Чорне озеро - Гжицький Володимир

Він пригадує, як ще юнаком бачив цю виставу і щиро співчував дідові мірошникові і казці... Він не хотів і думати, що на тих чарівних степах, які не знали плугів, ревтимуть гудки і лякатимуть прудконогих сайгаків, що чорний дим закриватиме синяву неба, що шум машин глушитиме пісню жайворонка. Він не знаходив тоді поезії в скреготі коліс і гуркоті заводів... Але це було давно. Часи змінились, він виріс, і тепер гордістю наповнювала його думка про Дніпрельстан — одну з найбільших споруд у світі. Він з нетерпінням чекав, коли береги Дніпра вкриються мережею заводів, коли на одвічній цілині заіржуть залізними голосами сотні, тисячі тракторів, коли села перетворяться на фабрики. Але він розумів Таню. І вона закохана в свої гори, як він колись у степ. Він підійшов до неї і ніжно взяв за руку.

— Не жалкуйте, Таню,— сказав проникливо.— Так мусить бути, так треба, так буде! Скоро виступлять з землі жили — рейки. Гудок паровоза лякатиме лінивих ведмедів, гордих маралів і забобонних камів.

— Цих взагалі не буде,— вставив Смирнов.

— Правильно,— ствердив інженер.— Шум коліс розбуркає сонні гори. Катунь опережуть мости, людина переможе стихію, і музика заводів заграє гімн перемоги... Вам не хочеться того? Кажіть, не хочеться, Таню?

— Мені соромно було б не хотіти цього...

— Але ж все-таки не хочеться, так?

— Та ні... Воно дивно тільки. Тисячі літ спали гори і їх мешканці, а прийшла людина, новітній богатир, і силоміць будить їх від сплячки.

— Іде ранок нової культури, а вам хочеться спати?

— Ви знаєте, який під ранок приємний сон. Пам'ятаєте, що ми кажемо тому, хто будить нас? "Дай ще трішки поспати! Хоч трішки! Такий гарний сон сниться..." Нехай, може, наші діти, а ми хочемо ще спати!

— Це ви так кажете? — спитав Дмитро Іванович.

— Так люди наші кажуть. Вони не хочуть, бояться того, що ви хочете зробити з наших гір. Бояться вас.

— А ви? — спитав інженер.

Вона засміялась, але інженер наполягав.

— Я стою посередині.

— Посередині?..

Інженер похитав головою. Він так і знав.

— Таню! Хіба ж так можна? Це ви так кажете? Чи знаєте ви долю золотої середини? Вона мусить умерти,— сказав гостро, — вона не може існувати. Сюди або туди! Або далі спати, як спали віками, або встати і разом з мільйонами нових будівників іти назустріч новим здобуткам.

— Мрійнику! Ми ж такі маленькі! Це може зробити великий народ російський, ваш народ, за ним майбутнє, а наших п'ятдесят п'ять тисяч, що вони можуть зробити?

— Не в тисячах справа — усміхнувся інженер.— Справа в конденсованій силі пролетаріату російського, українського, алтайського, всіх народів, що населяють нашу Радянську Вітчизну. Справа в хотінні, праці, енергії...

— І грошах,— закінчив художник, що досі не брав участі в розмові.

— У чужинців позичати не будемо,— сказав Дмитро Іванович, що мовчки слухав розмову.

— Ясно, в країні знайдуться гроші,— ствердив інженер.— Хоч алтайський пролетар знайде їх і на своїй землі. Гори — це гроші. А озера, водоспади, ріки, ліси? Хіба це не гроші? Ви чули про самородки золота по десять кілограмів? А про мідь? А залізо? А вугілля? Це вже знайдено. А скільки ще там незвіданих багатств? Ваші водоспади,— звернувся він до Тані,— можуть рухати величезні машини, масло ваших корів може іти на закордонні ринки. Ліси ваших гір можуть забити їх! А сировина! Вовна, шкіра! Вони можуть насичувати наші заводи. Але треба їх використовувати раціонально. Не можна молоко гнати на самогон, не можна випалювати тисячі десятин лісу, не можна вішати шкури богам у жертву, коли з кожної можна зробити кілька пар чобіт. Раціоналізація! Нарешті, годі вже їсти ваші жахливі аарчі пора взятись до обробки землі. Пора вже нарешті алтайцям ознайомитись з трактором, комбайном, автомашиною, сіяти на тих родючих цілинах, що дарма лежать, овес, жито, а може, й пшеницю. Пора завести городи на тих колосальних просторах навколо

