Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Гадала, бідна: майстер з мене буде!

До міста мя, до столяра дала

в науку: чень при праці-ді забуде

свій наліг злий! І плакала вона,

прощаючись зо мною, і вернула

сюди, свій вік коротати сама.

Я більш не бачив ї. Вона не чула

про мене довго нич, а як вкінці

почула, чим я стався,- лиш зітхнула,

заплакала, но слова проречи

не здужала; так мовчачи лежала,

і так самотньо й вмерла мовчачи.

Мене не моц наука занимала,

хоть я здоров був, рослий і міцний.

Зато нас живо купка ся зібрала

термінаторів: кождий угурний,

голоден вічно, голий і зопсутий…

От ми давай змовлятися тогдий,

давай шептать: се вкрасти, там стягнути,

а там продать… Зле сім’я, що з села

приніс я, тут не лиш не встигло всхнути,

а розрослось ще. Майстрові була

незвісна вся та річ. Но чоловік він

грізний був, прикрий: чи вина мала,

чи й найменша, а все любив побить він,-

те й звав науков. «Так мене колись

учили,- звик був часто говорить він,-

і видиш, до чого-м дійшов! Так вчись

і ти!» Та й трах по вилицях нізащо.

Не довго так я вчивсь, терпів, хиливсь;

ми змовились, всі як оден ледащо,

втікати з міста; я перед всім вів.

Отак я злодієм зробивсь, гулящо!

Як жив відтак, що перебув, терпів,

куди бував, як мучивсь, в тюрмах бився,

в них давніх позбуваючись гріхів,

нові, ще тяжчі поповняти вчився,-

про те казать і гидко, й нудь бере,

і духу б ми не стало… Ні, туди вся

та погань най, зо мнов, в могилу йде!

От раз в тюрмі у Самборі сидів я:

зайшла раз мова, звісно, про житє

злодійське,- де ту доста багачів є,-

як крав котрий, і де, і у кого,

які з котрим лучалися прислів’я…

От став оден розповідать: «Го-го,-

нема тут багача в цілім повіті

над Яця-коваля! Чого-чого

нема у нього! Гроші з срібла биті,

худоба, що і пану би не встид,

а одіж, а футра, сукном покриті!

У свято жінка як натаращить

коралів, то аж гнуть додолу шию!

Се раз багач, там мож ся поживить!»

Тут я озвавсь і, звісна річ, не крию

цікавости: «А був у нього вже

хто з наших?» - «Був я й сам, та тим не втаю,

що-м там дістав, і, пок життя моє,

там не піду!» - «Чому ж? Чи пси такі там

заїдлі?» - «Де там! Що там пси? Пусте!»

«То, може, за́мки мудрі та міцні там?» -

«Е, що для мене за́мки?» - «Так про що ж

не виніс ти нічо, як кажеш, відтам?»

«Піди-ко ти та сам стрібуй, чи мож!» -

Та й уривав, хоть що го прошу-молю…

І твердо я рішивсь собі також

піти туди, як скоро лиш на волю

з тих мурів вирвусь. «Приклад другим дам,

а ковалеві гарно вже насо́лю!»

Зима була. З тісних тюремних брам

я вирвавсь і до Слободи махаю,

захожий мов робітник, по містам

і селам служби буціма питаю.

Приходжу, чую здалека: дрень-дрень…

стук молотів… За звуком тим ступаю.

Зайшов до кузні. Вже смеркався день,

а надворі метіль, вітри такії,

що не дай бог! Я став перед огень,

і гріюсь, і гляджу, що вкруг ся діє.

Коваль кує сокиру, під стінов

на лавці газди молоді й старії

балакають… Хто димає ногов,

хто молотом побити помагає,

а більша часть і нич,- от зимовов

поров… роботи пильної немає,

то замість в коршму та до кузні йдуть.

Тут сей та той мене сейчас питає:

«Хто? відки? як? і що де в світі чуть?»

Я їм се й те, а сам пасу кругами

очима… Смерклось, всяк в свою йде путь,

коваль скінчив роботу і до грани

ллє воду; став і я збиратись тож…

«Ти, ти! Куди ти, хло, під ніч світами? -

коваль до мене.- А хіба ж се мож,

щоб я під ніч, у куревіль такую

пустив чужого з дому на мороз?

Хло-хло, я давний звичай ще шаную!

Ану, до хати! Вкусимо, що є,-

найдесь і місце, то тя підночую,

а завтра, днем, іди, куди ти тре!»

Не дуже-то було мені на руку,

но, щоб в злім світлі не вказать себе,

пристав я, ще й нову задумав клюку:

нехай і так, побуду, роззирнусь,

то завтра ліпше вдам злодійську штуку!

Тож звільна в хату за газдов плетусь…

У хаті чисто, спрятно… На ослоні

сидять два слуги, що за дня якусь

чи панщину робили на вигоні,

чи шарварок,- газдиня й слуги дві

при печі. «Ех, голодні ж ми, як коні! -

сказав коваль.- Ану-ко, газдині,

давайте їсти! Хлопці, ну до діла!»

І сам він сів на лаві при столі,

край нього слуги і газдиня сіли,

я тож. Ми повечеряли. Дівки

окремо, не ті самі страви їли.

Між тим розказували парубки,

як нині, що і кілько наробили,

Відтак коваль про давнії роки

згадав… Дівки до прядіння засіли,

а слуги січку різати пішли

на тік… Для мене сам коваль в тій хвили

соломи вніс.