Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій

Дай, Боже, щоб пригасав поволі, коли має пригасати, а не відразу. Коли б ти вже тепер був такий здержливий, як твій батько, то, постарівшись, ти став би непотрібною колодою. Тепер твій батько здержливий, а я палкий, ми один одного доповнюємо, і тому я люблю твого тата, добре нам разом діло робити...

А ти, Хлопче, чого тут? — каже Хмельницький.— Та біжи розбуди Степана, хай коні сідлає. Ще подивлюсь, що з Олексієм робиться.

— Полежить і видужає,— говорила Горпина.

— Пильнуй його, няню, як свого рідного... І прощавай та молись за нас.

Ще було темно, як Хмельницький з сином посідали на коні і виїхали за ворота, а Чорнота з Степаном пішли пішки до Серпанки, де їх ждали коні. Поїхали всі четверо із Чигирина у далекий світ...

Ill

ОНАЦЬКИЙ ТУМАНУ ПУСКАЄ...

Цілий тиждень потім Онацький носив щоднини Хмельницькому харчі в тих самих глечиках, які опісля виносив порожні з камери. Брав з собою одного гайдука, котрого лишав при дверях, "для безпеки свойого життя". І кожного разу лаяв Хмельницького та глумився з нього... Інколи чули гайдуки й бачили, як Хмельницький сидів на ослінчику звернений до стіни і захриплим голосом відгризався, в свою чергу лаяв та проклинав панів, заприсягав їм помсту. Доставалось і Чаплінському, котрому погрожував, що коли його піймає, то з живого шкуру зніме та соломою випхає. Інколи бряжчали кайдани, а кожного разу Онацький виходив з камери дуже сердитий. До гайдуків він говорив:

— Чого пан підстароста з цим вовкулакою так довго возиться? Коли б мені можна, я зробив би з ним кінець зараз. Годі нам тут у тих смородах гнити, пильнуючи харциза, що нема вільної хвилини.

На другий день Онацький не ходив до льоху.

— Хай добре зголодніє, то й язик його присмириться... Голодом диких звірів уговкується.

Наступного дня на очах усіх всипав до страви цілу жменю солі.

— Буде пан Хмельницький води просити, а я не дам... Але в'язень страву з'їв, бо глечики виніс Онацький

порожні, але води не просив. Стражники не могли з дива вийти. Це справді такий характерник, якому або ангел, або чорт воду носить. Але панів іі Чаплінського не перестав лаяти, та так страшно, що не можна було слухати. Про це пішла вістка по місту, стали кружляти різні легенди. Довідався про це й Чаплінський і прикликав до себе Онацького.

— Що робить в'язень?

— Дужий, мов тур, а лається погано, що аж лячно слухати... Ей, ваша милість, коли б так з ним покінчити, бо вже видержати не можна.

— Покінчив би я, та пан староста не дає собі говорити.

Може би, ваша милість, прийшов коли на нього подивитись...

Подивитись? — Чаплінському пішов мороз поза спину.— Я радий, що його не бачу...

Близько приступати небезпечно, але так на довготу ланцюга, то можна...

— А той ланцюг довгий?

— На цілу камеру, трохи не до порога. Хотів я взяти коротший, та цей, що є, прикований раз на все до стіни, і я не можу іншого давати. Хто це робив, знав, що робить.

— Ну побачимо!..

Тепер стала Чаплінського мучити кортячка. Хоч він почував страх перед Хмельницьким, але ненавидів його в душі і хотілось би поглумитись над немічним ворогом.

На другий день зайшов на вартівню.

— Хочу бачити в'язня, веди мене до нього. Онацький взяв ключі, взяв ще двох сторожних з собою

і пішли до льоху. Як увійшли на довгий північний коридор, як Чаплінського овіяло підземельним повітрям, то почув такий жах, що, коли б не сором перед гайдуками, був би завернувся певно. Онацький відчинив двері і пішов досередини.

