Новели - Черемшина Марко

найскладніших питань при підготовці до видання творів Марка Черемшини є питання про мовноправописне оформлення його текстів. У виданнях, починаючи з 1925 р., додавалися спеціальні статті, в яких характеризувалася мова письменника, її найголовніші особливості. Відомо, що Марко Черемшина у своїй творчості широко використовував живу народну мову Гуцульщини і Покуття. Особливо це відчутно у мові персонажів новел, що надає їй особливого місцевого колориту і є засобом типізації. Діалектизми у мові Марка Черемшини допомагають реалістично відтворювати побут і життя народу. Дослідники мови Марка Черемшини відзначали, що мовно-стилістичні засоби фольклорного і взагалі розмовного характеру вводяться для загострення соціального звучання твору, посилення психологізму, ліричності. Однак сам письменник розумів, що його твори переобтяжені діалектизмами, тому в останні роки життя намагався звільнитися від свого «галицького жаргону», як він називав використовувану ним гуцульську говірку.

Марко Черемшина завжди дбав, щоб широкі кола читачів розуміли специфічну лексику його творів. В архіві ЛНВ в ІЛ, ф. 78, № 634, знаходиться пояснення слів до оповідань збірки «Карби», укладене автором «на случай потреби!». Наводимо його повністю, бо не всі ці пояснення і не у такій редакції ввійшли до наступних видань:

«Карби: дьидя або дєдя - тато, чиколонки - кістки на руках, постановити - потрутити в долину, за простибі - щоб біг умершим простив гріхи, отік - от-як, неначе; банувати - жалувати, мочуло - ставок до мочення конопель, буката - часть у більшій мірі.

Злодія зловили: гевкнути - міцно кинути, гичка - чупер.

Дід: марнотраця - марнотравець, трошьити - марнотравити.

Раз мати родила!: обхаїти - обчистити, роківшина - плата за рік; громадою установлена; подуфалий - думний, полібічок - бочка, потермусати - потрясти.

Зведениця: копил - байстрюк, затичка - окраса на голові, не ввакайси - не повадься.

Хіба даруймо воду: штроф - кара, чісанне полотно - з тонко прядених ниток ліпше білене полотно, віді - відай, мабуть; зумітися - дивуватися.

Грушка: сьвітце - свято, шуруй - забирайся; грушка - деінде лопатка - забава, що єї устроює молодіж у тій хаті, у котрій лучиться смерть старшої особи (не дитини) а іменно у вечір, напередодні похоронів; скруцак - сплетенець із хусток, скрутінь; туго - ціпко, міцно, раз коло разу; причікнути - припасти, саняку, сараку - бідний, неборак; пантрувати - берегти, талан - маєток, імінє.

Лік: фіст, хвіст - кінь; поповнити - надгородити, віник - замітавка, осік - лісок на окремій неприступній горі, вориннєм обведений, нагабити - найти, полотнянка - виношена сорочка, руб; наломом - багато, через верх.

Більмо: камар - цісарський ліс, тегло - ючна худоба, шниріти - бігцем слідити, мештерьитиси - добре поступати, шануватись, заховуватись (sich verhalten); локшини - лакітки (Lecherbiss).

Бабин хід: до магазину - на тот світ (іронічно), не бірує - не може, чіпіти - стояти неповорушно, гондечки - ось-там.

Основини: опівок - на половину порізані ковбки, савтиря - псалтир, дранка - сорочка, нетрудний - чорт.

Горнець: чілідина - женщина, верегчи - кинути, шпурєти - кидати, фолоситися - щаститися.

Чічка: гелетка - чверть кірця, повалитись - нахилитись падаючи, терхівка - усі пакунки, що на осідланого коня кладеться; корняти - порушувати.

На боже: сьвітці - святі, відтановлєтиси - відгодовуватись (товстіти), мовня - лискавка, каліцтво - кровопролиття».

До кількох оповідань 20-х років Марко Черемшина сам додає в кінці «Пояснення слів», з якими вони були й надруковані («Козак», «Марічку головка болить», «Верховина»). Словник малозрозумілих, діалектних слів, таким чином, допомагав укладати сам автор. У попередніх виданнях такі пояснення подавалися у посторінкових виносках, лише у виданні 1960 р. «Словник діалектних і малопоширених слів» винесено в кінець книги і буквою «(Ч)» позначено, котре пояснення належить автору або за традицією вважається авторським. За таким зразком укладено словник і в нашому виданні. Для укладання словника, крім авторських пояснень, використано досвід укладання аналогічних словників до творів І. Франка і В. Стефаника, а також пояснення, що зустрічаються в фольклорно-етнографічних працях В. Гнатюка і В. Шухевича.

Щодо мовноправописного оформлення текстів, то у цьому виданні дотримано традиційних правил. Сам письменник, як свідчать автографи, твердо не тримався того чи іншого написання форми слова, однакової графічної передачі тієї чи іншої діалектної вимови. У нього знаходимо паралельне написання таких форм навіть у мові одного і того ж персонажа: єк - як, що - шо, ходит - ходить, ходять - ходють, дєдьо - дьидьо, челядина - чилідина, це - се, єї - її і т. ін. Залишаємо їх так, як уживав письменник. Букву Ґ із старої графіки, яку Марко Черемшина вживав послідовно, передано через г.

Головніші особливості гуцульського говору, яким користувався Марко Черемшина і які збережені переважно у мові персонажів, такі:

Фонетичні:

1. Звук