Поеми - т. 4 - Франко І. Я.
так мож і вбить, ще вашою руков’ю!»
«А хоть най гине! - Гайгель знов бурчить.-
Таж за такого і гріху немає!
Ану, хло-хло,- до мене він кричить,-
живий ти ще? Вставай, пора минає!»
І чоботом як копнув мя під бік,
то я, мов лист, що вітер ним звиває,
по замети скотивсь, аж над потік.
І вже встаю, не про́шусь, бо, безпечно,
те знаю, що гіркий буде́ мій вік.
Аж бач, садо́м іде хтось півперечно.
«Ось Яць іде!» - зашепотіли всі.
«Ну, аж тепер пропав я безперечно!» -
подумав я і став, мов без душі.
«От гість ваш, куме! - мовить Гайгель, взявши
мене за плечі.- Дайте го мені!»
«Ні, ні,- Яць мот,- де вкрав, то там го завше
й карати тра! Ходіть, усі ходіть
до хати!» І тлумак з снігу піднявши,
мені дав Гайгель: «Чо, як околіт,
стоїш? Бери й неси! Твоя се праця!»
У хаті каганця вже блимав світ.
Стара й дівки залякані, лиш Яця
лице спокійне. Сіли всі. Коваль
горівки, хліба вніс, їдять, гостяться…
Лиш Гайгель все на мене зирк! Мов жаль
йому, що так в спокою мя лишили,
мов руки го сверблять… А я, мов паль,
став при порозі; вже не маю сили
ні смілості - проситись: най зо мнов
що хтять, те й роблять! - Вже їду скінчили,-
ще раз келішок з рук до рук пішов…
«Сусіди любі,- каже Яць,- сердечно
вам дякую, що-м поміч в вас найшов!
Но сього хлопця ви мені конечно
даруйте! Що зайшло між нами днесь,
се бог лиш зна й ми знаймо оконечно!»
Привстали всі, лиш Гайгель гнівно дмесь.
«Що,- каже,- ласки просите для нього?
Одного милуй, десять гнеть найдесь!
Я, коб так міг, то шкіру б дер з живого!..» -
«Ні, куме, ні,- рік Яць,- вже я не дам
йому потуги! Штуки в тім немного:
узяти й бити. Вже я кару сам
найду му!» - «Е вже, з карою такою! -
тот буркнув.- Т-та, втім, будь, як хочесь вам!»
Пішли. Я все в кочержнику ще стою.
«Хло-хло, такий-то ти? - коваль сказав
і наче хмара став передо мною.-
Ну, ну, я зараз ти з лиця пізнав,
як лиш побачив тя, що ти за птиця!
І щастя маєш, що-м сю ніч післав
на варту слуг! В нас варта - не дурниця!
Серед лісів, далеко від села,
самі вартуєм… Вже б не волочиться
тобі по світі, якби варта та,
ще з Гайглем, мала тя злапати!
Ти вже почув, що в нього за рука?..»
Він сплюнув, перейшовсь півперек хати;
мов осуджений, я в куті стояв
і сам не знав, що думати-гадати,-
лиш в серці щось щеміло. Знов Яць став.
«Хло-хло, чи чуєш? А пощо ти взявся
тьфу-тьфу! до кражі? Може, ти не мав
чим жити? Може, сиротов остався?» -
«І сиротов, і бідним!» - «А не міг
ти зароблять? Та аж туди попхався!..
Тьфу-тфу! А тато не лишив тобі
нічо?» - «Город і хату, чим тут жить!» -
«А жінка, діти, може, є?» - «Дасть біг!»
«Гм, гм, то зле! А хтів би ти робить?»
Не знаю, чом з тим питанням мені
всю душу перешиб смертельний встид.
«Буду робить!» - я ледве шепнуть міг.
«А правду кажеш?» - «Най мя бог карає!» -
«А станеш ту служити, по добрі?
Я не скривджу тя певно. Хто гадає,
що я багач; що я біди не знав,
не знав недолі,- той мене не знає.
Я не багач, що маю, бог ми дав
за труд важкий. Зазнав і я недолі!
А нині що! Добра ми бог послав,-
дітей нема, нема потіхи свої,
а тут вже літ минає п’ятдесят!
Кому буде здобуток праці мої?
Волю чужим, а бідним помагать,
влегшати долю тим, що так блукають,
як я колись-то мусив сам блукать;
що пригорнутись до кого не мають,
як я колись не мав… А що, хло-хло,
чи в смак мої слова ти припадають?
Зістанеш в мене?» Що чинить було?
Я все прирік, но серце ми давила
ще злість, завзяття хвилею гуло.
«Плети собі! Мені ся коб лучила
спосібність,- що лиш зможу, те вкраду,-
відтак шукай, де птицю носять крила!»
Так думав я, накликував біду,-
а на біду не треба довго ждати!
«Ану, хло-хло, берися за їду
і спать лягай, тре завтра рано встати
та до роботи: до роботи тра!»
І, попоївши, тихо ліг я спати.
Як я проспав ту ніч, які чуття
в душі клубились, перлись і мішались,
се розказати - сила не моя.
На другий день ми рано позбуджались,
і хоть усі на мене так глядять,
мов рік уже в добрі зо мною знались,
звичайно, просто,- хоть нічо не знать
і Яцеві з лиця, коли вважливо
наказує, що кождому діла́ть,-
я прецінь чуюсь, мов в кайданах… Диво!
Здавен безвстиднеє лице моє
вділ хилиться, паліється встидливо!..
До праці я пристав, як пристає
голодний до їди, бо в праці наче
я сам о собі забував. Пливе
так день за днем, пливе життя трудяче
спокійно,
