Поеми - т. 4 - Франко І. Я.
З чоловіком, якби раптом
Понад ним руки не стало,
Що провадить, куди хоче?
Власть від бога - власті треба,-
Лиш о те просімо бога,
Щоб владителів ласкавих
І гуманних нам давав.
Бо як нам пішле святая
Воля божая гнівного,
Лютого та злого пана,
То прийдеться нам - терпіть!
IV
Десять літ уже минало,
Відколи спокійно, мирно
Князь сидів на своїм троні
З гусячим пером в руці.
Чи писав що,- бог там знає,-
Те лиш певно, що в великій
Своїй мудрості нічого
В ті часи він не читав.
Десять літ уже минало,-
Весело було князе́ві
Бачити, як кру́гом нього
Спить Рутенія уся.
І сказав він в дусі сво́їм:
«Отсе власть моя безпечна!
Упоїв я все те стадо,
Що вже й не протверезиться.
О, вода моя так сильна,
Що усякого просякне,
Наче стовпа соляного,-
Вп’ється нею він наскрізь!
А хто нею так просякне,
Той, коли умом ще твердший,
Наче дерево підгниле
Впаде і засне навік.
Слабшим та вода не дуже
Шкодить, ба, противно навіть,
Наче дух святий дає їм
Дар чудесний - глаголати
Язиками многими.
Ось і стане глаголати
Муж такий во благо Русі:
«Один бог, одна лиш віра,
Одна Русь, ціла, велика,
Від Тісси аж до Амура!»
А крім тих слів, він нічого
Не розчовпа, не вгадає,
Не повірить, не послуха
Й не пізнає - бо й пощо?»
Так гадав наш князь великий
Та засукував з утіхи
Руки, що він ось-таки
«Сущность діла» угадав.
І служив він вірно богу,
Служив батюшці-цареві,
Служив церкві і усім,
Кому церков служить каже.
І при всім тім був щасливий
І не снив про ліпшу долю
Довгі літа,- та, о горе!
Довелося накінець!..
Ні, аж тяжко серцю стане,
Як згадаєш, що у груді
В кождого сидить той демон,
Що пре все на якесь лихо,
Що веде тебе в болото
Та у всякі тарапати!
А той демон, браття милі,-
Се бажання наші власні!
Ой бажання! Ой надії
На таке, що ось-ось, може,
Завтра прийде - ліпше буде,
Ніж те, що було сьогодні!
Ой надії, ой бажання
Щастя, волі, добробиту!
Коби ви, мов змій-гніздище,
Не шипіли, не вертілись
Безугаву в людськім серці,
Був би чоловік щасливий,
Мов той ангел у раю,
Що нічого не бажає
Й не надіється нічого.
Був би чоловік щасливий,
Мов колода на дривітні,
Що лежить собі спокійно,
Хоч там літо, хоч зима,
Хоч лиши, а хоч січи,
Хоч цілу озолоти,
Хоч укинь в багно смердяче!
V
Сталося во врем’я оно,
Що у серці Слабоума
Зашипіли змії люті,
Заворушились бажання,
І бог зна чого й за чим?
Три дні думав князь над ними,
І не спав три довгі ночі,
Й три вечері лиш по три
Склянки пива випивав.
По трьох днях прорік такеє:
«От якби-то моя жінка
Хоч на день з поклоном низьким
Покорилася мені!»
Сталося во врем’я оно,
Що у серці Слабоума
Знов злі змії зашипіли,
Знов бажання ворухнулись,
А бог зна чого й за чим?
Три дні думав князь над ними,
І не спав три довгі ночі,
Й три вечері лиш по дві
Склянки пива випивав.
По трьох днях ось як промовив:
«Гей, коби-то овладіти
Всю доразу Галілею
Та й усю Угорську Русь!»
Сталося во врем’я оно,
Що у серці Слабоума
Нові змії зашипіли,
Знов бажання ворухнулись.
Три дні мучився він з ними,
І не спав три довгі ночі,
Й три вечері по одній лиш
Склянці пива випивав.
По трьох днях так відізвався:
«Гей, коби-то не «Словами»,
А кнутом і нагаями
Я міг тутка панувать!»
От чого душа князе́ва
Забажала! І бажання,
Наче оси ті уперті,
Не щезали з голови.
Ба, день у день сильнішали
Та бриніли невідступно.
Все обридло, надоїло,-
І пропав благий спокій.
VI
І сів князь наш кінець столу,
Та підпер чоло рукою,
Та почав думати думку,
Що на світочку робить?
Як до послуху й покори
Приневолить люту бабу,
Що за перше остре слово
Може бороду обмикать?
Правда, Галілеї решту
«Словом» легко покорити,-
Але як тут панувати
Без кнута і без нагайки?
А щоб їх могти ужити,
Треба від царя самого
Милостивого дозво́лу,
Власноручного письма.
От, мабуть, його злий демон
Дав йому чортівську раду
(Не на нього курта шита!)
«Вадь пригни, а вадь зломи!» 35
І сидів князь довго-довго,
Розважаючи ту раду,
І хоч мучився щосили,
Та не видумав нічого.
Аж злий демон, той спокусник,
Знов підшепнув: «Насамперед
Приступи до жінки твердо
А побачиш, що нагнеться.
А відтак полий сильніше
Всім рутенцям воду в очі,
Хлюськай сміло, аж всі заснуть,-
І тоді ти пан над ними.