Чорне озеро - Гжицький Володимир

І бачила кама Натруса, того, що оце проїхав, у шаманській одежі, бачила, як він входить в екстаз. Усе вона вже бачила і просто заздрить йому, що все це ще у нього в майбутньому.

Художник терпеливо слухав, доки вона скінчить, хоч зовсім не радий був її присутності. Поява тьоті Груші була небажана й зовсім не потрібна. Виждавши, аж поки не вмовкне, спитав, звідки вона і куди так рано. Пильно дивився їй в очі. Вона почервоніла, збентежилась, не чекаючи такого запитання.

— Ви скоро додому? — спитала замість відповіді. Так, він уже їде. Він працює тільки вранці, перед

сходом сонця.

— Поїдемо разом?

— Згода.

— А наш інженер вже працює.

— Ви бачили його?

— Він звідси недалеко. Я з ним бачилась, він сказав, що ви тут, і я... і я, проїжджаючи мимо, заїхала.

— Ви, значить, далі кудись мали їхати?

— Так, тобто ні, я виїхала прогулятись.

— Розумію,— сказав лукаво художник.— А що робить Федір Павлович?

— Та щось теж зарисовує, щось міряє, копає, та такий занятий, такий захоплений, що не приступай до нього.

— Його робота складна, тонка і дуже цікава,— мовив художник.

З В. Гжицькин

65

Тьотя Груша мовчала, думала.

— Ваша краща,— сказала несміливо.

— Це як хто розуміє. Його ж корисніша. Він проектує залізницю через Алтай. План грандіозний! Коли б його здійснити, він зробив би переворот у житті цілого народу. Підніс би його культурно і економічно, це було б щось неймовірне.

Тьотя Груша не знала, чи він говорить це серйозно, чи іронізує.

— А вдасться це йому зробити? — спитала обережно.

— А що в нашій країні не здійсненне, якщо цього захоче народ, коли за це візьметься партія? Манченко — це тільки перша розвідка. За ним піде авангард геологів, а вже за тими^рушить армія робітників з величезним штабом інженерів і інших спеціалістів, озброєних першокласною технікою. Манченко шукає і знайде. Він ентузіаст, не тільки виконавець.

— Комуніст,— сказала тьотя Груша в щирій задумі.

— Так, він комуніст; таких, зрештою, як він, у нас багато.

— їдучи сюди, він, певно, й не думав, що так багато зробить.

— Не знаю. Думаю, що ні. Тут до нього були інженери і робили щось, але все це робилось по-казенному. А тут власна ініціатива, захоплення, молодість і талант, а це найважливіше.

— До речі,— сказала тьотя Груша,— ви вже знайомі з новим нашим дачником?

— Не мав приємності.

— Я познайомилась. Смирнов на прізвище. Якийсь професор чи історик. По-моєму, тримається занадто гордо. Зі мною перекинувся заледве кількома словами, а від інженера я дізналась, що він збирає матеріали по історії цього краю. Цікавиться, каже, роботами епіскопа Макарія, що тут жив до революції, і, головне, партизанським рухом у перші роки революції.

— Бог з ним, хай цікавиться.

Ломов склав своє приладдя й пішов сідлати коня. Тьотя Груша задумалась і задивилась під ноги. Навколо іскрилась на високій траві роса. Сонце сушило траву, догори піднімалась пара, і від неї дрижало повітря. Угорі кружляв попід небом орел, і линуло додолу його

жалібне квиління. Тьотя Груша не бачила гри сонця, не чула квиління орлиного. Вона розв'язувала загадку: котрий з них кращий — художник чи інженер?

Переїхавши перевал, кам Натрус почав швидко спускатись у долину, поспішаючи до аїлу, що складався з кільканадцятьох юрт, порозкиданих по широкій долині над прудким потоком. Він був у парадному алтайському одязі, у великій синій шубі, підбитій лисом, з видровим коміром, підперезаний зеленим поясом.

