Поеми - т. 4 - Франко І. Я.
чужому зараз осьде серед хати!
Він змерз, втомивсь, в тій лютій метели!»
Роздягся я і помоливсь, ліг спати,
но сон не йшов; глибоко в серце ткнув
мене той вид. «Так жити-проживати,
те вже й не жаль!» І в серці я почув
по своїй жизні жаль. «Отут сусіди
всі, мов рідня; рідня, у всіх мов був
оден дух, замисли одні завсігди!»
Но інша думка блисла знов у мні:
«От багачі, не знають лиха нігди!
Чужі на них і [в] літі і [в] зимі
працюють; що ж їм-то значить, як в раю
з собою жить? Лиш чорту, не мені,
їм за́видіти! Вже що раз гадаю,
те й зроблю, таки завтра, будь-що-будь!
А ти хоч лобом бий о мур, ковалю!»
На другий день встав я, як всі встають,
Коваль мя знов гостить. «Хло-хло, що маєш
ходить? - сказав.- Наймись у мене тут!
Що в нас за лад, сам бачиш і пізнаєш
ще ліпше, як побудеш довше в нас;
пізнавши ж, звикшись, чень го й покохаєш.
Ось, бач, оден слуга мій довгий час -
сім літ - ту був, недавно й оженився,
ну, і на власний хліб іде якраз.
Худібки в мене, шмаття дослужився,
у праці зріс, у мирі і в ладі,
та ще й ковальства в мене ту навчився,-
все мов найде на своїм газдівстві!»
«Отак,- я думав,- за нужденну частку
працюй тобі, вислугуйся тобі,
літа трать, силу і здоров’я краску,
щоб потім газдов найбіднішим стать!»
І я подякував йому за ласку.
«Піду ще,- кажу,- далі поглядать,
відвиджу свояків,- як не лучиться
нич ліпше, верну ту до вас оп’ять».
Я се на сміх казав, щоб розлучиться;
не знав, що казка збудесь гнеть моя,
що тяжко насміх той на мні помститься.
Пішов, весь день в дебрі просидів я,
а скоро ніч, я гей же потихенько
з-між терня, полем та до коваля!
Підліз під хату,- тихо. Я легенько
відняв вікно, вліз в хату - благодать!
Там хати дві: в долішній холодненько
зимов, тож всі в горішній, в кухни, сплять.
Гляджу кругом: бери, що тілько тра!
Коралі, гроші в столику лежать,
на жердці шмаття, чоботи, футра!..
Громаджу я,- вузелик вже пригідний
натаращив. Лиш пок громадив я,
здавалось ми, мов під вікном обрідлий
чалапнув сніг… Я визирнув - нема
нікого, сніг лиш ліпить непровідний.
Заледве випхав я вузел з вікна,
сам виліз… Знов здаєсь ми, мов за плотом
чалапка хтось, но діздріти - дарма!
Ну, я вузел на плечі, вниз городом…
у сад… Коб лиш у річку я забіг!
Борниджу сніг, аж весь облився потом…
Втім, побіч мене знов чалапнув сніг,
і враз під плотом так щось проразливо
зареготалось,- я аж весь остиг!
Я в другий бік шарахнувсь - що за диво?
Знов: «Ха-ха-ха!» - щось туй передо мнов!
Мов від окропу я метнувся живо.
Став, слухаю: нічо не чути знов,
а сніг валить, що й носа не видати,
Я знітивсь, і взадгузь, взадгузь пішов.
Не вспів ще й десять кроків промахати,
аж за плечима знов ми: «Ха-ха-ха!»
Я вбік, щоби за пліт ся дістати,-
знов сміх! Великі очі у страха́!
Я чую вже, що в мні щезають сили,
і мов той птах в самотріску маха,
і мечеться, і б’є собов без ціли,
так я метавсь,- но всюди сміх та й сміх
мене стрічав… «Відай, мя прислідили
і обступили вороги з усіх
боків! Прийдесь згибати - то згибати!» -
і на́сліпо в розпуці я побіг.
Знов сміх, но я вже не хотів зважати.
А втім, якась потужна, мов стальна,
рука як гримне мя в лице!.. Як мати
на світ мя видала, така страшна
почесна ще мя зроду не стрічала!
Сто тисяч ми свічок в очах вона
враз засвітила, струнов зазвучала
в ухах, вузел з рук випав, і, немов
галушка, в сніг моя персуна впала.
«Ха-ха-ха-ха!» - довкола ляск пішов,
і з десять хлопа кинулось ід мені,
і, як кати, всі стали надо мнов.
«А що, хло-хло, найшов вже службу нині?
А що, хло-хло, вже в свояків бував?
А що, хло-хло, в дебрі гостив, в тернині?»
Так надо мнов ся кождий смішкував,
наслідуючи ковалеву мову.
Аж ось до них ся Гайгель відозвав -
той сам, що дав лицю почути мому
рук своїх силу - вчора він глядів
на мене в кузні, вовк мов на корову.
«Ну, пташок нам в самотрісок влетів!
Зв’яжіть лапки, і обскубем му крила!
Я б в своїй хаті го вгостить хотів».
І знов його руки залізна сила,
немов мітлу, вгору мя підняла,
і руки ми ужовка обкрутила.
«Ні, пане Гайгель,- ковалів слуга
сказав, по голосі його пізнав я,-
до нас, до Яця завести го тра!»
«До Яця? Ні, на те би не пристав я!
Що Яць? М’якушка! Не заїде й раз
у вилиці, от так!» - і як стояв я
при нім, а він межи очі мя трас
так, що я й пам’ять стратив, злившись кров’ю,
на землю впав, немов мертви́й ураз.
«Ей, куме Гайгель,- що вже я вам мов’ю,-
