Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій
Тиміш був лихий, що хтось заважає, а йому так спішно вийти.
Батька ноччю у тюрму заперли, а мені ніколи балакать...
Не так швидко, козаче, мені саме з тобою, а не з батьком треба поговорити, щоб ти якої нісенітниці' згаряча не вистроїв... Хіба мене не пізнаєш?
В сінях було тьмаво, і Тиміш не міг придивитися купцеві. Відчинив двері світлиці і попросив гостя в хату.
Пан сотник Чорнота, господи! В саму пору приходите, бо ми всі безрадні.— Тиміш припав до його руки і став плакати...
Заспокойся, синку, і без мене нічого не роби. Куди ти вибрався?
До отця Созонія...
Підожди, на це ще час. Чи Корнієнко у вас?
Відучора.
Поклич його сюди!
Олексій пізнав зараз Чорноту і дуже зрадів.
— Слухайте, хлопці, говоріть тихіше і не вайкайте, як жиди у судний день. Не називайте мене по іменню, а величайте мене паном купцем, хоч невелика козакові честь крамарем прикидатись. Ніхто в Чигирині, крім наших людей, не сміє знати,' хто я. Я крамар, що торгує з паном — Хмельницьким. Я прийшов сьогодні, щоб вас остерегти перед кожним нерозважним кроком... Найкраще ви не робіть нічого, а оставте це мені. Я зараз знайду для тата таку опіку, що нічого йому не станеться. До отця Созонія не ходи, бо він нічого не порадить. Людина в літах. Буде лише плакати та молитися, а тут треба й робити. Я не хочу, щоб справа була голосна. Народ міг би заворушитись, а нічого не вдіє, бо ще не пора. Тоді могли б Хмеля спрятати, що й півень по ньому не запіяв би. Я сказав, що товариша ослобоню, і так цьому бути. Тепер прощавайте, бо мені ніколи. Сидіть в хаті і не виходьте нікуди. Прийду до вас, може, ще вечором або завтра вранці.
Тиміш знову припав до руки Чорноти:
Ти, батьку, і вчора врятував татові життя, я вірю, що й тепер його виручиш...
Ей! А ти звідкіля знаєш, що вчора було? То, певне, цей спудей виговорився... От який хитрий... Прикидався, буцімто спить, що нічого не знає, а все вищебетав, мов соловейко...
Чорнота погрозив Олексієві пальцем:
Мовчи, язичку, їстимеш кашку. Багато знай, та для себе.
Далебі, нічого не розумію,— виправдувався Корнієнко.
Тиміш за нього вступився:
— Він справді нічого того не знає і нічого не говорив. То тато розказав мені за той мистецький стріл, та коли Олексій виговорився, що стрінув в лісі якогось козака, а тато став питати, який той козак з виду, то тато сказав відразу, що то ви, батьку, сотник Чор...
Чорнота поглянув на нього, і Тиміш не договорив.
— Ну, нічого. Та це, що я йому сказав, хай буде йому в науку... Знайте, я називаюся купець Небиловець, та й годі... Я приїхав з Києва... Ага! Нагадав: чи не треба вам грошей?
— Спасибі, батьку, тато лишив трохи, вистане...
— То й добре, бо мені тепер треба буде цеї мамони більше... Скажіть мені, ви вчені, котрий то король сказав, що немає такої високої стіни, котрої не переліз би осел, нав'ючений золотом...
— Пилип Македонський...
— Еге ж, а я забув. Хитрий був з біса... і нам треба від мудрого грека розуму навчитися... Прощавайте!
По його відході хлопці обнялися на радощах. Вони вірили, що Небиловець визволить дорогу їм особу.
А Чорнота пішов прямо на замок і став розпитувати про гайдука Максима Онацького. Йому сказали, що Онацький поставлений сторожити важного в'язня, що вже зістав старшим і у великій ласці пана підстарости Чап-лінського. Гайдука, що таке йому розказував, запросив Чорнота у найближчий шинок і почастував медом.