Виїхав рано, бо вдень передбачалася спека, а хотілось доїхати холодком. У переметних мішках віз барабан, частини шаманської одежі і високу баранячу шапку з двома довгими, до самої землі, білими широкими стрічками.

їдучи безлюдними околицями, він вигравав на сопілці свою журливу мелодію, хоч був у веселому настрої. Але алтайці не знають веселих мотивів. Усі вони зводяться до одної мелодії, сумної і монотонної. Натрус грав на сопілці з надзвичайною майстерністю. Вона служила йому не тільки для розваги, але й для скликання гадів, приваблювання їх в одне місце. З її допомогою він принаджував маралів *, полюючи навесні на їх цілющі роги.

З вузької ущелини вирвалась сумна мелодія на широку долину, куди проходила камова путь. Голос сопілки покотився тепер вільно дрібними хвильками понад пахучими травами, і трави пригнулись, слухаючи. Аж біля самого потоку кам перестав грати. Водоспад заглушив би трелі сопілки, та й дорога нерівна. Але, тільки кінь пішов понад потоком, знов залунали перервані звуки і полинули наздоганяти ті, що вже далеко попливли вперед. Та раптом знов музика обірвалась, і тепер вже, видно, надовго...

їдучи вдосвіта дикими місцями, кам ніколи не думав, що по дорозі зустрінеться з ким-небудь, тим паче з ненависними урусами, та ще такими якимись особливими. Він чув, що по горах снують якісь люди, щось міряють, щось зрисовують, чув, що хочуть пускати чортові машини, але не вірив словам. А сьогодні наочно побачив, переконався, що правдиві всі поговірки. Він побачив

1 Марал — олень.

З* 67

сплячого художника і його картину. Коли б не кінь, що пасся недалеко, він, певне, нічого не підозріваючи, проїхав би мимо, але коня побачив здалека і тоді вже почав очима шукати господаря.

Художник спав тихо, сонце грало на його обличчі, і він усміхався крізь сон.

Страшна лють і ненависть вдарили в голову камові, як випари п'яної араки.

"Вбити! — подумав кам.— Вбити падлюку, і ніхто не знатиме, не бачитиме. Вбити — і стане одним менше".

Він тихенько зліз з коня і підійшов до сплячого. Рука лежала вже на ручці ножа. Один удар — і перед ним лежатиме труп. Кам на всякий випадок оглянувся довкола. На горбку показалась людина, з вигляду росіянин. Грубо вилаявся в душі. Покинув свій намір і сів на коня, сиплючи на голову сплячого всі свої прокляття, рушив у дальшу дорогу. У серці ховав помсту.

"Правду сказав Монгол. Правду казали люди. Але Алтай вам цього не подарує! Тепер не той вже став Алтай! Тепер вже він прозрів! Не сядете на його хребет, як на прирученого коня! Він скине вас! Монголія за нами — братерський народ! Ні, не поборете нас! Кам Натрус сам не раз ще втопить ніж у ворожі груди... Сьогодні втопив би, та перешкодили..."

Він сильно оперезав нагайкою коня, і кінь поскакав по невеличкій рівнині.

Проїхавши кілька кілометрів, Натрус знов наткнувся на уруса, що ходив з якимись небаченими інструментами і теж щось записував і вираховував.

Безсильна камова лють перейшла всякі межі. Він шмагав коня, щоб хоч трохи вилити її з переповнених грудей. Зляканий кінь біг шпарко по рівному плоскогір'ю, а кам складав у голові плани лютої помсти.

Перетявши рівнину, порослу густими травами, кам виїхав на горб, звідки показався синій димок, що піднімався над юртами. У долині стояв ще ранковий туман і синів від диму, в той час як нагорі вже добре припікало сонце. Але кам не відчував спеки. Його мучили гірші за спеку непоборні лють і досада.