— Прошу, пане старосто,— сказав голосно.

Але Чаплінський так налякався того голосу, що його пройняло дрижаками і боявся переступити порога камери. При тьмавім світлі свічки бачив, як Хмельницький сидів в ланцюгах, звернений до стіни лицем...

Ануте, хаме,— кричав дрижачим голосом Онацький,— повернись та подивись, які гості до тебе прийшли...

Знаю,— промовив глухий хрипливий голос,— то той розбійник Чаплінський прийшов глумитись наді мною...

Повернись та звітайся,— кричав Онацький і став куклу штовхать попід ребра.

Забряжчали ланцюги, та кукла не оберталась, і почувся ще страшніший голос:

— Чорт його матері! Хай лиш зблизиться до мене, а я йому отцим ланцюгом голову розторощу.

Чаплінський скипів, але поступився до сіней.

— Приношу поздоровлення від моєї жінки...

Йди до чорта, собачий сину, вона така сама шельма, як і ти. Я з вас обох прикажу колись, як звідсіля видобудусь, міхом шкуру стягти.

Поки ти це зробиш,— сміявся Чаплінський,— то тебе чорт злизне, і не вийдеш звідсіля живий...

Вийду, шкуру зніму, а потім на кіл посадити прикажу... Прокляття на твою голову. І ти, і твій староста мені десь...

Голос був такий страшний і ланцюг так страшно забряжчав, що Чаплінський не видержав і крикнув до Онацького:

— Ходи! — а сам поспішав щомога.

Онацький замкнув двері і поспішав за Чаплінським, що дрижав, мов у лихорадці, і дзвонив зубами.

— От ваша милість бачив, яка моя служба...

А ти не боїшся, щоб тебе ланцюгом по голові не зацідив?

Що ж я... худопахолок. Вб'є мене, то десять інших стане на моє місце.

— Ходи за мною...

Як прийшли у замок на покої Чаплінського, він замкнув двері на ключ.

— Бачу, що ти добре службу робиш, ось тобі заплата.— Він дав йому кілька золотих.— Але тому треба вже раз зробити край, так як ми передом говорили...

Я готовий до послуг вашої милості. Хотів я змусити його різними способами до покори, не давав йому два дні їсти, потім всипав до страви солі, а не дав води. Обходився й без води і нічого не просив...

Я це чував, та воно здавалось мені байкою... Але на те ось якої солі треба... як всиплеш до страви, то певно

0 коліє.

Чаплінський вийняв якийсь зелений порошок у пляш-чинці і подав Онацькому. Онацький помітив, що Чаплін-ському дрижали руки.

— Розумію вашу милість, по такій солі не схочеться вже їсти, ні пити. Завтра буде біді край.

Він засміявся, вишкіривши по-вовчому зуби. Але краю ще не було. На другий день прибіг Онацький наляканий до Чаплінського.

Вже? — спитав Чаплінський, і видно було, що сам того слова налякався.

Ні, не береться. Я всипав усе, а він мені перший раз подякував. Казав, що ще ніколи так смачно не пообідав,

1 просив ще такої смачної їди.

— Йому хіба чорт помага.

Чаплінському майнула в голові тінь підозріння, що Онацький його одурює. Онацький помітив це і заговорив:

Ваша милість, його треба попросту задушити, тоді не буде крові... але я не маю сили цього зробити.

Добре, я пішлю тобі нашого ката. Він страшний п'яниця. Треба буде його підпоїти, а тоді він, певне, забуде, що він робив...

Гаразд! Я чекаю і зроблю так, що й півень не запіє...

Тінь підозріння пропала. Чаплінський заспокоївся. Онацький служить вірно. Може бути, що й порошок не був труйливий.

Надвечір прийшов кат і каже до Онацького:

— Я від ітана підстарости,— а від нього вдарив сопух горілки, мов з бочки... Страшно було глянути на цього виродка. Кремезний і дужий, мов медвідь. Лице опухле і червоне, немовби в упиря. Червоні каправі очі... звір у людській подобі.

