Чорне озеро - Гжицький Володимир

Він старанно причесався, шию й обличчя витер одеколоном, руки намазав калодермою, почистив нігті, на яких блищав ще лак, і почав одягатись. Найбільше часу зайняв, як завжди, вибір краватки, але й з цим він упорався і за кілька хвилин стояв знов перед дзеркалом, уже зовсім готовий. Видно, був задоволений собою, бо аж посміхнувся.

— Можемо йти,— сказав уголос. Тоді накинув на плечі дощовика, вступив у калоші і вийшов надвір.

Тут, як і раніш, було тихо й порожньо. Пішов швидко і, перескакуючи через свіжі калюжі на подвір'ї, переступив через Перелаз і подався до їдальні, що була в кільканадцяти кроках. Перед нею вже стояли вишику-вані в ряд мокрі верхові коні, маленькі, обсмоктані, змучені, з не менш презентабельними провідниками, що покірно й терпеливо чекали на дачників.

"Представники пануючої нації",— не без іронії подумав Ломов, придивившись до провідників, і гидливо поморщився. Видалось чогось, що вони голодні, виснажені, забиті, над ними він почував свою незрівнянну вищість, звідси, видно, й іронічна думка. Але він довго не задумувався, його цікавило щось важніше, а саме: кому хочеться їздити в таку погоду?..

Та раптом почулися голоси. Ще крок — і він побачив усіх дачників у повному складі за столами.

їдальня являла собою велику галерею чи просто широку повітку, оббиту до половини дошками, без дверей, тільки з хвірткою, на якій гойдались і висли цілими днями діти дачників.

Очі останніх були звернені до нього. Поява всякої нової людини тут була дуже помітна, а тим більше його, художника зі столиці. Хоч як намагався він спочатку залишитись інкогніто,— вже на другий день уся їдальня знала, хто він і звідки.

Художник ввічливо вклонився і сів до відокремленого столика, за яким уже сидів його вчорашній знайомий інженер Манченко і приязно простягав до нього руку.

— Ви теж сьогодні кудись їдете? — спитав, усміхаючись, Ломов, сідаючи за стіл.

Інженер заперечив:

— О ні! Вибачте! Це заняття не для мене. Дайте хоч у неділю відпочити від верхової їзди. Я взагалі не бачу приємності в цього роду спорті.

"Жіноцтво, як видно, любить,— подумав художник,— а його уподобання й смаки незглибимі".

— Але я запізнився? — спитав він, почувши якийсь гамір за собою.

В їдальні заметушились, почулось відсування стільців, більшість гостей закінчила снідати і то поодинці, то парами простували до хвіртки, а звідти до коней.

— Ті вже скінчили. Скажіть, я ще дістану що з'їсти? — спитав художник.

— А зараз довідаємось у Тоні, мабуть, для вас лишили. Я ще також нічого не їв.

Дами, а їх тут була більшість, у різноманітних костюмах, у спідницях і широких шароварах, у чоботях і лакованих туфлях, у солом'яних капелюшках і без них, незграбно сідали на коней, наповнюючи майдан перед їдальнею галасом і криком, як стадо гусей. З усіх голосів виділявся найбільше голос однієї некрасивої русявої жінки в жовтих чоботях і широких рейтузах, яку всі називали тьотею Грушею.

Вона ніяк не могла сісти на коня. То їй стремена були задовгі, то повід закороткий; нарешті, ще щось забула в їдальні і прожогом влетіла туди.

— Ви не їдете з нами? — спитала мимохідь Ломова, ніби давня знайома.

Той заперечливо похитав головою, оглянувши її одразу з ніг до голови й відповідно оцінивши.

— Жаль!..

Хутко вибігла, не знайшовши, звичайно, в їдальні нічого, і художник з інженером залишились самі. Сніданку їм ще не подали і, здавалось, не скоро подадуть.

— Як вам наші дами? — спитав Ломов. Він усміхнувся посмішкою людини, яку дуже важко чим-небудь задовольнити.— Знаєте, такий підбір, що подібного трудно видумати. Рішуче нема на кому спинити ока, коли б навіть хотів.