Кам швидко проскакав аїл і спинився коло нової шестикутної юрти, у якій жив його приятель Мабаш. Був це представник давнього княжого роду, багач, що славився колись на весь Алтай своїм золотом, кіньми й худобою. Крім того, був це старий лісопромисловець, який щороку збирав гарні гроші за кедрові горішки, що їх сотні мішків здобували йому наймити в тайзі.

Малий, пукатий, як бочка, на коротких підпорах-но-гах, сидів він у ранковому безжурному настрої перед юртою на зрубаному кедрі і попихкував люлькою. Двері в юрту були відчинені — там куховарила його молода жінка, а з закоптілого верху юрти йшов угору густий синій дим.

Побачивши кама, Мабаш приязно всміхнувся, але кам навіть не відповів на усмішку, а швидко зіскочив з коня й прив'язав його до дерева.

Поведінка кама немало здивувала господаря. Що б то могло так рано розізлити його?

Не люблячи довго над чим-небудь задумуватись, Мабаш покотився йому назустріч.

— Єзен дер? 1 — спитав він, заглядаючи камові в очі.

— Єзен, єзен,— заспокоїв кам.

— Чого ж смуток блукає на твоєму чолі? — спитав Мабаш.

— Є чого сумувати,— відповів кам.

Вони сіли на пень, і кам почав розказувати Маба-шеві, що бачив по дорозі.

Мабаш слухав пильно, зосереджено, попихкуючи люлькою, і жовте його обличчя потьмарилось, як диск місяця, що його закрила хмара.

— ...Знов сунуть на наш край блідолиці чорти,— говорив кам.— Мало їм своєї землі! Коли б не та руда собака, що показалась на горбі, я втопив би в нього ніж, щоб іншим не було охоти заглядати в гори.

— Ще не пізно,— сказав спокійно Мабаш.

— Ні, ні, я це знаю. Але тут треба порадитись. Вони ж ведуть боротьбу з багачами, з камами, і коли б що до чого, то підозріння впаде на нас.

— Хто веде? — спитав Мабаш.

— Ті, комуністи. Тут треба діяти обдумано. Я не вірив, що казали. Люди люблять перебільшити, але сьогодні я переконався, що вони применшили. Мені сказали, що комуністи хочуть пустити через гори свої чортові машини. Вони хочуть осквернити святу природу, вони хочуть загарбати наші чудові долини, вони хочуть загнати нас далі в гори, на неродючі вершини, щоб ми там виздихали, як худоба лютої зими. Усі кращі долини

1 Єзен дер? — Чи здорові? (Алт.)

в їхніх руках! Гей! Тут треба щось робити — і швидко, бо тоді буде пізно!

— Порадь, що саме,— просив переляканий Ма-баш.— Моя голова дурна. Я не знаходжу ради.

— Рада є одна,— шепнув Натрус, глянувши на юрту,— Треба знищувати їх тут поодинці. Отих вчених їхніх, що ходять і щось пишуть, чогось шукають на горах. Знищувати поодинці, бо проти їхньої сили ми не встоїмо. Але треба їм показати, що гори — наші! Треба, щоб вони це відчули!

— Хто ж буде їх нищити? — зважився з острахом спитати Мабаш.

— Як хто? Ти, я, сотні нас! Мабаш засовався на пеньку.

— Ти ж сам казав, що страшно.

— Страшно самим, а коли буде багато нас — не страшно.

Мабаш швидко запихкав люлькою, видимо нервую-чись.

— Ота біднота не схоче,— сказав безнадійно.— Вона рада, що зможе заробити.

— Правда, бачив я. Він іде попереду, щось пише, а за ним ходять алтайці і носять йому речі. Ух! їх у першу чергу різав би я... Але я ще маю силу над ними. Ще цього мені не вирвали з рук. Я ще їх не боюсь!..

Він хвилину помовчав, потім оглянувся і тихо сказав:

— Тих двох, що я бачив, беру на себе. Ці будуть мої, і ніхто не здогадається, ніхто не підозріватиме.