— А нащо тобі Онацького треба?
— Маю пильне діло до нього. Я в переїзді з Києва, в далеку дорогу вибираюсь, аж у Царгород, а що ми собі добрі знайомі, а він бувалий чоловік, то хотів його розпитати, краще випиймо ще по чарці.
А як вже випили по якійсь там чарці, Чорнота питає:
Може, я таки даремно дожидаю його... У нього тепер певно багато роботи, коли таке відповідальне діло йому поручили...
Не турбуйся, сам піду його закликати... Там є й другі, що пильнуватимуть...
Яку ж то мацапуру Онацький стереже?
То сотник реєстровий Хмельницький, коли знаєш... Його ніччю привели...
— В добрі руки попався, Онацький стереже, мов пес. Тепер гайдук повів Чорноту до стражниці і викликав
Онацького.
Онацький пізнав відразу вчорашнього козака, але нічим не зрадився. Чорнота став його обнімати та пригадувати, як то вони колись любо з собою жили. А говорив так швидко, що не дав Онацькому прийти до слова. Онацький догадався, куди він міряє, і собі ж став говорити небилиці.
Другим гайдукам надокучилось слухати балачок двох давніх знайомих і повідступалися. Тоді Чорнота взяв Онацького під руку і завів у шинок, що стояв напроти тюрми.
Там посідали в кутку, і Чорнота зажадав, щоби подали мед...
Чорнота дивився своїми блискучими очима Онацькому в вічі і, стискаючи його руку, говорив:
— Пам'ятаєш учорашній день і твою присягу?
— Пам аю, і коли хочеш, то ще. раз забожусь... Хмеля треба рятувати за всяку ціну. Присяги я додержу... Поки що він безпечний під моїм ключем...
Чи не можна би мені з ним бачитись?
Не можна і не треба...
— Я називаюсь тепер купець Іван Небиловець із Києва, так мене й називай...
Чорнота приказав занести кілька дзбанків меду для вартових на стражнйцю, казав сказати, що це почесне від київського купця, приятеля їх старшого Онацького. А самі посідали у темнім кутку і обговорювали різні способи, як Хмеля визволити. В тій порі нікого в шинку не було і ніхто їх не бачив.
— А як Хмель почувається?
Йому добре, оскільки вольному козакові в тюрмі може бути добре...
Як ти гадаєш?
Проста річ. Треба подбати про барильце меду з таким кудернасом, щоб від одної чарки всю ніч проспати... Цим почастується вартових. Я лише мучив собі голову, хто мені такого кудернасу дасть, а вже як ти з'явився, то тобі не прийдеться важко. Цього можна добути між циганами, але мені цього не можна, бо могло б виявитися. Тебе тут ніхто не знає. А мої люди не в.иллють меду за обшивку, будь певний. А як поснуть, тоді до діла. Ти лише принеси барильце...
Я теж таке думав і тому зачав частувати вже відтепер...
А як вони, певне, тебе благословлять за увагу, то варто почути.
А ти теж втікаєш з нами?..
Ні, я ще кілька днів останусь. Треба втечу скривати, якомога найдовше. Як поміркую, що Хмель вже безпечний, тоді аж довідаються, що по йому й місце застигло.
Ти з вогнем граєш, і твоє життя в небезпеці, бо ти один маєш до нього приступ... і4 коли б так раніше викрилось...
Треба так робити, щоб не викрилось і щоб мене за це на кіл не настромили... Врешті я присяг і не жаль мені буде життя за добре діло... Та ось я, розмовляючи з тобою, пізнаю птицю по пір'ю, ти не простий собі козак... Хмеля я знаю добре, і мені серце віщує, що з нього вийде великий чоловік на всю Україну. Такого рятувати від ганебної смерті, то не жаль і на колі згинути.
Чорнота стиснув йому руку.
Коли ж зачинаємо?
