Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій

Тиміш ждав нетерпеливо батька і дуже непокоївся. Він теж боявся зради. Тепер, як побачив батька, дуже зрадів і зараз став розпитувати за двобій. Був певний, що як батько вернувся, то Чаплінський остався на місці трупом.

Хмельницький говорив мало і важко задумався.

Тиміш вийшов у сіни і тут стрінув Корнієнка.

Не знаю, чи я добре потрапив? — спитав Тимоша.

А до кого тобі, парубче, треба?

До пана сотника Хмельницького. Тиміш придивлявся йому цікаво.

Тепер не можна, треба підождати.

— Підожду, лиш дайте мені де-небудь присісти, бо дуже втомився. Здається мені, що говорю з сином пана сотника... Я Олексій Корнієнко,— подав Тимошеві руку, обидва були однолітки.

Хмельницький зачув цю розмову і зараз вийшов до сіней:

Якщо ти до мене, парубче, то ходи сюди... Корнієнко вклонився і поцілував Богдана в руку.

Я — Олексій Корнієнко — син попа з Лубен Артема.

Вітай, мій хрещенику, от тут ставай, хай тобі добре придивлюсь, бо ще дитиною тебе бачив... Так! Це правда. Ти; небоже, зовсім схожий на твого батька. Як же твій батенько, а мій кум і приятель — здоровий він? — Хмельницький обняв кріпко Олексія і поцілував.

Такий був твій батько молодим, як разом вчились,— ну, Тимоше, привітай побратима. Ми з батьком сприятелювались, то чому ж би і наші сини не мали бути приятелями.

Тиміш обняв Олексія теж. Хмельницький був зворушений цією стрічею і спитав Олексія за батька вдруге.

Мій батько вже на тому світі. Я саме для того аж з Лубен сюди втік, бо князь Ярема між свою службу хотів взяти і не дозволив, щоб я попував на батьковім місці.

Ще замолодо твій батько вмер — царство йому небесне— та годі... Ти, Тимоше, подбай, щоб гість наш відпочив та не був голодний, а ти потому розказуватимеш.

Хмельницький шепнув щось Тимошеві на вухо, показуючи очима на Корнієнка. Тиміш пішов у кухню, а Олексій присів на ослоні і став розказувати про свою недолю.

Я знаю,— говорив Хмельницький,— що Ярема лютіший собаки на православних, як кожний перевертень, ренегат. Ти хотів у Лубнах попом бути — а чи ти що вмієш?

Як же ж, батьку, та я скінчив Могилянську академію, я багато вчився... Тому-то Ярема, за порадою своїх посіпак, хотів мене в канцелярію взяти, та я щасливо ніччю втік і прямо йшов до мого хрещеного батька так, як мені все покійний батько у голову товкмачив: "Коли мене,— каже,— не стане між живими, йди до сотника Хмельницького, то мій старий приятель зі школи, він тебе певно порятує". Тому-то я йшов без упину день і ніч, щоби лише чимшвидше до Суботова добитись.

Ти поспішав до мене, надіючись, що застанеш мене паном в Суботові, тоді б я знав, що з тобою зробити і як. тебе у люде вивести. Та бач, як доля наді мною поглузувала, і мені тільки добра осталось, що цей домик. Все мені ворог забрав, а чого не міг забрати, то знищив, гірш татарина. Та ти не журися, якось ми порадимось, і я тебе не цураюсь, хоч би тільки для пам'яті мого покійного друга Артема.

Вернувся Тиміш, а за ним ввійшла в світлицю старенька бабуся, сотникова няня Горпина. Вона ще у покійного Михайла Хмельницького служила, і Богдана виняньчила, і при ньому віку доживала, завідуючи його домашнім господарством. На її руках заснула вічним сном перша Богданова жінка, Ганна Сомківна. Вона няньчила всі Богданові діти, Богдан шанував її, начеб рідну маму, і не в одній справі-питався у неї поради. Вона була сивенька, мов голуб, і держалась похило... літа спину пригнули.

