Лоліта - Володимир Набоков

на iм'я Анна Лор тут працювала, та це було давно, тепер вона в шлюбi з бакалiйником в Сидар Сiтi. Цiєї прекрасної мiсячної ночi я вистежив Марiю — в бiлих шпитальних черевиках, вона йшла порожньою вулицею; будучи, як багато-хто автоматом, вона була намислила закричати, та менi вдалося її опритомнiти — я впав на колiна i з визгами, додаванням святителiв, почав благати її про допомогу. Вона клялась, що нiчого не знає. Хто вiн такий, цей Ивтаблю? Вона нiбито завагалась. Я спритно витяг стодоларовий бiлет. Вона пiдняла його на свiтло мiсяця. "Ваш братчик", прошепотiла вона зрештою. Вибухнувши французьким прокльоном, я вихопив бiлет з її зимномiсячної руки i втiк. Цей випадок навчив мене покладатись тiльки на самого себе. Жодний сищик, звичайно, не знайшов би тих помiтних ниточок та напутнiх зарубок, якi Трапп пiдганяв до мого-таки мозку, налаштовував на мiй-таки стиль. Я, не мiг, зрозумiло, очiкувати, що мiй переслiдувач десь залишив менi своє справжнє iм'я, та я сподiвався, що вiн послизнувся на власнiй блискучiй дотепностi, насмiлившись додати бiльш iндивiдуальну деталь, нiж вимагалось, або що вiн видав надто багато через якiсть цiлого, складеного з багатьох частин, якi видавали надто мало. В одному вiн мав успiх: йому вдалось демонiчною сiттю остаточно обплутати мене й мою звивчасту, рвучку журбу. З безкiнечною майстернiстю клоуна-канатохiдця вiн шарпався й запинався, й незрозумiлим чином вертався в стан рiвноваги, завше, втiм, залишаючи менi спортивну надiю — якщо можна так висловитись, коли йдеться про зраду, лють, спустошенiсть, жах i ненависть — що наступного разу вiн нарештi перетисне. Цього нiколи не сталось — хоч вiн чортзна як пiдставлявся. Ми всi в захватi вiд акробата в блискiтках, який з класичною грацiєю й точнiстю йде по натягнутiй пiд ним струнi в тальковому свiтлi прожекторiв; та скiльки бiльше тонкого мистецтва виказує гротесковий фахiвець просiдаючого каната, вдягнений в лахмiття опудала й пародiюючий п'яного! Чи не менi таке оцiнити...

Якщо цi зоставленi ним жартiвнi позначки й не встановлювали його особи, вони зате вiдбивали його характер, — чи то радше певний однорiдний i цупкий характер. В його "жанрi", типовi гумору (принаймнi в найкращих проявах цього гумору), в "тонi" розуму, я знаходив дещо властиве менi. Вiн iмiтував мене й брав на кпини. Його натяки вiдзначались певною тонкiстю. Вiн був начитаний.

Вiн говорив французькою. Вiн був обiзнаний в дедалогiї й логомантiї. Вiн милував еротику. Начерк в нього схожий був на жiночий. Вiн мiг змiнити iм'я, та не мiг замаскувати, попри всi спроби перевдягти їх, деякi лiтери, як наприклад його дуже своєрiднi "т" i "у". Острiв Quelquepart було одним з найулюбленiших його мiсцезнаходжень. Вiн не користувався самострумним пером — точна вказiвка (як ствердить вам усякий психiатр), що пацiєнт — репресивний ундинiст. Людинолюбство змушує нас побажати йому, щоб вiднайшлися русалоньки в водах Стiксу.

Головною рисою його була задерикуватiсть. Мiй боже, як смакувало сердезi дражнити мене! Вiн пiддавав сумнiву мою ерудицiю. Я достатньою мiрою гордий вiд того, що знаю дещо, щоб скромно визнати, що не знаю всього.