Онацький виправив з вартівні сторожих і остався сам, хоч йому боязко стало.

— Ти містрж? — спитав увічливо.

— Так, тут є для мене робота.

— Знаю, сідай та випий меду, ще час...

Кат усміхнувся й присів. Онацький подав йому добрий кухоль меду, того самого, що приніс Чорнота.

Тепер придивився Онацький ближче на свого гостя. Здавалося, що в тому виродкові немає людської душі. Та ще його неохайна засмальцьована одежа, рудий волос на голові, мов щетина, така ж борода й вуса.

— Будеш мати, містржу, неабияку роботу. Треба одного в'язня спрятати, та так, щоб не було каплі крові... А той в'язень сильний, мов тур, і не дасть себе легко взяти... бережись.

Кат засміявся згірдно і показав на свої руки, мов довбні.

— Не першина мені таке діло, задавлю, мов горобчика, що й не квікне. Ти л ше заведи мене там...

Онацький заговорював та частував, поки не помітив, що мед своє робить.

— Ходімо!

Взяв ключа, а відходячи, поставив решту меду на столі для гайдуків.

Мед став ката розбирати, бо як йшли коридором, то кат вже заточувався.

Та ти, містржу, йди сам, бо я не можу на таке дивитися...

Мені тебе не треба,— каже кат.— Найкраще, як мене там замкнеш на цілу ніч.

Усю розмову чули гайдуки. Вони догадувались, про що діло, і їм стало страшно.

— Відчини двері і дай мені свічку...

Кат увійшов, а Онацький зайшов потихеньку за ним. Кат став наближатися до кукли, мов кіт, держачи мотузок в руці. Тоді Онацький вдарив його в потилицю так сильно, що кат повалився на землю і вже не міг рушитись. Він став зараз хропіти. Свічка погасла. Онацький порвав куклу на куски і розкинув солому. Одежу звинув у клунок і сховав під полу.

Сталось усе миттю. Онацький замкнув камеру і вийшов. До сторожих каже, трясучись:

Мені страшно, я не можу на таке дивитись. Я його там замкнув, а рано випущу... Я оставив йому світло...

І нам страшні),— каже вартовий,— погана служба на таке душогубство дивитися.

Дарма, небоже, на те ми слуги, щоб слухати панів. Але завтра вже буде біді край.

Чимало здивувався Онацький, як побачив, що ніхто меду не рушив. Онацький вилляв решту на землю. Ніхто не хотів випити решти по катові...

Рано прийшов Онацький з гайдуками у камеру і застали сплячого на землі ката, а по Хмельницькім і сліду не було. Всі лише охнули і страшно налякалися. Онацький розпитував вартового, що сталося, та нічого не міг довідатися. Цілий час, як Онацький зачинив двері, було в камері тихо, мов в могилі.

Але ти бачив, як я замкнув двері?

Не лише я бачив, але бачили й другі, що тут були... Коли Чаплінському розказали, що Хмеля немає, то він

ледве не зомлів, так налякався. Прибіг зараз до в'язниці. Онацький показував дуже збентеженого і рвав собі волосся з голови. Кат спав мов мертвий. Даремно його будили. Аж Онацький казав принести відро води і вилляв на нього.

Кат, прочунявши, не знав нічого сказати, він навіть не міг нагадати собі, по що сюди приходив. Аж згодом нагадав, що прийшов сюди, закинув в'язневі мотуза на шию, а далі не пам'ятав...

Чаплінський підозрівав, чи ката часом не перекупили, ну — але де в'язень подівся, коли всі вартові присягалися, що від хвилі, як Онацький замкнув камеру, ніхто сюди не заходив ані не виходив?

Усі повірили, що Хмельницький визволився якоюсь надприродною силою, що він, певне, характерник.