Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Ой нема то так нікому,

Як бурлаку молодому.

Бурлак робить-роботає,

Аж піт очі заливає.

Заросився, забродився:

«Де ж ти, бісе, забарився?» -

«Не ходив я в коршму пити,

Ходив діла доробити».

Прийшов бурлак та до хати,

Чи нема що вечеря́ти?

Господиня не топила,

Вечеряти не зварила.

«Лягай, бурлак, таки спати,

Бо нема що вечеря́ти.

До порога головами,-

Встанеш рано за волами».

Ой ще бурлак не стелився,

Вже господар причепився:

«Вставай, бурлак, годі спати,

Вже час воли в поле гнати».

Ой встав бурлак, не вмивався,

Не мав чобіт, не взувався,

Не мав свити, не вдягався,

За волами так погнався,

«Їжте, воли, траву тую,

Знайте службу бурлацькую.

Мати ж моя, мати мила,

Нащо ж ти мя породила?

Чи на горе, чи на лихо,

Чи злим панам на потіху?» -

«Не на горе, не на лихо,

А злим панам на потіху!»

Почувся скрип чобіт в снігу, де-де гілля сухе паде,-

Глядить Васюта, парубок гостинцем попід ліс іде.

Здорове, привітне лице мороз ціпкий нарум’яни́в,

Широкі плечі, стрійний стан старенький подігач укрив,

Ремінь вузький оперезав. Холошні з доброго сукна

І прості, добрі чоботи, старенька кучма, що чола

Широкого і ясного до пів лиш закривала,- ось

Усе, що про прихожого на перший вид сказать далось.

Аж легше бідний відітхнув Васюта, бачачи його.

«Ей, братчику,- аж скрикнув він, як той на кроків сто,-

Сам бог вас, видно, тут надніс, щоб бідного підрятувать!

Адіть - запав я в сніг; хоч що вже мучусь, не здвигну й на п’ядь!

Конята змучені, і я слабий. Дасть бог вам добру путь,-

Ходіть та поможіть мені санки з заточини добуть!»

Прихожий скочив у ту ж мить. «Дай бог вам щастя!» - «Ой, таке

У бідного все щастя ось!» - Васюта рік йому на те.

Прихожий глянув на санки, рукою коні поплескав,

Чи сніг глибокий - посмотрив і до Васюти так сказав:

«Ну, чей же то й на бідного бог ласкав! Чей прийде ще час,

Що щастя й бідному в житті всміхнеться весело хоч раз.

Ану, тепер беріть батіг та підгоніть конята,- я

Підважу відси! Вйо, малий! Ану! Та що ж се за вага!..»

Васюта ще й не озирнувсь і батогом махнуть не встиг,

А вже прихожий догори, немов на крилах вірляних,

З саньми й дровами підомчавсь,- і коні живо так тягли,

Немов подвійную нараз десь-відкись силу узяли.

Перехрестивсь Васюта: - «Гій, се що за диво! Тілький час

Я побивавсь тут, а отсей прийшов, попер та й витяг враз!

Га, видно, парубок здоров, а я ось ледве стою сам,

Куди мені хоч би й санки підняти, не то тілький трам!..»

Так думаючи, з деберки Васюта звільна підіймавсь

На стежку, де прихожий все стояв з саньми та й усміхавсь.

«Ну, бог поміг! - сказав.- Тепер щасливо в дальшу путь! І я

Підсяду з вами до села,- а може, знов де колія,

Що треба буде підмогти».- «Бог заплать вам! - Васюта рік.-

Я вже гадав, що гаєвий іде, то був би заволік

У двір із кіньми,- а тут ще чужі конята,- ну, тоді

Було б нещастя! А то бог зіслав рятунок у біді!

Нехай же вам!..» - «Не дякуйте,- його прихожий перебив,-

Сідаймо й їдьмо.» - «Ох, я вже і розум, бачу, загубив»,-

Сказав Васюта і зітхнув, наверхи дров сідаючи.

Прихожий ззаду сів, і, сніг сипучий живо краючи,

Помчали стежкою санки. Над ними темний ліс дрімав

Під сніговою нависсю. Мов хорий, вітер там стогнав,

Серед верхів блукаючи. То в далі лім десь затріщить,

Ворона крякне та жовна о пень сухий застукотить.

Мов сонечко за хмарою, померк весь вид прихожого,

І бачилось, що думка враз із джерела негожого

Булькнула й радісні думки, мов луг цвітистий, залила.

Додолу він схилив лице, а думка ось яка була:

«Ну, ось і перший ступінь мій в нове життя,- а вже хибний!

Ось чистоту неси в той бруд, а в перший миг - ти й сам брудний!

Ось тут ти інших вчи добра і сам не допускайсь вини;

А сам у першій хвилі ти вже завинив! Добро чини

Одному - проти другого се зло! Змилосердись над тим

Нещасним, порятуй його - ти вже злочинець тим самим!

Бо, бач, се панський ліс, чуже добро,- він крадіж поповнив,-

А ти, що помагав йому, ураз із ним теж завинив!

О боже, чи на те ж зійшов закон твій вічний, щоб давив

Багатий силою його убогих, знищених братів?

І чи на те ж ти заповідь свою великую поклав,

Щоб сильний нею здирства всі, усяку кривду покривав?

Бо хто ж тут винен? Чи ж отсей бідак, що, щоб огріть дітей дрібних,

Щоб ложку страви заварить, холодну смерть прогнать від них,

З плачем в сусіда випросив конят і ніччю в ліс чужий

Поїхав по дрова? Чи ж він вже злодій через те тяжкий?

Або чи винен гаєвий, що, якби здибав його тут,

Без милості погнав би в двір, де лайка та побої ждуть,

І наказ ще - украдене тяжко та гірко відробить?

Ні, гаєвий своє б зробив: він служить, він же хоче жить.

А пан, хіба ж він винен тут? Він найменше! Його майно,

Значить, чужий не руш, хіба за гроші,- так і слід воно!

А переступиш, караний будеш,- і се закон велить.

Все по закону, а проте, як тяжко людськість тут терпить!

О боже! Чи хіба сам твій закон усьому тут вина,

Що ставить межу між людьми, де по природі меж нема?

Чи найбільш я тут винен? Чом в нещасті я