Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

То збери гроша багато

І пошли з письмом «поклінним»

Аж до царського слуги.

Той за тебе там попросить

Батюшку-царя о милість

Та й усі твої заслуги

Вичислить, мов на долоні,

А побачиш, незабаром

Прийде карта під печатьми,

У котрій всемилостиво

Батюшка усім дасть знати,

Що вельможний Слабоум

По його високій волі

Наділений властю й правом

І нагайки, і кнута».

Так, кінець столу сидячи,

Думав князь аж пізно вніч;

Він не спав, бо дожидався

Із сусідства, із гостини

Своєї Ксантіппи - жінки.

Ніч повзе, та так ліниво!

Улицями серед мурів

Свище-виє метелиця,

І гадки йдуть так ліниво!

А Ксантіппа не вертає,

Мов той мир, що десь упився

На гостині і в Європу

Щось не ласкав повернуть.

А Ксантіппа не вертає,

Мов свобода мислі й слова,

Що злякалася рутенських

Допотопних, вузькоглядних

Переконань - і в наш край

Щось не хоче загостить!

А Ксантіппа не вертає.

Вже князя і сон зломив,

В очі мов насипав приску,

Голова тяжить, неначе

Від маківки або пива.

І він сперся головою

На дубовий стіл твердий,

А неясний, неспокійний

Сон в ожиданні й тривозі

Його пам’ять погасив.

Спить наш князь, сопе спокійно.

Повертається у сні

Та слова незрозумілі

Воркотить крізь сон часом.

За годиною година

Слимаком повзе над ним,-

І конає з ними разом

Рік тяжкий неволі й крові,

Рік незгоди межи нами,

Рік пригноблення та браку

Думки про борбу за волю.

Пропадай, старий упирю,

Скоро, швидко,- хай защезне

В людській пам’яті усякий

Слід по тобі! Хай загине

Слід по підлості і злобі,

Слід по темноті й безумстві,

Слід по крові, різанині,

По неволі і по сльозах,

Що широкою рікою

Ти розлив на всіх слов’ян!

Спить наш князь, а понад сонним

Незамітно та помалу

Лине в безвість вісімсотий

Сімдесятий шостий рік.

Вулицями серед мурів

Метелиця завиває,

Слід усякий замітає

По старому упирю.

Темно, важко і погано,

Бо се рік страшний конає,

А в хвилині його скону

Ще раз чує вся природа

Ваготу цілого року.

Вагота тота́, мов камінь,

Все гнете, усе тривожить,

Мов мертвецькою рукою,

Покриває увесь світ.

Вагота тота́ погані

Сни наводить на всіх підлих,

На всіх зрадників неситих,

На поводирів сліпих.

І вони, мов під скалою,

В’ються, стогнуть неспокійно,

А м’яка їх, тепла постіль

Коле їх, немов терни.

В той великий час тирани

Бачать сльози міліонів,

Чують болі міліонів

І тонуть у людській крові.

Гей же, гей же, сонні мари,

Гей же, фурії і відьми,

Гей же, муки, болі люті!

Пріться страшним хороводом

На мучителів, на підлих,

На неситих, на незрячих,

На гордих, на допотопних,-

Пріться, рвіть їх, пийте кров!

Таж вони так много крові

Того року нассалися,

Таж вони з очей нещасних

Уточили море сліз!

Пріться круг пишного ложа,

Вийте страшно, щоб почули

У витті тім плач і завід

Міліонів в один час!

Пріться, рвіть їх серце з тіла,

Бо те серце, що товчеться

У потворах тих,- то ганьба

Чоловічої природи!

Видріть серце, щоб нікому

Не прийшлося погадати,

Що в гнобителів тих лютих

Може серце в груді бути!

Видріть серце, замість нього

Посадіть гадюку люту,

Аби вічно кров їх ссала,

Аби вічно гризла грудь!

Аби, ходячи між нами,

На безстидних чолах своїх

Вони мали блідість трупів,

Вічне мертвоти п’ятно,

Аби гризлись і боялись,

Щоб у воздусі, круг себе

Чули смерть, і гниль, і згубу,

Чули похоронний гук!

Рвіть, паліть їх, сонні мари,

Бо вже в воздусі кругами

Дух новий дунув, мов свіжий

Легіт понад сонний світ.

Се дух правди і свободи,

Се дух чесності, се знам’я,

Що нова пора настала,

Що зійшло нове зерно!

Благо тому, хто діждався

З чистим серцем сеї хвилі,

Хто почув той подув свіжий

І ним душу освіжив!

Благо тому, бо він сміло

Стане до борби за волю,

Він поможе зло губити,

Він збільшить число щасливих,

Чесних, добрих на землі!

Та не чув наш князь великий

Того повіву чудного,-

Ні, він спав, а неспокійні

Сни торо́пили його.

Сниться дивний сон князеві.

Бачиться йому, що карта

З Петербурга саме нині

Впрост до нього надійшла.

Бачиться, що тую карту

Він дрижачою рукою

Розпечатує, і - боже!

Се від батюшки-царя!

Бачиться, що він з утіхи

Довго-довго не здолає

Сили свої всі зібрати,

Щоб письмо те прочитать.

Тільки букви, крючки чорні

Скачуть ось поперед очі,

Гинуть, тиснуться, мішають,-

У очах аж світ померк…

Десь-колись таки здобувся

Слабоум на силу духу

І, хрестячися побожно,

Три поклони положив.

А тоді, умивши руки,

Царський декрет взяв, бережно

Розвернув