Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій

За хвилю почув ніжний дівочий голосок з-під калини:

Гей, у лузі червона калина похилилася...

Олексій не видержав. Зайшов потиху з другого боку калини і вдарив по струнах під голос дівчини. Та вона перестала співати...

— Катрусю, не переставай, я, їй-богу, не дивлюся на тебе.

Тоді вона співала далі, а Олексій, граючи на бандурі, став уміло підтягати. З того вийшов милозвучний двоспів, що й Катрусі подобався.

Тоді Олексій сам заспівав:

Ой, зійди, зійди, ясен місяцю, Як млиновее коло. Ой, вийди, вийди, серце дівчино. Та промов до мене слово...

А на те Катруся зараз відспівала:

Ой, рада би я та і вийти, З тобою говорити, Та гудять, гудять лихії люде, Хотять же нас розлучити.

¡1 А Ч.-іПкоііський

65

Потім співали одну пісню по другій і показалося, що Катруся багато їх знала.

Ти мене замориш, козаче. Я хотіла заспівати такої пісеньки, якої ти ще не знаєш, а воно виходить, що хіба нема такої пісеньки на Вкраїні, якої б ти не знав...

Я багато пісень знаю, та не знаю, чи є на всій Україні така дівчина, щоб краще за тебе співала.

Олексій розгорнув вітки калини і став перед дівчиною. Вона підвела очі, і перший раз їх погляди стрінулися. Стояла так довшу хвилю, дивлячись на себе, не промовивши слова. За них говорили їх очі. Одне одному дивилось на саме дно молодого серця і запрошувало до себе, бо ні в однім, ні в другім любов ще не гостювала. Олексій взяв дівчину за руку. У їхніх серцях йшла важна переміна. Пробудилась перший раз любов, котрої ні одне, ні друге досі не знало.

— Катрусю, Катрусю! — кликала Мама крізь вікно. Обоє стрепенулися, мов з довгого солодкого сну прокинулись.

Дівчина побігла в хату, а Олексій стояв ще довго на тім самім місці. Потім потер чоло рукою і пішов додому.

Був дуже веселий, та щоб довести Горпині причину своєї радості, показав бандуру, котру подарував йому старий Серпанка. Та Горпина вгадала, що не бандурою він так втішився. Видно, що радо його приймали, коли так довго забарився.

— Ану, заграй мені, синку, я дуже це люблю>та заспівай дещо та сумного, бо тепер гріх був би веселої співати та веселитися, коли довкруги нас таке горе та страждання... Не раз співав мені Богдан... Не знать, де він тепер є і що з ним робиться?

І як Олексій грав сумної про людське горе, няня слухала і хитала головою, а згодом і плакати стала. Олексій поклав бандуру на столі.

Не буду я більше вам, няню, грати, коли ви плачете. Не плачте, плачем горя не переміниш, ані в сльозах не втопиш...

Ні, синку, воно не так. Від плачу на серці полегшає. Сам колись це пізнаєш, як до літ прийдеш. Лиш треба плакати не на очах людей, а так в кутку, щоб ніхто того не бачив, а то лихі люди замість жалувати, посміються.

Там так весело було сьогодні... Прийшли ми з церкви, пообідали. Я грав та й співав, а потім зійшовся повний двір людей і танцювали, а старий Серпанка в долоні плескав.

Ти мені не говори! Не з того було тобі весело, що народ танцював, а старий в долоні плескав. Ти радий тим, що любу дівчину побачив, бо ти, серце моє, вже влюбився в неї... Боже благослови!

Ніде правди діти, няню, але кращої дівчини я зроду не бачив, а який у неї голосок...

Та чи лише голосок? А личко, а брови, а очі, мов терен, а чорна коса, а гнучкий стан дівочий... Красуня! Та й не пуста дівчина, в страсі божім вихована. Такі її батько та мама, увесь рід Серпанків такий.,. їх поважає і Богдан, і Чорнота, і все козацтво. Кращої пари не найдеш...

