Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій
Олексій поспішив додому, бо там няня його з обідом чекає. Серпанки просили не гордувати та заходити до ни ( частіше.
Як опинився на вулиці, почував себе, начеб із холодної води вискочив.
"Що зо мною сьогодні робиться? Чого я так бентежився, мов школяр, що йє навчився завданого. Хіба я дівчини не бачив, чи що? Ой, не зараз я туди піду! Вони, певне, помітили, як я по-дурному поводився... ще подумають, що я за дівчиною бігаю... Треба мені цього, як діри в мості. Хтозна, куди ще мене доля кине?.. Я зразу гадав, що там знайду працю, тому я і в майстерню пішов. Та до чого я здався? Що іншого було затесати батькові кілок або перерізати пилкою, а що інше цілий день важко працювати. Знаю, що за годину бхляну, бо мою силу хвороба ізжерла. Тільки посміються з такого робітника. Нащо мені було чванькуватись, що я таку роботу вмію?.. От не раз чоловік, не подумавши гаразд, щось таке ляпне язиком, що потім соромитися треба. Ні, я туди більше ніколи не піду..."
Няня ждала на нього з обідом. Як станув на порозі, вона каже:
— Що з тобою, дитино? Блукаєш кудись та й на обід забув, чи яка пригода в місті не притрапилась, тепер о біду не тяжко...
Я вже обідав, няню, у Серпанків. Насилу мене задержали, вибачайте...
Нічого мені на тебе сердитись, та шкода моїх вареників з сиром, геть повисихали та й понівечились.
Вона принесла їх з кухні й поставила на столі. Олексій аж тепер помітив, що він голодний, і уплітав вареники зі смаком.
— Щось не дуже ти поживився у гостях. Не ходи туди більше обідати, бо з голоду помреш... З Катрусиних очей ситий не будеш,— сказала няня, всміхаючись.
Олексій спаленів на обличчі.
Переді мною не сховаєшся, я знаю, чого ти так довго засидівся...
Ні, няню, я задививсь там на порядки в майстерні, бо це мене цікавить і дуже подобається.
От не говори! Не Серпанкові колеса там тебе задержали, а чорні брови та карі очі дівочі...
— Та "що ви, няню, вигадуєте?.. Далебі, втечу з хати... А стара засміялася вголос:
От ти й признався. Ну, та це нічого. Я бачу, яка твоя молода душа чиста та невинна... Чого тобі червоніти та соромитись? Ти молодий, такий у тебе час. Та богові дякувати, що на таке потрапив, а не яке ледащо, зводни-цю. То золото не дівчина. Чесного роду, а до того старий Серпанка дук на ввесь Чигирин. Та ти цим не турбуйся. Коли б не хотів тебе через своє багатство, то вже Богдан-ко за тобою промовить, а йому в Чигирині ніхто не одмовить...
Няню, перестаньте, бо, далебі, втечу... Ви так говорите, начеб мені вже пора женитись, а я лише що зо школи вийшов. Я худопахолок, а вона багачка. Поки мені буде можна женитись, то вона давно замужем буде.
Обоє ви молоді, то й підождати можна. А наше лихоліття чей же недовго триватиме. Прийде на них, кровопійців, кара божа, ой, прийде, певне. Моє серце віщує, я того певна. А це зробить мій Богданко, мій сокіл ясний, моя люба дитина... Я його виняньчила, вигодувала, він мені наче рідний, відколи мій голубчик-анголятко Свирид пішов до бога. Недаром я його плекала, благословила, хрестила, від вроків та від подуву лихого вітру берегла, та в святої Покрови доброї долі для нього молила... І от моя молитва прийнята, і з цього мацінького Богданочка вийшов козак славний на всю Україну. Він ще вище піде, він визволить український наоод з-під ляцької, панської кормиги...
