Чорне озеро - Гжицький Володимир

Таня нервово ворухнулась на стільці. Мати, як видно, не дасть читати. .

— Чого йому треба? — спитала гостро.

— Не казав чого, довідувався про тебе.

— Нічого йому довідуватись.

Таня знов заглибилась в книжку, та мати не давала читати.

— Яка ти неласкава, дитинко, з людьми. Сама не знаю, у кого ти така вдалась. З усіма ти груба, а з доктором Теміром особливо непривітна. Він такий гідний чоловік, такий поважний, такий статечний, розумний... Нам не можна так легковажити людьми. Не можна...

— Ви вже скінчили?..

— З тобою, доню, і говорити, видно, не можна?

— Можна, але не про це і не тоді, коли я читаю. Знаю я сама, який він, чула від вас не раз. І навіщо ви мені це говорите? Я просто не розумію, яка мета в цих розмовах?

— Я нічого, тільки... заходив він...

Знов запанувала хвилина мовчанки. Дівчина дивилась у книжку, але читати вже не могла. Вона була сердита й знервована. Дивилась у книжку, але нічого не бачила.

— Придивлялась я вчора до нового дачника, що спинився в Олександра, під Бешпеком,— почала знов мати.— Красивий мужчина. Ішов з інженером попри нас і пильно дивився в наші вікна. Я сховалась, не бачили мене, але я все бачила. Пильно дивився...

Мати задоволено всміхнулась. Дочка почервоніла, нахмурилась и закрила книжку.

— Хоч би ви не говорили такого,— сказала з докором.— "Ховалась"!.. Чого вам ховатись?

— Хотіла, доню, подивитись, який він.

— І вам цього треба? Навіщо? Мати не бентежилась.

— Він, певно, зайде до нас,— спокійно продовжувала мати.— Він і сьогодні вранці проходив мимо разів зо два: певно, хотів тебе бачити.

— І ви теж ховались?

Тут її роблена серйозність прорвалась, і вона посміхнулася.

— Ні, доню, не ховалась.

— І навіщо ж ця розмова? Чи вона мені потрібна? Читала б собі книжку, ні — розказують. Я не хочу нікого ні бачити, ні знати. Приїхала відпочивати, а не знайомства заводити з тими осоружними дачниками, що через них надвір показатись не можна.

— А хто ж тобі не дає відпочивати? Роби що хочеш. Лежи, гуляй, читай.

— Ви ж не даєте...

— Темно, дитинко, ось чому я. Було ясно — я тобі не заважала. А людей тобі цуратись не слід. Тим більше дачників... Люди освічені... а ти красива, на тебе й заглядаються.

Таня зробила великі, здивовані очі.

— Заглядаються? Хто заглядається? — Вона нікого не бачила й не знає.

— А хоч би доктор. Він, правда, свій чоловік, але який він розумний...

Та це вона чула сто разів. А чого мати не каже ніколи, який він рябий та нудний зі своїми покірними очима, як у побитого собаки. Чому вона цього не каже?

На ґанку щось залопотіло. Розмова раптом увірвалась. Мати швиденько встала й стурбовано замахала руками.

— Бачиш, ти так голосно говориш, може, він чув. А це він іде, бо казав, що ввечері зайде.

— Путнього ви нічого не скажете!.. Сказали б раніше, я б утекла, а так сиди і нудися з ним цілий вечір!..

— Тсс! Тихо! Не так голосно! — замахала знов руками мати. Вона зробила усміхнену міну, поправила волосся й подалася назустріч гостеві, що витирав на ґанку чоботи.

У хаті стояли сутінки. Гори посиніли, а по верхах ходив вечір, змітаючи рештки золотого пилу, як дбайливий господар золоту пшеницю на току. Синява неба густішала. Над Бешпеком зайнялась бліда зірка...

Таня дивилась на гори, та не бачила їх. Колись вона посміхнулась би до зірки, але зараз їй було не до того. Вона була знервована, сердита і сопіла від злості.