Тільки не знаю, чи Серпанки мене схочуть... То дуки, а я княжий підданець. Його довга рука може мене і тут досягти.

Не бійся! Я прочуваю таке, що й Ярема буде з України втікати.

Звідкіля, няню, ви таке знаєте?

Звідкіля? Від людей, хоч мені того ніхто не говорив, та я бачу моєю душею, що щось велике готовиться. Козацтво не спить, а ворушиться, народ готовий та лише жде, коли дадуть знака. Будеш бувати у Серпанків, то придивишся добре, які туди люди заходять. Там бувають козаки, міщани, підпанки та селяни. Гадаєш, що вони всі приходять вози купувати? Отто-бо й ковінька, що ляхам так здається і не хочуть того спинити. Побачиш сам.

* * *

Те саме, що з Олексієм, діялось і з Катрусею. Вона від того дня дуже змінилася. Ходила, мов сонна, та як лише хто скрипнув хвірткою, вона здригалась та дивилася, хто прийшов. Бо вона сподівалась Олексія зараз другої днини від самого ранку. Старі це помітили зараз. Вона боялася, щоб Олексій не ждав аж неділі.

Олексій справді не ждав неділі і прийшов другої днини. Катруся дуже зраділа і вийшла на рундук.

Я гадала, козаче, що не прийдеш...

А ти бажала собі, щоб я не прийшов?

Який-бо ти... Я... ми гостеві дуже раді. А бандури не приніс?

Хіба ж бандура краща мене? — дрочився Олексій...

Я вже з тобою сьогодні хіба не зговорюся... Сам

з*

67

говорив вчора, що при бандурі краще співається... Та що я верзу... В будень ніколи співати, бо робота є.

— Коли при роботі заспіваєш, то краще робиться... А коли я в роботі перепиняю, то я собі йду...

Катруся не знала, що на те казати,— що не скаже, то він горі дном обертає. Вона зараз посумніла. Олексієві стало жаль дівчини, що так її вразив. Хотів це повернути в жарт, аж надійшов старий Серпанка:

— Здоров, Олексію! Чого, Катрусю, гостя в хату не просиш?

— Та він вже й відходити хоче.

— Стривай! Ходи в хату, щось тобі цікавого скажу... Як увійшли в хату, Серпанка каже:

— Вчорашнє гуляння вже панам сіллю в очах. Говорив мені сьогодні Онацький, що це панам підозріле, чого до мене стільки людей учора зібралось? Чаплінський щось нюшить...

— На злодію шапка горить...

— Воно так, та мені треба обережним бути. Ніхто не знає і не буде знати, які до мене люди заходять. їм лише порошина в очі впадає, а околота не бачать. Побачили людей... аж при танцю! Ах, які вони дурні! Тому-то, Олексію, на другу неділю ми заспіваємо та потанцюємо, та лише для себе.

— Чи є яка вістка від Хмельницького?

— Хіба те, що він безпечний. В неділю має бути тут Чорнота.

Олексій вийшов в садок і заспівав знову: "Ой, зійди..." Відповідь вийшла з-під калини, і Олексій туди попрямував.

— Я гадав, Катрусю, що ти погнівалась на мене. Я, далебі, жартував, вибач мені, вже такого ніколи не буде. Він взяв її за руку.

Скажи мені, Катрусю, чого мене так сюди тягне? Вона засміялась срібним голоском...

Як тебе тягне, то заходь сюди... Тут всі тобі раді.

Ну, добре, буду заходити, коли лиш зможу, але ти мені скажи: яка сила мене сюди тягне?

Не знаю, козаче... але ти мені скажи, чого ти мені все перед очима стоїш, хоч тебе тут немає, чого твій голос мені завше в ушах дзвенить?

Я догадуюсь чому, та, далебі, сказать не вмію...

Я питала нашої Насті..

І що ж вона сказала?