Горпина придивлялась пильно до гостя.

А здалека, дитино, приходиш?

Здалека, бабусю,— каже Тиміш,— аж з Лубен...

— Від пана втікає,— пояснював Богдан.— Це, Олексію, моя старенька няня... а її люблю, мов рідну маму...

Горпина говорила:

Ох! Кари на них, кари пошли — зниспошли, господи, на тих панів пекельний вогонь, щоб живими згоріли ті недолюдки...

Слухай, няню,— каже Хмельницький,— у Тимошевій кімнатці треба поставити друге ліжко для гостя, там будуть обидва жити.

Зробиться, Богданочку, усе зробиться, а ти, голубе, ходи зо мною в кухню, хай тебе нагодую,— каже Горпина до Олексія.— Ох! Та пани! Бог би їх побив, як вони нас понівечили, ограбили...

Як всі повиходили, встав Хмельницький, заложив руки поза себе, як мав звичай робити, коли над чим важко думав, похилив голову і ходив по хаті.

"Поки я виберусь у Варшаву, то вони мені де-небудь за Чигирином в'язи скрутять. Треба показувати, що до короля вибираюсь, а тим часом вночі з хлопцями махну на Запорожжя та там лиху годину переживу. Іншого виходу для мене немає..."

Корніенко, поживившись, пішов з Тимошем у його кімнатку.

— Ти, Олексію, таки лягай спати, бо видно по тобі, що знемігся ..

Коли Олексій роздягався, Тиміш дивився на його одежу:

— Ти, небоже, обідрався в дорозі неабияк...

— Я вже не пам'ятаю, скільки днів мандрую, виминаючи оселі князя. З Лубен я втікав з одним клунком в моїй спудейській одежі. Спав, де попало, не раз в лісі на розлогім дубі... Наостанку я нині рано стрінув в лісі під Чигирином якогось козака-характерника. Він мене нагодував та й дорогу у Чигирин показав.

То ти сьогодні рано був в Чигиринському лісі? А не чув ти якого гамору, не бачив нічого?

Я приліг при огні і кріпко заснув. Аж вже великий день був, як мене козак розбудив, бо йому треба було їхати...

— А не знаєш, як той козак називається?

— Я питав, та він не сказав мені, говорив, що ще не можна та й що я його тут, в Чигирині, стріну...

В тій хвилі ввійшов в кімнату Хмельницький. Він чув оповідання Корнієнка і зацікавився.

— Олексію, а чи пам'ятаєш ти, що недалеко біля того місця, де ти спочивав, була в лісі прогалина?

— Так, справді, я через неї переходив...

А як той козак виглядав з лиця, говорив, може, що мене знає?

Виглядав так, як ті запорожці, що я їх у Києві бачив. Він чорний з лиця, чорні вуси, чорне волосся, а таке саме на волохатих грудях і руках. Невисокого росту, та дуже кремезний і плечистий.

— А який його кінь?

— Дуже добре пам'ятаю: буланий і такий ласкавий та розумний, мов людина... Що до нього козак заговорив, то все розумів...

Сотник дуже зрадів і зараз вийшов. "То Чорнота, то його мистецький стріл був. Тепер знаю, кому подякувати за врятування життя. Тому-то він мені не показався..."

Хлопці ще балакали, поки Олексій не заплющив очей і заснув. Тиміш ходив на пальцях, щоб його не розбудити. Вийняв з скрині свою одежу, нові чоботи, пояс, шапку і поклав те все на стільці біля постелі. Опісля приніс від няні мережану сорочку, приніс ще в мисці воду і поклав усе так, щоб Олексій, як лише відкриє очі, усе помітив. Тепер пішов до батька в світлицю. Хмельницький все ще ходив по хаті в задумі.

— Я буду тут недовго, батеньку. Чого ти питав Олексія про цю поляну в лісі?

— Бо в тому місці я стрінувся з Чаплінським.

— Розкажи мені, тату, про цей двобій, бо я аж горю з нетерплячки. Чи ти справді зарубав Чаплінського?