1 Аарчі — пресовані й закопчені в диму сирки.

ваших юрт. Та у вас на горах росте дика цибуля. Вона така, що її можна зараз їсти в дикому стані, а Іван Макарович казав, що її там аж вісім сортів. Це я, звичайно, покладаю на його сумління, я не перевіряв, але два сорти я знаходив сам. Пора садити тут і цибулю, аякже, пора!

— Як це все зробити? — спитала наївно Таня.

— Я вже говорив, Танечко, що допоможе пролетаріат промислових центрів, допоможе молодь, а ви тут, на місцях, молоді, повинні допомагати партії і владі. Особливо ж інтелігенція. Ви, Таню, повинні ініціативу проявити, а ви стоїте "по-се-ре-ди-ні"...

Інженер засміявся. Таня почервоніла. Художник задивився на дві тераси, що, як два прилавки, лежали вздовж лівого берега Катуні. Він не брав участі в розмові тому, що тема ця його не цікавила. По очах, що блукали по скелях на тому боці ріки, можна було вгадати, куди вели його думки. Крім того, йому неприємно було, що увага Тані на боці тих двох не зовсім симпатичних йому людей. Йому давно хотілось перервати їхню розмову, і, дочекавшись відповідного моменту, він таки перервав її запитанням інженерові, як постали тераси над Катунню. В душі він сподівався, що важким питанням зажене інженера на слизьке. Є порода людей, що знаходять насолоду в робленні неприємностей ближньому, хоч би таких невинних, як ця, коли б, наприклад, інженер не знайшов, що відповісти. Проте його сподівання мали протилежний ефект. Інженер був у прекрасному гуморі і зараз же погодився розказати, радий, що його хочуть слухати.

Почав він із сивої давнини, коли весь Алтай був скований льодом і снігами. Далі розповів про зміну клімату, раптове танення снігів і утворення цієї ріки.

— Уявіть собі,— говорив він із запалом, — що тисячі потоків, змиваючи гори, летять у долини Алтаю. Вони несуть каміння, уламки скель і маси піску. Потоки зливаються по дорозі і творять ріку. Але коли бурхлива ріка з гірських висот входить в долину, то сила її слабшає і вона розливається в озеро. Матеріали, принесені у водах, рівно заповнюють дно. Воно піднімається. Озеро з часом зникає, і ріка жолобить в його колишньому дні русло. Тепер вона тече в берегах, збудованих із власних осадків. Ці нові береги і є річні тераси. Перші тераси. Бо й нове дно заносять осадки. Ріка меншає через те, що розтали сніги і льодовики, вона вужчає і жолобить русло глибше — постає друга тераса. Отак коротко можна пояснити походження їх.

Таня мовчки тисне руку інженерові. Дмитро Іванович дякує за пояснення. Художник мовчить. Підступ не вдався, навпаки, викликав захоплення Тані.

— Усе ви знаєте, усе,— каже вона, зітхаючи. — Який ви щасливий!

З ріки піднімається туман і розливається широко по її берегах. У тумані зачорнів якийсь силует. Хтось наближався до товариства.

— Хто ж то їде до нас? — питає Таня, вдивляючись. Усі подивились в тому ж напрямі.

— Якась дачниця,— каже вона по хвилині. Художник пізнав.

— Можу навіть сказати хто. Це тьотя Груша.

— Фі! — скривилась дівчина і швидко глянула на інженера.