Не скажу...— Катруся понизила очі і скубла листочок калини, і так стояли напроти себе, як ті діти, що різними мовами говорять, не можуть розмовитись, а, однак, себе добре розуміють.

Катрусю...

Що, Олексію?

Я без тебе жити не можу... ти...— він взяв її за обидві руки,— Катрусю, моя єдина... мій анголе... промов до мене слово.

Вона мовчала. Олексій обняв її рукою попід стан і пригорнув до себе. Вона не оборонялась... Чув биття її серця.

— Катрусю,— шептав їй до вуха,— я люблю тебе більш життя, котре віддав би за тебе...

— Мій соколе ясний, моє сонце, Олексійчику любий... Вони і незчулись, як Олексій став її палко цілувати...

— Батеньки! — каже Катруся.— Якби так хто підглянув, пішла б про мене погана слава по місті...— Вона відсунула Олексія від себе і втекла у хату...

Олексій остав сади і не знав, що з ним робиться. Катруся зникла, мов привид, але він чув на своїх губах палаюче личко дівчини. Вийшов з садка і поплентався додому. Те, що здавалося йому таке далеке, недосяжне, показалося дійсністю. Катруся його любить. На спогад того він випрямився і ступав, як побідник, що увесь світ завоював.

Горпина глянула на нього і зараз догадалася, що щось добре сталось.

— Няню, вона мене любить щиро, сердечно...

Боже тобі благослови... От коли б тут був Богдан, можна би зараз і засватати, і заручини відгуляти... Без Богдана ти нічого з старим не говори...

Вони так радо мене приймають і запрошують до себе в гості...

Це друге діло. Від гостя до зятя далеко. Я від них нічого не довідаюсь, куди мені... вони дуки, а я лиш слуга... На Богдана треба підождати...

Така рада не йшла молодому закоханому хлопцеві в смак. Він би хотів чимшвидше назвати прилюдно Катрусю своєю судженою. Хто його зна, коли Хмельницький вернеться? А може б, так Чорноту попросити? Він тут в неділю буде... Коли якось соромно... Недавно з школи вийшов, від пана втік, ще не вилизався гаразд по хворобі, та вже й сватати хочеться... А хіба ж і перед Хмельницьким не буде так само соромно?

Нова турбота... З залюбленими все так буває...

А Катруся, як вирвалась з обіймів "ясного сокола", побігла у свою кімнатку і припала лицем до подушки. В неї личко пашіло, начеб жаром посипав. Вона чула на ньому палкі поцілунки любого козака. А серденько так тьохкало, так тріпалося, наче пташка, що в клітку попала.

Що вона зробила? Може, то гріх, що вона дала себе обнімати та цілувати хлопцеві, котрий не був їй ні братом, ні кревним? Коли б таке знала у котрої із своїх подруг, то певно вважала би це гріхом, якого треба б сповідатись перед панотцем. Ну, так правда. Олексій її поцілував, та що було їй робити? Кричати, щоб люде почулиЧа рознесли про неї злу славу? Але вона його не поцілувала ні разу, хоч як її кортіло... Та він такий гарний, мов мальований... Яке у нього гарне лице, які очі, яке у нього чорне волосся.

...Та про це думати, то таки справді гріх... Чи треба кому про це сказати? Може, матусі? Ні! Матуся налякалась би та сказала татові, а тато погнівалися б та заборонили Олексієві приходити. Матуся не'раз говорила їй, що не можна дівчині сходиться з хлопцями, не вірити ні їхнім словам, ні залицянням, а то можна себе осоромити та душу погубити. Але комусь треба конче про це сказати, бо якби це осталось у неї тайною, то, здається, розсадило б її. Треба сказати Настусі. Вона, певне, не скаже нікому та ще й скаже, чи то гріх, чи ні? Вона вже сказала їй, як її серденько б'ється, а Настя говорила, що це любов... Треба їй ще сказати й те, що сьогодні сталося.

Катруся підвела голову від подушки, обтерла личко мокрим рушником і вийшла шукати Настусі.