Чорне озеро - Гжицький Володимир

Видно, художник давно поїхав додому. Навколо було тихо й порожньо, тільки здалека шумів водоспад і свистіли ховрахи, що водились тут у великій кількості.

Кам стиснув закаблуками коня й сміливіше рушив уперед. Через кілька хвилин був уже на місці роботи художника. Огледівшись довкола ще раз і впевнившись, що нікого нема, зліз з коня, прив'язав його до дерева над потоком, підійшов до пенька, на якому сидів уранці художник, витягнув з кишені молоко і дудку і знов подався над потік. Через півгодини повернувся до цього ж місця, несучи чогось повну полу. Були це камінці різної величини, з невеличкими заглибленнями, лопухи і ще якесь велике листя. Кам порозкладав камінці обережно поміж травою в різних місцях довкола пенька, а потім так само листя. На камінці і листя поналивав молока. Скінчивши цю роботу, сховав пляшку в кишеню, сів на пеньок, притиснув дудку до рота і почав грати.

Дивні звуки полетіли з сопілки. Вони мішалися з шумом водоспаду і щільно заповнили долину до берегів, як вода заповняє закриту з усіх боків балку.

А кам грав без перерви. Налягав, здається, на дудку, вкладаючи у неї свою душу, видихав свої болі, свою помсту. Дудка скиглила під його подихом, немов промовляла словами. Страшні й дикі мусили бути слова, бо дико лунали звуки серед холодних гір, серед суворої природи. А кам грав і грав, аж втомився, аж не стало повітря у грудях.

Б о м — вузенька стежечка над проваллям.

Нарешті замовк, і звуки, що вийшли з сопілки, вдарились об скелі, як ранений лебідь крилами.

Кам почав прислухатись. На найменший шелест у траві він насторожувався, затамовуючи подих. Він пильно поглядав на траву, але вона не колихнулась, і тільки польові коники стрекотіли в ній.

Він знов притиснув дудку до вуст, і знов здригнулась долина, знов полилися звуки, ще дикіші, ще жалібніші, ще страшніші.

Коли раптом гра перервалася.

В одному місці заколихалась трава. Кам глянув туди. Щось бігло поміж травою.

— Змія чи ящірка?

Через хвилину лице камове прояснилось. Це повзла велика тілан *.

Не встиг він розглядіти гадюку, як зашелестіло в другому місці. Кам побачив, що до мисочки з молоком підкрався брунатний вуж і пив молоко, як кошеня.

Підбадьорений удачею, знов почав грати. Очі вилазили з лоба, кам входив у екстаз. З кутків рота текла слина й заливала сопілку, піт струмками котився по обличчю. Кам встав і, виграваючи, почав крутитись на місці. Очі йому горіли хворобливими вогнями. Божевільна радість розпирала груди. Тепер з кожного кутка виповзали гадюки й повзли на голос сопілки.

Далі грати було непотрібно. Кам застромив сопілку за халяву і, обережно пробираючись поміж травою і кущами, високо підіймаючи ноги, прямував до потоку, на розмову з богами. і

Вийшовши на незаросле, кам'янисте місце, він знов почав крутитись і скакати в своєму дикому ритуальному танку.

Страшно виглядала людина на тлі розкішного краєвиду, на тлі гірського вечора. Далека від цих красот, вона крутилась на місці, як замотеличена вівця, точила з рота піну, як скажена собака, хрипіла й ревла тваринним голосом — це людина говорила з подібним до себе, видуманим, злим і мстивим богом.

— Ерліку! — кричав шаман.— Ти вислухав мене, не позбавив мене моєї сили. Пошли на нього смерть! Пошли смерть на тих, що ступлять на землю нашу, Ерліку!..

Тілан — рід змії.

