Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Вони тремтіли вкупці,- тільки, бач,

Донька найстарша матір потішала,

Обтулюючи менших в подігач.

А мати над вмираючим ридала:

«Мій світе білий! Горенько моє!

Чого я на старі літа діждала?

Куди ж тепер дінуся, бідна? Де

Знайду підмогу? Хто вас, квіти-діти,

Згодує й до розуму доведе?»

А муж на те: «Не плач! Є ще на світі

Добрії люди, а над нами бог,-

Чей не дадуть вам гинути та мліти!

Чей порятують! А мені одно -

Вмирати. Й так я жив, нуждав, бідився,

Весь вік робив, не приробив нічого,-

Такий вже, видно, пай мені судився!..»

Замовк. Я вже те чув. Зближався

Остатній час,- та жаль мені зробився

Дрібних дітей, доньки, і я подався,

Лишив ту душу. Отче, як згрішив я,

Карай мене!» Єгова відізвався:

«Ти зле зробив. Душі тій присудив я

На суд мій стати - не за гріх її,

Бо стежкою тернистою водив я

Весь вік її, до плуга, скиб землі

Приковану так, що їй і згрішити

Не час було,- слова ж та мислі злі

Недоля відкупила. Та як жити

Він буде довше, то вже аж тоді

Тяжким покусам не опресь зблудити,

А через блуд терпіти і в біді

Померти мусить. А малії діти

Були б померли за вітцем взимі,

Донька ж була б знайшла талан у світі.

Та в нерозумнім милосерді ти

Змінив мій суд, і те, що муть терпіти,

Вони з твоєї потерплять вини».

Заплакав ангел і пониз престолу

Єгови на лице впав: «О, уйми

Тим людям, отче, горя, муки й болю!

Я завинив, нехай терплю я сам!

Карай мене, лиш їм дай кращу долю!»

На те господь: «Се добре. Я віддам

Тебе тим людям. Чоловіком станься

І, бідний сам, служи тим бідакам!

Терпи враз з ними, їх біді приглянься,

Рятуй, як зможеш, від загуби їх,

Учи добру й сам злому опирайся!

Почуй тягар тих пут земних усіх,

Що тих людей додолу придавили,

Візьми пай сліз їх, і провин, і втіх!»

І ангел Смерті крильми світляними

Накрив лице й падучою звіздою

Злетів на зимнії землі долини,

З людьми зносити всяку людську долю.

Васюта в деберці застряг з дровами у сипкім снігу,-

З сил вибився, увесь продрог з натуги, студені й страху.

Конята вкрились піною, задихались, ледве стоять,

Та хоч як мучаться, саней не рушать з затоки й на п’ядь.

Вже білий день. Васюта вкруг глядить, а на його блідім

Лиці чимраз видніший страх. Стис зуби й похилився він,

Мов у гніві якімсь німім, в розпуці, без надії й сил,

А мислі в голові важкі вертілись, тьмили світ, мов пил.

«Ось доля,- думалось йому,- ось тут, небоже, жий та будь!

Як налягла зла доля, так не дасть ні раз вільніш дихнуть!

Худібка в пошесть вигибла що до ноги, хоч вовком вий,

Мене самого на берліг звалив недуг на рік цілий,

Житце торік зародило, та зогнило на помети,-

Отут же ти дітей годуй, податки та дачки плати!

Зима прийшла, ніхто й дрівець не постарав: пан ліс запер,-

Роби за дрова, а як ні, то грішми заплати тепер.

А тут і шеляга нема, а на відробок хто піде?

Я слабував, стара з дівчам ледве могли зробить що де,

Аби прожити. Боже мій, що провинив я так страшне,

Що ти за кару з постелі смертельної підняв мене?

Якби був я в сирій землі з руками наохрест лежав,

Не був би тих дрібних дітей нужди й нещастя оглядав,

Не був би бачив, як пищать із голоду в тяжкі ті дни,

Не був би бачив, як дрижать в ту лють від студені вони,

Не був би чув, як день і ніч стара наш вік гіркий клене,

Як Настка, цвіт мов без роси, мовчить, і гнеться, й в’яне, й схне!

О боже, тою ласкою мене ти страшно покарав,-

На тяжчий біль, лютіше зло мене з недуги ти підняв!

Ось і тепер, хоч жий, хоч гинь! Прийшлося їхать по дрова,

Хоч, як іздибле гаєвий, то в пана милости нема,-

Тра з місяць за ломаччя те в кривавім поті відроблять.

А тут застрягли сани ще, хоч що дій, не двигнеш на п’ядь!

Що з того, що опівночі я з дому вибравсь, щоб назад

Вернути скоро світ? Тепер хоч гинь тут! Жаль і тих конят,

Що так замучились,- та ба, і з ними лишенько мені:

В сусіда, бач, до досвіту на ніч вони позичені,

А тут вже сонце піднялось! Що скаже там за те сусід?

І відробить за шкоду, та й ще наклене мені сім бід!

Ой, господи, дай радше, щоб в тій хвилі нагло вмер я ту,

Або ми поможи відбить оту страшенну бідноту!»

Втім звуки пісні, мов дзвінок, тужливо лісом пронеслись

Такі сердечні, повні сліз, та любо в серце так лились,

Що притаївсь в вершках дерев стогнучий вітер, втих весь ліс,

Недвижно слухав велет-дуб, схилялися вершки беріз,

Схилялися заслухані. Хвилюючи, плив дивний спів.

Васюта, вчувши голос той, затрясся зразу, задубів.

«Ого, се гаєвий іде! - подумав він.- Пропав же я!»

Та швидко розважніша мисль у голову йому прийшла.

«Ні, гаєвий потихо йде, мов злодій, щоб кого спіймать.

Ні, певно, се не гаєвий,- не стане ж гаєвий співать.

Чей змилувався бог когось мені до помочі прислать!..»