напасти не зважуєтесь?

— Зв'язати! — гаркнув на все горло губернатор.

Купка драгунів нарешті кинулася на Левандовського, та він був добрий рубака, гайдуки теж не поступалися йому в майстерності... Три шаблі прийняли удари цілого десятка. Замигтіли холодні блискавки, задзвеніла сталь. Один із нападни ків упав навзнак з розсіченою головою, другий присів, схопившись лівою рукою за праву, що безвладно повисла... Решта відскочила... На допомогу їм кинулись інші...

Звичайно, Левандовський міг ще зарубати чоловік п'ять-шість драгунів, та все ж вороги, маючи таку перевагу в кількості, зрештою неодмінно перемогли б його. Але в цей час з боку майдану почувся зловісний наростаючий гомін... Усі сторопіли, зблідли, насторожились... Драгуни, що напали на Левандовського, опустили зброю, і це дало йому змогу відступити з своїми двома гайдуками за ограду. Губернатор і його почет втупили очі в безлюдний поки що майдан... Та ось над тинами прилеглих вулиць виткнувся ліс кілків і шапок, що швидко наближались до церкви. За хвилину розлючені юрби винеслись бурхливими потоками на майдан, змішалися, завирували й, наче страхітливий вал, ринули на ворогів.

— Бунті — ослаблим голосом прошепотів губернатор і затремтів, наче осиковий лист.

— Oremus domine! — підняли руки вгору ксьондзи.

— Рятуйтесь! — захвилювалися офіцери, збігаючи з паперті.

— До зброї! — крикнув Стемпковський, блиснувши очима й шаблею.