Олексій рад був, що стара заговорила про що друге, бо попередня мова начеб його кропивою по лиці пекла. Це ж справді все пусте та недоладне, не випадає в такий час завертати собі голови любощами. Він навіть не чув, який у неї голос. Увесь час ні словом не заговорила. От коли б тільки трішки подужав; причепиться Чорноти та й поїде з ним на Січ, а як буде при Хмельницькім, то все забудеться. До Серпанків таки не треба ходити, щоб собі бог знає, чого не подумали... Ет! Пусте...
Та хоч як уговорював себе, що це пусте, нагадував собі своє сирітство, бездомність, утечу від пака, котрий може його ще своєю довгою рукою досягти, і не врятувало б його навіть те, що став зятем Серпанки. Пани знають себе добре, і Конецпольський не одмовить Яремі піймати його підданця і доставити на мотузку, куди скажуть. Треба звідсіля буде втікати далі і позатирати за собою сліди, бо й тут небезпечно.
І такі міркування не могли відігнати любої думки про Катрусю Серпанківну. "Чого мене тепер якраз ця клята лихорадка вчепилась, а то був би поїхав на Січ і Катрусі не побачив і не знав".
По обіді пішов у свою кімнатку, узяв книжку, яка попалась під руки, і став листувати. Та нічого не чіпалось його голови. Звернув увагу на віщування Горпини щодо Хмельницького. Як воно справді було б гарно, коли б так Хмельницький підняв повстання проти панів, якби так увесь український народ піднявся до орлиного лету та прогнав панів за десяту межу, як говорив Чорнота... Тоді б гарно жилося православному народові на великій просторній Україні — без пана і хлопа...
Узявся знову за листування книжки, та за кожним рядком показувала Катруся своє гарне личко, достоту таке, як його сьогодні бачив... А може, це гріх, що він про неї дмає? Чого ж? Вона цього не знає, а йому так любо про це думати... і бачити її в своїй уяві такою, як вона справді є... Покинув книжку й пішов пройтися по городі. Та й тут ті самі думки, ті самі привиди. Побачив квітку. Таку саму бачив нині у косах Катрусі. Він зірвав квітку і став її цілувати.
"Пек та осина! Наврочили мене чи яким зіллям зачарували? Та це, либонь, лиш сьогодні так, а завтра минеться... А може, то Чорнота навмисне мене там завабив?
Козаки химерні та збиточні бувають... Та раз штука вдасться, а я ні завтра, ані післязавтра там не піду".
Легко було сказати: не піду... можна й забожитися. Треба би ще себе на ланцюг припнути або на замок замкнути. Чорноброва Катруся, хоч вона того не знала, закинула на серденько молодого юнака невидимий арка-нець. Чим більше хотів його розсилити тим більше замотувався з руками, ногами, головою, цілою душею.
Ще кілька днів держав себе Олексій добре, мов коня за поводи, навіть не виходив з дому нікуди. Позбирав усі книжки, які знайшов в хаті, і обложився ними, мов рабин. Та не міг себе присилувати, щоб розуміти те, що читав. Так само не бралась його їда і сон кудись відбіг. Видно, як силувався, щоб додержати постанови: не піду. Замість поправлятися по хворобі, він з дня на день більше марнів.
Помітила це Горпина і раз так каже:
Щось, дитино, не так з тобою, як треба, замість поправлятися, ти марнієш...
Я, няню, почуваю себе добре, лиш... лиш не їсться й не спиться. Мене, либонь, наврочено, порадь мені на це, няню...
Я не відьма, щоб з такої недуги тебе лікувати. Це було б гріхом проти божої волі. Чому ти не хочеш зайти до Серпанків? Там тобі на твою недугу ліку шукати...
Коли ж бо я, няню, вирішив собі, що туди ніколи не піду...
Не добре ти вирішив, сину. Перш усього, це противне божій волі. Коли твоє серце до Катрусі пробудилось, то така воля божа, що ви обоє для себе призначені. Ти надармо мучишся, бо таки не видержиш і підеш. Чого ж мучити себе? Йди ще сьогодні.