"Чого він ходить? — думала.— Знов сяде, буде дивитись своїми підсліпуватими очима, буде ставити нудні запитання, а потім почне говорити про свою прив'язаність... Тьху! Гидота!"

Вона викривила лице, по-дитячому передражнюючи доктора.

"Знає, що нічого не вийде, а ходить..."

У кухні почулись голоси. Доктор казав, що він не витер як слід чобіт, а мати запевняла, що вони вже зовсім чисті і хай він не турбується, бо завтра все одно митимуть підлоги.

— Ні, ні, будь ласка,— просив доктор,— дайте ще віничка, я ще трішечки обмету з боків, отут я ще не доглядів.

— Навіщо ж стільки клопоту? Прошу віника.

— Дякую. Танечка. Тетяна Іванівна,— поправився він,— певне, читає, і я перешкоджу?

— О ні, ні, давно скінчила і забула вже. Вона буде дуже рада.

"Іч, як розписується за мене матінка, — усміхнулась Таня.— Так знайте ж, що не рада".

Голос доктора видався Тані таким противним, що вона, не задумуючись, вискочила через вікно. Опинившись у "безпечному" місці, серед барвистих мальв, що густо росли під вікном, Таня мимоволі глянула вбік і почервоніла до самих брів. За плотом стояв інженер з незнайомим елегантним чоловіком, і обидва добродушно посміхалися.

— Тепер не втечете! — гукнув інженер, кланяючись.

Таня зразу нахмурилась, щоб хоч цим приховати свою ніяковість, і при цьому луки її брів збіглись, як крила в летячого птаха. Та напускна серйозність надавала її обличчю ще більше принади.

— Я й не збиралася втікати,— сказала уривчасто, не дивлячись на чоловіків.

— А чого ж ви через вікно плигали?

Таня готова була образитись за таку настирливість, одначе обличчя інженера було таке добре і усмішка така щира, що дівчині не вдавалася серйозна міна, і вона, хоч як насуплювала брови, таки всміхнулась.

— У мене випав гребінець,— промовила, дивлячись у землю.

— Віримо, віримо. Ну, підходьте хоч трохи ближче. Невже ви не хочете зі мною привітатись?

Таня здивувалась:

— Це не обов'язково, ми ж з вами говоримо.

— Я хочу представити вам славетного художника, що, забившись на Алтай, умирає від скуки, а звідси до вас надто далеко.

Таня підійшла до плоту й просто, по-чоловічому, подала руку інженерові і незнайомому. Той сказав своє прізвище.

Таня не дочула гаразд.

— Як ваше прізвище? — перепитала вона.

— Ломов,— повторив голосніше незнайомий.

А, вона десь бачила листівки з таким прізвищем...

Таке повідомлення приємно вразило художника. Він аж ніяк не думав, що мешканці Алтаю могли бачити репродукції його картин і пам'ятати його прізвище. Він був щиро вдячний за це Тані.

— У вас ідеальна пам'ять,— сказав,— коли пам'ятаєте таке скромне прізвище.

Таня не відповіла. Вона почувала себе ніяково й рада була б знов смикнути через вікно до хати, але там сидів доктор, і вона вже пожалкувала, що зважилась на такий нерозсудливий крок. Інженер відчув її настрій і поспішив вивести дівчину з незручного становища.

— Тетяно Іванівно! Олексій Петрович хоче від нудьги накласти на себе руки,— сказав він, усміхаючись.

Таня оживилась.

Так що? Вона має йому в цім допомогти?

— Навпаки, врятувати.

— На перше згодна, на друге — ні.

— Невже ви така жорстока? — злякався Ломов.

— Чого жорстока? Коли людині погано жити, вона має право покінчити рахунки з життям. Принаймні я такої думки.

— І до цієї думки ви дійшли у вісімнадцять літ?!

— Перш за все — ви не знаєте, скільки мені літ.