Він закрутився жвавіше, руки й ноги заскакали, як у дерев'яного паяца, що його шарпають за нитку, піт котився градом, з шматками піни летіли уривки незрозумілих слів і падали на землю. Кам ще хвилину покрутився і впав додолу, знеможений, розбитий. Але тут не довелось спочити. Чорна хвороба його предків підповзла тихо, як гадюка, і обвила його своїм холодним тілом. Він боровся. Бив головою об каміння, кидався на всі боки, рив пальцями землю, стогнав, бив ногами, ранив руки, обличчя і кривавив пісок. Та хвороба сильніша. Як линвами, зв'язала вона руки й ноги і прикувала до землі. Ще кілька ударів тулуба, голови — і він безвладний, переможений, тихий. Хвороба нишком, як прийшла, так і відступила. Він заснув мертвецьким сном.

Тьотя Груша вернулася додому пізно, страшенно не-задоволена і в пригніченому настрої. Цілоденна верхова їзда втомила до краю і, зрештою, нічого не дала.

Не роздягаючись, як була, в своїх довгих жовтих чоботях впала на ліжко й запалила цигарку. У хаті було тихо й темно, крізь вікно падало вузьке пасмо місячного світла на ліжечко, в якому, мірно дихаючи, спала її шестилітня дівчинка Валя.

Тьоті Груші було не до дитини. Вона мережила свої гарячі думки, що вирували в її голові. Із синього цигаркового диму виринала, як жива, постать, що була мимовільною причиною цих дум. Вона то виростала перед нею до велетенських 'розмірів, то зменшувалась до величини сірника. Коли постать виростала, тьотя Груша чула навіть слова, що та вперто повторяла.

— Нахаба! — крикнула раптом жінка і, схаменувшись, глянула на дитину, чи не прокинулась вона від її голосу. Але дитина спала спокійно. Згадка про неї на мить заспокоїла ранене самолюбство, на одну мить.

— Великий художник! Подумаєш! "Я дуже зайнятий і, коли працюю, люблю самоту. Присутність зайвої людини мене бентежить і не дає працювати!.." — перекривила тьотя Груша.

Вона докурила цигарку і кинула на підлогу. Не хотілось вставати до попільнички, що була на столі.

Це ж нахабство! Хіба вона чіпає його? Та чорт з ним!

Вона перевернулась на бік і втупилась поглядом в підлогу. Одна думка вперто свердлила мозок.

— Скажіть, будь ласка, як то важно!.. "Коли я працюю!.." Не бійся, коли б ота... ота косоока мавпа з'явилась, коли ти працюєш, вона б тобі не перешкодила. Ясно, що в такому разі я для тебе зайва, ясно...

її розбирала досада. Сягнула до столика рукою, де була склянка з водою, і випорожнила її до дна, але й це не допомогло. Перед очима, як живі, стояли постаті художника й Тані. Вони вставали перед нею так ясно, що вона аж злякалась, чи це не галюцинація. Закрила обличчя руками.

— Швидко закрутила йому голову! Іч, красуня! І що вони в ній бачать? — питала сама себе.— Хто з них не говорить про неї — всі з захопленням! Чорт знає, які смаки у тих чоловіків! І нічого ж собою, власне, на являє. Некрасива, дикунка, самолюбива, неприступна, не-вихована і дурна. Щоправда, неприступна вона тільки про людське око,— приступай скільки хочеш. Та ну їх к чорту! Чи варто ще й цим голову собі сушити!

Вона встала з ліжка, скинула чоботи, взула пантофлі і, здавалось, уже заспокоєна, постелила ліжко.

Місяць щораз ширшим пасмом захоплював поверхню кімнати. Незважаючи на втому від цілоденної їзди, спати не хотілось, бо надто розійшлися нерви. Вона відчинила вікно і сперлась на підвіконня. Перед нею звивалась срібляста стежка попід тином; за ним чорнів сад, а далі бовваніла гора, що, мов велетенська голова цукру, виблискувала на місяці. У" селі було так тихо, що кожний крок на вулиці, кожний рип дверей було чути на другий бік села. Долина, наповнена місячним сяйвом, радісно тремтіла. Безмежна краса ночі скорила б, здається, мертве каміння. І тьоті Груші поволі відлягало від серця. Вона почала забувати досаду, але натомість з'явився жаль. Він тихо закрався їй у душу, як місячний промінь у хату. І стало раптом так тоскно, як ніколи в житті.

