Поеми - т. 4 - Франко І. Я.
І сльози-перли із очей дівчини
знов полились,- і ледве я її
вспокоїв, що татусь не вмре ще нині.
Старого руку я держав в руці
і відгадати жизні хід старався;
но швидко взнав, що щезли сили всі,
що висхла в тілі вже життя нора вся.
На мене звільна очі він звернув
і з тихим стоном «Хто ви?» запитався.
«Лікар».- «Запізно вже лікар прибув!» -
«Що вас болить?» - «Житє мене болить!»
Втім взір його доньку-дівча стрінув…
«Вмирати тре, і те мене болить!
От лиш для неї ще б хотів я жити,
їй, сироті, ще долю запевнить!»
«Не бійтеся! - зачав я говорити,-
ви жить будете!» Болісно старий
на мене глянув, наче жаль укритий
тремтів му в оці. «Панцю дорогий,
сховайте для молодшого надію,-
я застарий для неї, заслабий!»
«Не бійтесь, жить будете! Я зумію
піддержать вас, єї ще долю ви
запевните!» - «Не вспію вже, не вспію!»
Но вперто я з старої голови
старався тьму розпуки розігнати,
розрушать струну теплої любви!
Бо знав я, що хоч лік му небагато
поможе, то надія ще сама
при жизні зможе довше го держати.
І вспів я. Звільна безнадійна тьма
розвиднювалась, на лиці старого
щезала черта болісна, німа.
Кров швидше в жилах поплила у нього,
в очах зажеврів огоньок нараз,
і віддих тож рівніший став о много.
«Хто ви і відки шле вас бог до нас?» -
«Я здалека. В Самбірщині, в Підгір’ю
є Слобода, присілок. Довгий час
там жив отець мій, там і вмер».- «Не вірю
ухам,- сказав старий,- чи ваших слів
я не дочув?.. Ви з Слободи? В Підгір’ю?
В Самбірщині?..» - «Так само»,- я повів.
«То чень там Яця-коваля ви знали?
Був Яць-коваль за ваших ще часів?
От, невеличкий чоловік, русявий,
в літах вже був, хоч кремезно державсь,
усе всміхнутий, все на жарти вдалий,
приязний, щирий. Живо обзиравсь,
мов маком, прудко сипав все словами,
часом на слові ніби запинавсь…»
«Се ж мій отець! Він знакомий був з вами?
Він вмер, вже близько тому двадцять літ,
і небагато я його затямив;
но пред очима живо ми стоїть
єго подоба так, як ваша мова.
Де, відки знали ви його, скажіть?»
«Де я го знав? - Старий неначе знова
глибоко в груді вчув пекучий біль.-
Де я го знав? Се давній час, ні слова!
Сумна минувшість!.. Темно, темно в ній…
Погано, страшно… Боже, чом у мене
не заморочиш пам’ять в голові?
Чом забуття ми вже не даш студене?..
А серед тої погані і тьми
одна лиш згадка, світло мов ясенне,
сіяє - пам’ять тої сторони
підгірської, і споминки про нього,
про Яця-коваля, і мов крильми
підносить мя із горя й болю сього!..»
Старий задихавсь, утомивсь, із сил
опав. «Лежіть спокійно! - рік я строго.-
Я зладжу лік, щоб болю вам влекшив,
лежіть лиш тихо! Хоть я й як рад знати,
який случай вас з батьком моїм звів,
но вам тепер о собі пам’ятати
пора,- лежіть спокійно! Швидко чень
вам стане ліпше, то мем розмовляти».
І лік я зладив,- з ним новий огень
затлів в старого жилах; мов дитина,
заснув він. В хаті стихло все, лишень
при печі, хоть і за слізьми, дівчина
щось поралась. «О, пан біг заплать вам! -
сказала вна.- Надія знов вступила
у серце! Чим я, бідна, вам віддам
за вашу щирість?.. Ох, та ви самі ще
промоклі, ззяблі! Помагавши нам,
о собі ви забули! Ось в печі ще
жар тліє: роздягніться! Одіж я
просушу; ви присуньтесь, де тепліше,
огрійтесь! Я, що спромога моя,
вам повечерять зладжу… Небагато
і є в нас! Сльози - бідних вдяка вся!»
«Багато я і сам не звик жадати.
Та й чи ж є плата, краща вдячних сліз?
А нещасливим, бідним помагати,
здвигать розбитих з-під судьби коліс,
сушити сльози болю і недолі,-
се ж щастя більш, ніж труд, що-м тут поніс!»
Між тим на стіл гарячі бараболі
вона поставила, зирнула вбік
і «Ах,- сказала,- в [нас] немає солі!»
«Що ж діяти? - сказав я.- Чоловік
з’їсть і без солі, як голоден крайно!»
І я оглянувсь тож, коли-м те рік,
і бач! Під грагаром, там, де звичайно
по хатах висять образки святих,
побачив я серед стіни случайно
на дощечці, серед вінків сухих
і писанок поблеклих, почорнілу
від диму товпку солі. Знать, з давніх
давен ніхто не ткнув ї, бо насіло
верх неї густо диму й порохів.
«А от є сіль! - сказав я й очаділу
вказав їй товпку.- Чи ж не сіль я вздрів?» -
«Ах, сю ви сіль побачили? - рекла вна.-
Ох, ні! Ох, ні! Се батенькова сіль!
До сеї соли в нас ніхто віддавна
не тикаєсь! Се, кажуть, сіль свята!» -
«Свята? Ся сіль? А через що ж свята вна?»
«Не знаю. Но татусь ід ній щодня
молилися, неначе до святого,
і плакали… при них молилась я
і молюсь досі ще».- «А се ж для чого?» -