Зачнемо ще нині. А коли скінчимо діло, то я тобі дам ось який знак... Ти скажи шинкареві, щоб на тебе давали мені пити, а ти заплатиш. Отож як прийдеш завтра платити, то шинкар скаже, коли тобі до мене .прийти. Часто сюди не заходь, бо це могло б декому не подобатись...
Так собі балакали стиха і від часу до часу заводили вголос суперечку, показуючи з себе п'яних.
— Якого диявола, Максиме, нам їхать у Царгород через Галац, коли нам ближче буде морем до Варни або прямо в Царгород...
— То ти з глузду збився, шкода, що ти купець, а свого діла не знаєш. У Галацу можеш крам так добре продати, як і в Царгороді, і не треба буде так далеко їхати...
— Чому не в Царгороді?
— Чому? Щоб султанська дочка в мене не влюбилась. Прийшло тепер кілька гайдуків в шинок і стали дякувать Чорноті.
— Гей, шинкарю,— каже Чорнота,— я плачу...
Він викинув золото на стіл. Шинкар хотів видати решту, а тоді Чорнота каже:
Хай останеться в тебе до часу. Коли б часом мій приятель, пан Онацький, хотів промочити горло, то давай на мій рахунок, а потім я прийду і порахуємося. Тільки чесно записуй... Прощавай, Максиме, прощавайте, панове гайдуки, а ще поки поїду в далеку дорогу, то ще навідаюсь до дас...
Він у Царгород вибирається, багатий купець... го-го! — каже Онацький.
Чорнота пішов зараз до міста. Купив двоє добрих коней, купив барило меду, а в циганів добув порошку на спання і всипав до барила. Позаносив ввечері те все до добре знайомого міщанина Василя Серпанки.
На другий день зайшов у шинок порахуватися. Онацький переказав йому, що ввечері хотів би з ним бачитись... Забіг потім до хлопців і сказав їм на втіху, що нині-за-втра побачать батька. Але треба буде зараз втікати. Тоді забрав від Серпанки барило і міщанський одяг, по дорозі купив ковбас і хліба і поніс усе на вартівню. Гайдуки дуже зраділи, побачивши знайомого гостя та ще не з порожніми руками. Чорнота став Тх частувати, а потім вийшов. Як вернувся, то гайдуки вже були готові. Вартовий при дверях в'язниці ледве стояв на ногах, вартовий у сінях вже хропів на землі. На стрічу Чорноті вибіг Онацький.
— Ще замкну на ключ двері від вартівні, а тоді підемо. Сталось це в мент, і тоді пішли в підземелля. Йшли
довгим коридором, ступаючи на пальцях. Чорнота держався за полу Онацького, бо нічого не бачив. Прийшли під двері камери. Вартовий лежав п'яний на землі. Онацький відтяг його набік, відчинив двері. В першу чергу Онацький заткав віконце соломою.
— Хто це? — питає Хмельницький.
Побачиш, як засвітимо.— Тепер Онацький засвітив свічку і дав Чорноті подержати.
Вставай, сотнику, мерщій і переодягнись в іншу одежу.
Чорнота поставив свічку у глечик і став помагати.
Хто ти, другий, будеш?
Потім пізнаєш, тепер ніколи балакати,— говорив стиха Чорнота.
Як Чорнота помагав Хмелеві переодягатись, Онацький зв'язував скоро віхті соломи і робив з них велику куклу, котру передягав в Хмельницького одежу. Надів штани, чоботи, жупана, шапку і перев'язав поясом, позакладав кайдани на руки і ноги, і припнув ланцюгом до стіни. Куклу поклав на соломі лицем до стіни і прикрив кобеня-ком. Лише чоботи було видно."
" — Тепер я вас виведу за ворота і тікайте в божий час... ! оста ну і цею куклою буду цілий тиждень манити і воловодити вартових і наглядачів, якби сюди заходили.
Вмить загасив Онацький світло, і Хмельницький не мав с.іромоги придивитися, хто є цей, другий. Онацький зняв з віконця солому і порозкидав по землі.
Вийшли всі три на випиньках, перейшли коридор.