Тьотя Груша чує, що зараз заплаче. Не з досади, ні,— з чогось іншого... їй хочеться пестощів, їй хочеться, ніжного слова, їй хочеться тепла чоловічих обіймів, їй хочеться любові... Хоч трішечки, хоч на хвилинку. Як тяжко жити без неї, як тяжко не знати її!

їй уявляється лицар на білому коні, як місяць красний, такий, як у казці. Він з'їжджає з гір, юний, красивий, як мрія. У панцері срібнім. Під'їздить ближче, усмішка на личку, розкриті обійми і...

Жінка мружить очі і мліє від передсмаку незрівняної розкоші. їй душно на саму згадку. Вона корчиться, розстібає блузку, бо в грудях вогонь.

Але раптом чує чиїсь кроки. Вони вистукують по вулиці, як молоток по ковадлі, звертають на стежку, бо трава глушить їх. Але ж вони ближчають. Мить — і вони вже під вікном.

— Інженер! — легко скрикує жінка.

Рослий, красивий юнак спиняється перед вікнами.

— Ви ще не спите? — питає весело.

Вона така рада, що не може й слова сказати. Во-н£ навіть забула застебнути блузку і простягає йому руку.

Інженер потискує її, дуже теплу, тремтячу.

— Звідки ви так пізно? — здобувається нарешті жінка.— Від тієї?..

— Від якої? — питає здивовано інженер.

— Ви знаєте, від кого, від красуні алтайської! Коли вона думає про дім Тані, то він давно вже

звідти. Він ще сам ходив гуляти. Далеко ходив. Така чудова ніч, що не можна всидіти в хаті.

— Недобрий!

— Чому? — дивується інженер.

— Ходить сам гуляти, а тут самотня жінка, їй-богу, плаче від нудьги.

Він не знав цього.

— Федоре Павловичу! Зайдіть до мене на хвилиночку,— благає вона, і

Але він не може. Вже дуже пізно, а завтра вранці робота.

— Ну, зайдіть! Так сумно самій... Інженер махає заперечливо руками.

— Не можу,— каже він.— Правда, не можу. Що ви, Агрипино Павлівно? Страшенно ж пізно!

— На хвилиночку, вам жаль? Ну, я вас прошу! Голос тихий, розбитий, кров лупить у скроні, ,вона

чує, як слабне тіло, безвладніють руки. Вона просить, благає, вона молить зайти. Він тільки одну хвилиночку посидить з нею і піде. Але хай зайде. їй так безмежно тоскно...

Інженер погоджується зайти, але тільки на одну хвилинку, тільки на одну.

Нехай він тільки зайде з двору, вона відчинить йому хату.

Схвильована, поправляє нашвидку волосся, застібає блузку і йде до дверей, а за хвилину інженер на порозі кімнати.

— У вас так темно...

— Ні, це тільки так, як увійти знадвору, а далі очі звикають.

Вона не випускає його руки й тисне її до болю.

— Прошу ближче. Сідайте тут, на ліжку. Один всього стілець, і той зайнятий.

Інженер навпомацки робить незграбний крок вперед, зачіпляється ногою за ліжечко дитини і мало не падає на землю. Від шуму прокидається Валя й починає хникати. Інженерові противно й досадно. Мати біжить заспокоїти дитину.

— Спи, дитиночко, спи,— молить вона,— спи, моя дівчинко, спи!

Та все даремно. Дівчинка не хоче спати. Вона перестає плакати, але більше спати не хоче. Вже виспалась. Вона сідає в ліжку і тре рученятами очі.

— Хочу їсти,— каже поважно.

— Уранці їстимеш,— сердиться мати,— а тепер спи і то негайно!

Грізний голос матері не справляє на дитину ніякого враження.

— Я хочу їсти,— повторює вона вперто крізь плач.

— Нема чого їсти!

Дівчинка розглядається по кімнаті й помічає чужого чоловіка.