З цим мусив погодитися й інженер.

— То правда,— сказав він,— але це тільки тут, бо ви ж ще не всіх бачили.

— А хіба є ще що бачити?

— Ви забули про тутешніх, про тубільців! Художник здивувався.

— Ви про хазяїв країни? — спитав, усміхаючись.— Ну, невже ви хочете, щоб я закохався в якусь косооку, брудну алтайку? Вони настільки, мені здається, неохайні, що найбільші красуні, а такі навряд чи є, мусять відштовхувати.

Манченко зрозумів, що той ще нічого не бачив і не знає.

— Єй чисті, — сказав він з приємною усмішкою.

У його мові, усмішці, рухах було щось, що жінки називають чарівним.

Але художник не вірив.

— Не забувайте, що тут вже є своя інтелігенція,— продовжував інженер.

Художник не чув про таку,

— Це вам сором! Ви просто не хотіли чути! А так не гаразд! Вона, правда, тільки народжується, її, може, тільки один процент, але вже є. Я, коли хочете, познайомлю вас з однією тутешньою вчителькою — ви ахнете! Дівчина красива, освічена. Ви одразу зміните свою думку й постараєтесь виправити помилку.

— Дівчина, кажете?..

— Чого ви так запитали?

— Та так просто.

— Розумію,— сказав інженер. Але зміст запитання йому не сподобався, як не сподобався і тон ловеласівсько-зневажливий.

— Цього я з певністю не можу сказати, не досліджував, та знаю, що незаміжня і майже вільна, коли не брати до уваги сильних залицянь місцевого лікаря, який, до речі, он іде...

Ломов глянув на вулицю. Якраз навпроти, у бік їдальні, чалапав по болоті алтаєць — у напівєвропей-ському одязі, середнього росту, трохи віспуватий, в модних рогових окулярах. Ломов окинув його бистрим поглядом і, не знати чого, відчув до нього одразу якусь антипатію і неприязнь.

— Оце він? — спитав, щиро здивований.

— Він. Бачите — і другий інтелігент. А ви кажете, що нема!

— Незавидний, скажу я вам. Як його звати?

— Доктор Темір. Так його всі називають. Чоловік висококультурний і розумний. Знає кілька мов. Скінчив Московський університет і вже кілька літ працює для народу. Крім того, людина дуже симпатична.

— Я не сказав би, що симпатична,— промовив якось знехотя Ломов.

— Ви ж його не знаєте і не розгляділи як слід,— знизав плечима інженер.— Познайомтесь, придивіться; при знайомстві, в розмові він дуже виграє. Я провів з ним багато вечорів у приємній розмові. В нього дуже цікаві й оригінальні погляди. Він мрійник, великий патріот, своїй країні він пророчить велике майбутнє...

— Напали на свого,— сказав художник.— Ви ж теж не відстаєте від нього в мрійництві.

— Мене трудно так назвати. Я, може, й мрійник, але в кращому розумінні цього слова, і мрії мої здійсненні.

— Чи ж здійсненні?

— Звичайно, так. Коли мені вдасться проробити ту невеличку роботу, що я задумав,— про це ми з вами говорили вчора, — то за кілька літ, приїхавши сюди, ви не впізнаєте ні цього Немала, ні цих людей, ні цієї їдальні, де ми сидимо з вами. Ви перш за все приїдете сюди не кіньми, а залізницею, яка за кілька років проляже поміж тими горами, як вуж, аж до кордонів Монголії.

— Заздрю я таким, як ви,— сказав недовірливо Ломов.— Фантазії, як у найкращого художника.

— Ви, звичайно, можете не вірити.

— Ну, ну, ви зразу ж не ображайтесь, — поспішив весело художник,—я ж профан у ваших справах, а просто якось не віриться, що можна здійснити такий колосальний план.

