Новели - Черемшина Марко

Бо мужики на то роджені, що де що в світі є найгірше, то вони мають то спожити, а що де в світі є найтяжче, то вони мають то виконати.

Чи він багач, чи він бідний, кожний не має ні супокою, ні радости ніякої.

Як парубки з дівчатами повінчаються, то так начеб під воду пірнули, начеб по коліна в землю вбились,- вже їх ніхто не побачить між людьми, вже вони забувають бесіду, вже до себе слова не говорять, вже тільки журяться.

Бо господар господар цілу зиму не випускає з рук ціпа, цілу весну чепіг, а ціле літо кісся з косою.

Бо газдиня вже не цвіте на подвір’ю, вже дитину несе на лан у кориті, вже пражиться на сонці.

Вже над ними чорна жура звисає, вже вони чорними долонями ловляться землі і падають, втомою повалені.

Або перелякані утікають у ланцах у місто або за гори, за води, але тоті сільські ланці в’їдаються в їх тіло і ще дужче їх ранять і калічуть.

І вони одні одних благають: «Возьміт та вгатіт нам сокиру, отут у печінки, най тота жовч трісне».

Намагаються говорити до себе, намагаються горівкою свій біль перепалювати, але перепалюють тільки своє серце…

Гримають головами об підлогу церкви, але з богом за барки не ловляться…

Гнуться і скручуються у вужевку і в болоті пручаються і валяються…

І знов підоймаються і дітей своїх у холод снопів кидають, а свої страшні лиця до неба обертають…

У землю живцем потають…

І з глибокої землі чути, як їх серця б’ються і від жовчі тріскають.

Вони стогнуть і ревуть з болю, а ніч кладе їх, як каменів, одно коло одного і нашіптує їм до сну: «Будете бідувати та й ще раз бідувати до гробної дошки!»

Вже вони входять у старість, вже своєї молодості конем не здогонять.

Вже кладуть на грунт синів своїх та й їм наказують, як їх на смерть убирати мають.

Вже дід слухає, як коло воріт піп бабі прощі каже, а ввесь мир плаче та й хата вікнами плаче.

І він просить бога, що не дав йому гнилої лежі, і виглядає смерті, як рідної мами.

Бо так воно вже є, і нічого діяти! Бо і його ноги набреніли, як скляні бервена, а кості спорохнявіли.

Бо ж треба йому було якийсь раз в життю дванадцятий сніп зжати, та й зв’язати, та й у клуню скласти, та й хлібом обсіяти.

І падуть люди у пропасть, начеб їх хто стручував у темну прірву…

І душаться люди у божій землі і приймають кару від людей і від бога…

І з-під землі стогне і ридає море…

То море мужицької розпуки у землі піниться, клекотить, переварюється і на жужелю перепалюється…

І земля розтріскується, а тото море вибухає чорною лавою із дна та й селами розливається.

Отік тото лава, отік тото мармур, отік тото перепалена кров жбухає із серця поета і ввесь мужицький біль у мужицьке море зливає, аби воно у розпуці застигало, аби напротив неба кривавими зорями світило та й аби схід сонця купало…

Присвячую

тов. Василеві Стефаникові

Та кувала зозулечка та й он там на гілці!

Та що Василь за господар? Де воли, де вівці?

Та де його обороги, кедрові палати,

Де шпихлірі, злото-срібло, червоні дукати?

Та що Василь за господар? Де його достатки?

Нема дітям на кулешу, нема на податки!

Співав весну, співав літо й під осінь співає -

За мужицьку лиху долю світ свій коротає...

Та чи тобі, ба й Василю, ані раз не банно,

Та як бачиш десь світами і гроші, і манну?

Не банно ми за багатством ані за ланами,

Лиш банно ми за весною та й за співанками.

Ще банно ми, пане-брате, за шумом пшениці,

За білими неділями, шепотом керниці.

Зимну осінь, пане-брате, переосіную,

Але тої України не перебаную!

Та що Василь за господар? Криваві реберця,

Розлилися чорні ріки з мужицького серця!..

Всі вони у розпуці, бо земля не тільки скорчилася, але і спісніла та не родить, а лише з’їдає мужицьку силу, а весь світ хоче, щоб мужик дав йому харч і одежину, та рівночасно жалує йому землі і вільності.

Ця його розпука ще більше росте під теперішню добу у нас - як росте небезпека круглої сироти, киненої межи вовки і шакали.

Серед мужиків усього світу наш мужик у найгіршім положенню, з якого не може знайти виходу. Злягає на нього що раз, то інша і що раз, то лютіша форма кріпацтва, поневолення і голоду і давить його, як скала. І ніхто його не шкодує, ніхто йому не помагає, а навпаки: кожний його використовує. Його помірки стонкли вже, як батоги, якими він себе тільки батожить, бо нагодувати його вони вже не годні і тільки забирають йому його слабу силу.

Його трагічність знайшла у творах Стефаника свій величний вислів.

Зобразив він її так тими словами, які висказав, як також тими недомовленими словами, що висять чорними хмарами над кождим його стогоном і жахають собою дужче чим похорони мерців.

Марко Вовчок був оповідачем, Франко був обсерватором-дослідником, Мартович - сатириком-фотографом […], Коцюбинський - малярем, а Стефаник є поетом мужицької розпуки.

________________

До цього тому увійшла майже вся літературна спадщина Марка Черемшини: художні твори (збірки «Карби», «Село за війни»; «Верховина», «Парасочка), посвяти Василеві Стефанику, ранні оповідання, поезії, твори для дітей, художні переклади, літературно-критичні виступи, спогади, автобіографія, вибрані листи.

Перший друкований твір Марка Черемшини з’явився у квітні 1896 р; в чернівецькій газеті «Буковина», яку редагував О. Маковей. З листів Марка Черемшини до О. Маковея довідуємося, що в цей час він