— Ні, сину, ось сядь, я тобі розкажу... Хмельницький розповів йому усе.

А знаєш, хто мені врятував життя?.. Сотник Чорно? та. Після опису Олексія, то ніхто другий, тільки він.

Казав Олексієві, що незадовго тут буде...

Я його теж сподіваюся. А ви, хлопці, ось-ось поїдете зо мною. Я хочу на Січ перебратися, бо ті злодії тут мені віку вкоротять. Чи ти дав Олексієві яку одежу переодягтися?

Дав і одежу, і чоботи, і сорочку. Я думаю, що він такого самого росту, що й я, то на "нього буде добре.

Ладно! А ти думай про те, що незадовго поїдемо. Я тебе самого тут не лишу, бо тобі також вкоротили б віку.

* * *

Онацький дожидав вечора, щоб підкрастися під домик Хмельницького непомітно і остерегти його перед небезпекою. Потім опівночі прийде його піймати, а тоді і сліду по ньому не буде. Такий вирішив план і був певний, що вдасться. Потім розішле погоню на всі сторони, та лиш не туди, куди Хмельницький втече.

Коли стемніло надворі, він вибрався до дому Хмельницького, та аж задеревів, коли застав там вже гайдуків, що обставили домик з усіх боків і господарили всередині. Онацький бачив, як Хмельницькому закладали кайдани на руки і на ноги. "Хто мене випередив? — подумав Онацький.— Таж Чаплінський дав мені приказ, говорив, що мені вірить... не розумію цього. Але я не дам .собі відібрати того, щоб Хмельницького сторожити. Це ж не буде підозріло, бо тут ходить про подвійний жолд і про подарунок, а на таке, то кожний ласий... Як лише того добуду, тоді й подумаємо, як Хмельницького освободити".

Як Хмельницькому сказали старостинські слуги, за чим прийшли, він не спротивлявся. Поглянув на ікону Спасителя і важко зітхнув. В хаті вже спали. Лише няня голосила та проклинала панів-нелюдів:

Кари на них, небесної кари! Нелюди, кати! Бог це бачить і, певно, помстить нашу кривду...

Няню,— говорив Хмельницький,— заспокійся,,. я під покровом Всевишнього і без його волі волос з голови мені не впаде. Не голоси, бо хлопців розбудиш, а я не хочу, щоб Тиміш це бачив, бо він палкий і готове нещастя... Вранці дай знати отцеві Созонієві і радьте собі, як самі знаєте, бо у мене немає тепер на те голови... Прощавай, няню, оставляю вас під омофором святої Покрови...

Виходыв певним кроком, брязкаючи кайданами. Держав високо голову і дивився згірдно на гайдуків. Онаць-кий стояв в сутіні і потім пішов за цілою валкою. Він знав, куди Хмельницького повели.

Повели його в тюрму і замкнули у підземеллі в останню камеру. Зараз вдарив його в ніс тюремний задух гнилий і вогкий. Йога овіяло холодом. При блідім світлі каганця, котрим присвічував один гайдук, оглянув Хмельницький свою нову оселю. То була невелика склеплена кам'яна кімнатка з одним маленьким віконцем високо. Тут стояв дерев'яний ослінчик та й більш нічого. На кам'яній долівці лежало трохи перегнилої соломи, а з стіни сторчало залізне колісце. До того припинали ланцюга, на якому держали арештанта.

Таке зробили й тепер з Хмельницьким. Потім вийшли всі, і Хмельницький побачив себе відразу в пітьмі. Став йти попід стіни, ударився болючо в ослін, і цей біль прикликав його до пам'яті. А то йому здавалося, що його вже в могилу зложили, а може, це якийсь кошмарний сон... Тепер переконався, що це не сон. Ще сьогодні вранці був свобідний, їхав помірятись з своїм запеклим ворогом, вбити його або самому лягти в лицарському бої, а ось тепер він живцем закопаний в ямі та ще кайданами скований...