Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Вкінці й сама пізнала я, що много,

о, много легше в серці стане, як

пред нев помолюсь! Ось і днесь сердечно

молилась я… Се, кажуть татко, знак

якийсь важний в їх жизні; небезпечно

не знаю, що за знак і що значить.

Но їджте ж! Занесіться доконечно!»

Но дарма вна просила, я вкусить

не міг нічого, а раз в раз вдивлявся

в ті дивні святощі, в ту сіль… Доси́ть

думок в умі ми шибало, мов гнався

рій за роєм. Із чорної її

подоби вичитати я старався

замерклу повість: що за диво ї

сюди, яке чи щастя ї, чи горе

поставило високо між святі?

Яке життя, немов хвилясте море,

тут перед нев в хатині тій плило?

І далі думка темне поле оре:

о що молився ‘д ній старий? За що

їй дякував у сльозах на колінах?

А се дитя, що тихо тут зросло,-

о що молилась чудна ся дівчина?

В пустім просторі шибались думки,

вузли стрічали, загадки, сумніння,

но не могли найти їм розгадки́,

в тім сумерці хоть проблиску якого.

Но на долоню білої руки

головку сперши, при ногах старого

донька сидить і оком не змигне

люблячим із лиця його сумного.

І, як крізь сон, лице ся те всміхне,

то й їй на личку ранньою зорею

світає радість; а як знов спічне

на виду батька сум важков ногою,

то й їй з лиця, мов хмара сонця світ,

зжене сум облиск радості й спокою.

Но, мов під вечір пишнобарвний цвіт,

вона клонилась звільна; довгі ночі

і дні безсонні почали тяжіть

їй на повіках, склеювати очі.

Тож рік я: «Слухай, серце, лязь, спочинь!

Мені і так ще спати ся не хоче,

то я посиджу при слабім; чень він

гнеть збудиться; мені тре пильнувати

ліку; а як за кілько би годин

зломив мя сон, і я схотів би спати,

тоді тя збуджу». Зразу вна і чуть

о сні не хтіла, аж як налягати

я став,- лягла, і як лягла, так тут

і вснула. Я сидів край ліжка. Стала

тиша вкруг, лиш вітри в полях гудуть.

Мисль зразу в темний світ ся розбігала,

блудив без цілі по хатині взір,

аж товпка солі знов в умі ми стала,

мов темний горя й бідності докір.

Но швидко темні почали картини

щезати, прояснявся мов простір,

огрілась кров згадками золотими

про молодість, що, мов весна, пройшла,

про радощі, надії й сни дитини,

і, ах! про нього, Яця-коваля,

про батька мого! Кілько людських сліз він

вмів осушить за свойого життя!

Рукою щедров кілько пільги ніс він!

Що щирим словом зітхань утишив!

Як всім добром в сусідських серцях ріс він!

Ніхто в гніві ся з ним не розходив,

а дім його, той дім, де я родився,

що бідних, трудних, нищих угостив!

Як людяно він дома обходився,

яким теплом там віяло, як там

усякий радо, весело трудився!

І честь в селі була його словам;

добро громадське вище свого клав він

і за громаду все, як міг, стояв,

з громадов всяке горе поділяв він.

Гарячим словом ‘д ньому я моливсь,

мов ось живий передо мною став він:

«О батьку, духу, ти, що прояснивсь

у моїй мислі, що живеш донині

у вдячних серцях людських, де ти вживсь

добром і правдов! Стій усе при мені,

дай своїми й мені слідами йти,

дай рятувать людей в лихій годині!

Дай і мені по смерті так, як ти,

жить в тямці вдячних, щоб і внуки чули

провідний голос нашої любви!»

Втім дід прокинувсь. «Доктор, а! чи ту ви?» -

«Ту, ту!» - «Так се не сон! А Яць-коваль?

Ви син єго?» - «Так, так!» - «Га, видко, вчули

святії в небі мій сердечний жаль,

і сльози, й поміч в горю ми зіслали!» -

«А як вам?» - «Легше! Холод ніби вдаль

відсунувсь, з груди мов ваги обпали!

Спасибі вам! А Фрузя де?» - «Он спить;

безсонні, довгі ночі ї зламали,

а таки спать не клалася; доси́ть

я напросивсь ї, пок лягла спочити,-

се злоте серце, бог ї наградить!..»

«Ох, злоте серце! ніщо й говорити!..

Я то вже знаю… Але добре, що

вна спить. Мені, хоть як,- недовго жити,

тож розповім вам, як зо мнов було.

Вна про мою минувшу жизнь не знає,

і дай бог, щоб не знала ввік нічо!..»

Між тим, коли старий се повідає,

огрів я ноги, руки й грудь йому,

подав ліку́, що тіло ще зміцняє.

Ще ліпше він почувся, віддихнув

глибоко - віддих рівно йшов і гладко,-

і так зачав казать про давнину:

«Я тут родивсь у тій хатині. Батько

в колисці відумер мя. Самопас

я ріс, пустий хлопак; допильнувать го

недужа мати не могла і раз.

А бідність перла вже дитя до злого:

я красти вчивсь. Голодний, оком пас

я зразу, де би з’їсти що дармого,

не мліти голодом; но швидко я

направду взявсь до ремесла гидкого.

Не раз ридала матінка моя,

коли на мене їй жалілись люди,-

кляла, сварила,- но сміявся