— Вам не подобається? — спитав художник.

— Ні.

— Зате нашому інженерові вона подобається. Таня сміється. Вона нагадує йому свою недавню легенду про Сарп-Ак-Тая.

— Ви не дуже, Олексію Петровичу,— каже інженер.— Ще не знати, до кого вона вчора заїжджала удосвіта.

— До вас же.

— Ну-ну! Вертала ж не зі мною?

Таня перестає сміятись. Художник помічає це і спішить виправдатись.

— Вона, мабуть, не дуже була рада з того повернення,— каже він,— але нехай.

Розмова увірвалась, бо вершниця під'їхала зовсім близько. Пізнавши в тумані товариство, вона раптом повернула коня вбік і полями погнала до села.

Уже було добре з полудня, коли кам Натру с виїхав з двору Мабаша. Вийшов він з юрти заточуючись. Перед входом стояв осідланий кінь. Ійчені напоїла його й осідлала. Кам підійшов до коня, узявся за гриву і вмить опинився в сідлі. Попрощавшись, він виїхав за огорожу, коли раптом згадав щось і повернув назад.

Господар чекав здивовано, що він іще забув йому сказати.

— Мабашу! — гукнув кам.— Чи не даси ти мені пляшку молока?

"П'яний",— подумав Мабаш і весело хихикнув.

— Може, араки? — спитав сміючись.

— Ні, молока. Свіжого коров'ячого молока. Мабаш був певний, що кам зовсім п'яний.

— Навіщо? — спитав жартома.

— Так, для мене, коли мене розбирає всередині, я запиваю молоком,— збрехав швидко кам.

Причина на перший погляд була вірогідна.

Мабаш пішов до юрти, а за хвилину вийшов і виніс бажану пляшку молока. Кам подякував і рушив з двору.

Дивна поведінка кама не давала спокою Мабашеві. Він довго бився над тим, навіщо камові молоко. Не вірив, що кам буде його пити.

"Може, заворожить корови, і вони перестануть доїтись? — думав Мабаш, але кам був його приятель, та ще й родич. Він того зробити не міг.— Але ж навіщо молоко?"

З такими думками Мабаш ліг під грубезну модрину, що росла за його юртою, і через кілька хвилин звідти на весь двір розляглося гучне хропіння.

Ійчені, впоравшись з роботою, рада, що ненависний чоловік заснув, сиділа на ведмежій шкурі, палила люльку і побренькувала на тобшурі*. У юрті не було нікого, тільки з дерев'яних обручиків, що висіли на кілках, на неї поглядали невимовно смішні дерев'яні фігурки богів Ханимдеса й Каршита.

Ійчені роздумувала над тим, про що говорили кам з Мабашем. Тобшур випав їй з рук і лежав на подолку, люлька погасла. її дуже цікавило, про якого то чоловіка говорили вони. Про монгола якогось, а хто він такий, не могла здогадатись. Вони шепотіли, вживали якихось слів, яких вона цілком не розуміла, але з того, що їй вдалося піймати, виявила, що вони заприсяглися помститись урусам. Не знала, кому саме, і тепер думала, яким способом вони здійснять свої погрози. Ійчені не сумнівалась в силі кама. Він, коли б захотів, міг би людину перетворити в тварину. Він у змові з духами.

Тобшур — інструмент, подібний до балалайки.

Він служить Ерлікові, злому богові, що посилає смерть. Ерлік послухає його, коли той попросить.

Вона раптом прочуняла. До юрти неслось хропіння знадвору. її володар давав себе чути й уві сні.

А кам, виїхавши на гору, посувався поволі бомом *, прямуючи до того місця, де він уранці бачив художника. Він міркував, чи застане ще його на місці, чи ні. У залежності від цього міг вдатись або не вдатись його план.

Під'їхавши до того місця, де вранці бачив русяву жінку, кам зупинив коня і почав пильно оглядати околицю й місце, де сидів уранці художник, але не побачив нікого.