Олексій спаленів, мов рак.
Мені, няню, справді від якогось часу щось сталося, чого я не розумію. Я бачу, що я не той став, що перше був. Мене насідає якась туга, я би кудись йшов, полетів, хоч і не знаю куди, і знаю, що там не знайшов би того, за чим мені тужно. Мене огортає сум, чорні хмари насідають мою душу, мов восени галич заоране поле... і не можу собі ні місця знайти, ні ради.
Я знаю це, моя дитино. У тебе ніжна душа, дівоча. Твій час на тебе прийшов. Таке саме буває з нашою сестрою. Тільки що дівчатам гірше. Вони, сердешні, мусять ждати, а самим не можна.
— Що це таке, няню? Зо мною ще такого не бувало.
— Кажу, що вже тепер твій час прийшов. Піди до Серпанків, то певне тобі полегшає. Коли тебе ще й запрошували, так піди ще нині.
* * *
Того дня, як Олексій у Серпанків обідав, каже Серпанка ввечері до жінки:
Як він тобі здається, цей Богданів похресник?
Несміливий, мов школяр, не хотів слова промовити.
— А за кожним словом червоніє, мов дівчина, особливо коли Катруся до нього наближалася.
— Ти гадаєш?..
— Певно, що гадаю. Недармо сотник про весілля закидав. Той Олексій ще дуже зелене хлоп'я, ніким не доторкана квітка. Я таких люблю і такого бажав би собі зятя для Катрусі...
— Що ти говориш, а хто ж він?
— Він лише що скінчив академію, але з нього може вийти великий чолов'яга. А ти не забувай, що Богдан ним опікується. Вчених людей треба нам буде багато.
— Та поки що він таки ще нічого не має...
— А хіба Катруся зараз мусить віддаватися? Сама кажеш, що вона ще дитина, а Олексієві не буде більш як 21 рік.
— Розлюбить дівчину, а потім покине...
— Ні, Ганно, він не з таких. Такий молодик, що за кожним словом паленіє, мов дівчина, коли раз полюбить, то вірним буде до смерті. А коли полюбить, то буде йти прямою дорогою і буде соромитись робити нечесне діло саме тому, що любить. У нього ніжна дівоча душа. Козак з нього, либонь, не вийде, та хіба ж усі лицарями мусять бути? Але... може, я й помиляюсь. Поживем — побачимо. Він сюди частіше заходитиме, то придивимось краще до нього.
— Я би хотіла, щоб він нашу дитину розлюбив...
— Усе в божих руках. Коли так нашій дитині судилось, то так цьому й бути. Коли б до неї який ледар сватався і я про це знав, то б його прогнав палицею, але такого гарного хлопця, то годі. Ти подумай, що ми прогнівили би
. Богдана і Чорноту, що ми їх людину до хати не прийняли, а я цього не хочу. Ми однодумці, і всі до одного прямуємо. Вони мої приятелі і ледаря, певно, би мені до хати не приводили, знаючи, що в мене молода дівчина. У нас тепер наладжуються великі діла та зміни. Козацтво гуртується, підносить голову. Сам король того хоче, щоб козаки приборкали шляхту. Король Хмельницького до себе на покої кличе та грамоти йому пише. Ти того всього не знаєш, але мені не можна Хмельницького обижати.
Дай, Боже, щоб хоч наші діти кращої долі діждалися...
Так буде певне, тоді Олексій піде високо, а за ним і наша Катруся.
* * *
Катруся теж часто про Олексія думала. Зразу, як поглянула на його змарніле лице і довідалась, що він втікав від пана, а потім тяжко занедужав, вона його жаліла. От як їй гарно живеться у батенька й неньки, він сирота бездомний, втікач та ще й ховатись мусить перед гончими, щоб його не піймали та не покарали люто.