— Здогадуюсь.

— Та це не важно. Логічно так виходить.

Ця дівчина починала справді цікавити художника. З нею не нудно.

— Я поки що такого наміру не маю,— сказав він.— Це Федір Павлович,— показав на інженера,— приписує мені цей намір. Я тільки можу вмерти повільною смертю, смертю в муках від нудьги, від ваших дощів, від цієї безконечної сльоти.

Фраза була розрахована на те, щоб викликати сміх, але викликала обурення Тані.

— Чого ж ви сюди приїхали? — спитала гостро.— І ви — художник? Хіба, дивлячись на ці гори, можна сумувати? На дачників дивлячись,— можна вмерти від нудоти, але не від споглядання природи. Не розумію я вас. їдуть. сюди за тисячі кілометрів, сквернять нашу чудову природу і нарікають. Чого ви тут шукали? Що хотіли знайти? Яку розвагу? Оперу? Театр? Балет? Що ще, нарешті? Ви, може, географії не вчились, не знаєте, що тут живе напівдикий народ, алтайці, або ойроти, неписьменний, бідний, забитий?

Художник мусив погодитися з її словами, та признатись було важко, і він хотів пустити шпильку; але Таня дивилась так поважно й говорила таким переконливим голосом, що він тільки червонів від ніяковості.

— Не весь він, видно, забитий, не весь неписьменний, коли переді мною і освічена, і культурна людина, і така красива жінка!

Від образи Таня змінилась на обличчі і блиснула на художника злим поглядом. При чому тут жінка? Художник замовк остаточно.

Коли він ще раз дозволить собі щось подібне сказати, то вона не те що не буде з ним говорити, а й н$ відповідатиме навіть на його поклони на вулиці. Свої компліменти хай залишить для московських тендітних панночок. Вони, певно, це люблять.

Удари сипались, як дощ на оголене тіло. Художник глянув на дівчину благальним поглядом.

Він сказав все це від щирої душі, не знав, що це так неприємно, хай вона пробачить. Він більше ніколи не буде!

Ломов розгубився, збентежився, не чекаючи такого нападу. Він, милуванець природи, любитель жінок, звик з ними поводитись вільно, не обмежуючись фразами; кожний його комплімент приймався завжди з захопленням, з радістю, а тут такий щиголь. Він м'яв у руках капелюха і не знав, з чого почати.

У вікні показалась Танина мати і мимоволі виручила всіх із ніякового становища. її помітив інженер і ввічливо вклонився, скинувши картуза. Художник, здогадавшись, що це Танина мати, і собі низенько вклонився.

— Ви на нас не сердитесь, Ганно Степанівно? — спитав інженер.

Ніскільки, ні, чого ж би? Тільки щоб зайшли до хати. Темно вже, й роса сідає, а вони всі так легко одягнені.

— Зайдіть до хати, прошу вас. Таню! Проси гостей до хати. Ти така недогадлива. Доктор Темір збирається відходити. Ти забула, що він у хаті?

Таня стрепенулась. Справді, забула.

— Іду! Заходьте! — крикнула недбало.

Але гості не хотіли заходити, відмовляючись пізнім часом.

Таня не наполягала. Вона кивнула головою своїм співбесідникам і зникла у дверях ґанку.

В той час, як надворі велась така жвава розмова, доктор Темір, підтримуваний під руку Ганною Степанівною, ввійшов у кімнату. Він вклонився кріслу, що стояло під вікном, не дочекавшись відповіді, підійшов ближче і немало здивувався, не заставши в ньому нікого. Він скинув окуляри, протер свої короткозорі очі і скельця, надів їх знову на носа і почав розглядатись по хаті. По лиці блукала дивна усмішка, як у людини, що хоче сховати свою природну ваду. Доктор Темір був дуже короткозорий. Він гадав, що Таня десь тут сховалась і він її не бачить. У хаті стояли густі сутінки.