— Це ще не колосальний. Те, що я задумав тут зробити, могло б вам справді видатись величним, і коли б не я, це зробив би хтось інший, може, тільки пізніше. Так, а залізниця — це вже не фантазія, вона мусить бути, і найближчим часом, бо без неї неможлива дальша робота. Правда, мені самому поки що важко працювати, бо народ ще занадто первісний, ще майже дикий і не довіряє мені. Ви, коли будете тут, пересвідчитесь самі. Тут для вас теж колосальне поле діяльності. Але для цього треба поїхати в глиб країни, туди, куди не дійшла ще наша радянська культура, бо про культуру царських часів можна не говорити.

— Не було її, чи як?

— Була, безперечно. Ви ж бачили церкви по селах?! В Немалі стоїть, і монастир тут був. Це сліди культури царської Росії. Понасаджували її місіонери. Був тут відомий Макарій, що якраз мешкав у Немалі. Культура тогочасної Росії полягала саме в насаджуванні християнської віри, в будуванні церков і таких, як бачите, грубих, без смаку й стилю, що так не гармоніюють з величчю довколишньої природи. На щастя, не прийнялась їхня культура, і церкви перетворились на клуби, інтернати тощо.

— Але шаманізм живе? — перервав Ломов.

— В останніх, передсмертних спазмах. Він живе ще якраз у тих трущобах, що я вам говорив, але і з тих трущоб, і з тих чорних закутків виганяє його комсомол. Він вносить в закоптілі печери палаючі смолоскипи, і вони, шамани, тікають із них, як чорні кажани, як нічні птахи. Алтаєць не побожний з натури. Він забобонний, але не релігійний. З нього легко викоренити нетривкі забобони, легко прищепити культуру.

— Охочі вони до школи, науки? — спитав Ломов.

— Алтайці? Страшенно! Ви побачите, скільки тут дітей піонерів, а які розвинені. За Радянської влади виросло тут сто нових шкіл, а ви кажете — інтелігенції нема, нема майбутнього! Є і буде!..

Розмову перервала офіціантка, що принесла нарешті сніданок. Ломов оглянув її звичним оком, але, видимо, без задоволення.

— її звуть Тоня? — спитав.

— Тоня.

— А знаєте,— сказав художник,— я забув вам сказати, нашого полку прибуло.

— Куди саме і якого?

— Та до нашого господаря. Уночі чи вранці прибуло троє, видно, бо я бачив троє коней, прив'язаних до воза на нашому подвір'ї, не розумію, як ви їх не бачили? Хто приїхав — не знаю. Бачив солідного панка на порозі, а хто ще з ним і хто він сам, невідомо. Певно, якийсь буржуй недобитий.

— Не помітив,— сказав інженер.— Видно, недавно приїхав, після того, як я сюди прийшов, інакше я б хоч коней побачив.

— Можливо.

Співбесідники взялися до сніданку.

На заході зачервоніли верхів'я. Гори далеко кинули прозору довгу тінь, і вона лягла під вікно невеличкої хатини з ґаночком.

У вікні було видно дівочу голівку, похилену над книжкою. її біле личко різко виділялось з чорної, як вороняче крило, рамки волосся. Такі ж чорні, трохи косо посаджені очі пильно бігали по дрібних рядках сторінок, намагаючись якомога більше вчитати, поки зовсім стемніє.

Біля другого вікна сиділа мати дівчини, не стара ще жінка в білій хустинці, з під якої визирали пасемця золотистого волосся, а серед нього зрідка де-не-де срібні нитки, як самітні білі стебла жита на золотому пшеничному полі.

Вона підвела голову від шитва і протерла стомлені сірі очі.

— Ти б кинула вже книжку, Танечко! — сказала вона, ласкаво звертаючись до дівчини.

Дівчина нервово здригнулась і пильно глянула примруженими очима на матір.

— Не перешкоджайте мені, мамо,— сказала сухо.— Сама знаю, коли кидати.

Відповідь дочки нітрохи не похитнула материного спокою.

— Темно, доню,— спокійно переконувала вона.— Сонце зайшло вже.

Тим часом недавно ще золоті верхівки гір потьмяніли, і тінь від них лягла ще густіша.

— Я ж вам сказала — не перешкоджайте!

Мати похилила голову над роботою, але мовчанка вдавалась їй, мабуть, дуже важко, бо вона знов заговорила.

— Доктор Темір приходив,— сказала ніби до себе.