Можливо, я пропустив деякi пуанти в цьому криптографiчному пепер-чесi. Який трепет величностi та огиди iздригав крихке єство моє, коли, бувало, серед простих, невинних iмен в готельному списку таємний сенс його диявольської крутиголовки вмить еякулював менi в обличчя! Я помiчав, що як тiльки йому починало ввижатись, що його крутнi стають занадто мудрованi, навiть для такого експерта, як я, вiн мене надив iзнову простiшою скриткою. "Арсен Люпен" був очевидний напiв-французовi, що пам'ятав детективнi оповiдання, якими вiн переймався в дитинствi; й чи треба б було знатись на кiнематографi, щоб розколоти кепську заколупку в адресi: "П.О. Тьомкiн, Одеса, Техас". У не менш нестерпному стилi, та по сутi достойному розуму культурного пана, а не полiцiянта, не пересiчного злодiя, не шпетного комiвояжера, були такi вигаданi iмена, як "Ертуар Ромб" — явна переробка iменi автора "Le Bateu Blue" — так буде i менi дозволено трохи поглузувати, панове! — або "Морiс Шметтерлiнг", вiдомий своєю п'єсою "L'Oiseau Ivre" (що, вскочив, читачу?). Кепське, але кумедне "Д. Оргон, Ельмiра, Новий Йорк" вийшло, звичайно, з Мольєра; й тому що я допiру багнув зацiкавити Лолiту вiдомою комедiєю вiсiмнадцятого столiття, я радо вiтав старого приятеля — "Гаррi Бумпер, Шерiдан, Вайомiнг". З невинних Бермудських Островiв вiн зробив дотеп — словограй, який пристойнiсть не дозволяє менi навести, й усякий фрейдист з нiмецьким прiзвищем i декотрим знанням в галузi релiгiйної проституцiї збагне миттєво натяк в "Др. Китцлер, Ерiкс, Мiс." Що ж, все це незле. Потiха доволi вбога, та взагалi без особистих випадiв, а тому нешкiдлива. Не наводжу записiв, якi мене зацiкавили своєю, так мовити, явною зашифрованiстю, та разом з тим не пiддавались розшифруванню, адже вiдчуваю, що просуваюсь навпомацки крiзь пограничний туман, де словеснi перевертнi постають, можливо, живими туристами. Що це, наприклад: "Фра-грiмм, Океан, Келькопар"? Чи дiйсною людиною — з випадково однаковим з ним начерком — був дехто "Н.С. Аристофф" родом з "Ка агели"? Де твоє жало, Ка агело? А що це: "Джемс Мавор Морелл, Каламбург, Англiя"? "Аристофан", "Каламбур" — чудово, та чого я не второпав? Одна риса, повторювана в цих пiдробках, вкидала мене в аж надто болюче здригання. Такi речi як "Г. Трапп, Женева, Новий Йорк" означали зраду моєї супутницi. Комбiнацiя "О. Бердслей, Лолiта, Техас" доводила, попри iснування такого мiста в Техасi — (й при тому яснiше, нiж покручене в Чампiонi телефонне повiдомлення), що слiд шукати початок всiєї пригоди на атлантичному боцi Америки. "Лука Пiкадор, Меррi Мей, Мерiленд" мiстило жахливий натяк на те, що моя маленька Кармен видала негiднику вбогий шифр ласкавих iмен i свавiльних називань, якi я їй давав. Тричi повторена була адреса: "Боб Браунiнг, Долорес, Колорадо". Безбарвне "Гарольд Гейз, Мавзолей, Мексика" (яке в iнший час могло б мене порозважити) передбачало знайомство з минулим дiвчинки — й на хвилину менi з'явилась жахiтна думка, що "Дональд Отто Ких" з мiстечка "Сьєрда" в штатi "Невада" — старий друг сiм'ї, бувший, можливо, коханець Шарлотти, щиросердий, може, захисник дiтей.

Та якнайвразливiше мене приголомшила блюзнiрська анаграма нашого першого незабутнього перепочинку (1947-го року, читачу!), яку я вiдшукав у книзi касбiмського мотелю, де вiн ночував поряд з нами: "Мик. Павлич Реготов, Вран, Арiзона".