Новели - Черемшина Марко

- Пани преславні, світіт свічки, най дівчата присягають, най цей друк перед судом не бреше!

Суддя уговкує дєдів доганою:

- Ціхо, бадіки, він нічого страшного не зробив, державі акуратне таких треба, аби держава росла, аби множилася!

Деді одерзнулися:

- Як державі таких треба, то ми не боронимо, але нам такі потрібники лишень шкоду роблють.

Суддя лускає кулаком у стіл і кричить, що якраз бадіки брешуть, бо дівчата за такими пропадають і тої шкоди не бояться.

Дівчата накрили очі рукавами, лиш Ція дивиться краєчком ока на Федуся, який по словам судді випрямився і зареготався, начеб глумився над дівчатами і їх дєдями.

Бадіки відпалюють судді, що, може, чиїсь доньки раді такій шкоді, але не газдівські та й не їх доньки, а суддя поправляється, що їх донькам гонору не відбирає, але най бадіки знають, що за таке діло нікого не вішають, бо то парубоцька справа! Відтак ще раз питає Федуся, чи признає свою провину та чи залагодить маєтком оскорблені дівчата.

Федусь гладить вусок і підсміхається до дівчат, а по хвилі, червоніючись, відрікає:

- Преславний суде! Признаюся до провини з усіма цими дівчатами і всім їм по моргови землі перекидаю, лиш за одну Цію не маю провини ні за макове зерно та її не залагоджу, бо вона тогди була... вибачте... гола...

Вся судова кімната порснула сміхом, а Ція як напротив Федора стояла, так з-під запаски довгий ніж видобула і в один мах його у Федусевих грудях утопила:

- На, маєш голий ніж у серце за мою любу́ голу, за твою наругу безчесну!..

Федусь захитався та й горілиць на землю повалився, а з-під його серця кровця дівчатам під ноги почюріла...

Дівчата йойкнули, бадіки остовпіли, а суд побілів, як стіна.

А коли відтак шандарі прискочили і виводили надвір усміхнену Цію, то бадіки били кулаками в чоло і нарозумлювалися:

- Святе ваше, пан судійо, слово, що це парубоцька справа!

(Етюд, відчитаний на літературному вечорі в честь товариша Василя Стефаника)

Серед маю-весни, як помірки горбами розгорнули свої зелені хліба і напроти сонця їх вигрівали, а зозуля дурила мужиків щастям - урожаєм,- прийшов він на мужицький світ на ниві, яку дєдя орали, а мати від межі відсапувала.

Свіжіська рілля вхопила його першенький плач і сховала під скиби, аби там кільчився, та й ріс, та й колосився газдам на пожиток.

Дєдя скочили у яр до кернички і три дзбанки студеної води вилляли на дитину.

Мати хустку з голови здоймили і дитину обвили та киптариком обтулили.

Жайворонки злетілися і над дитиною збили крильцями та й заголосили, аж дєдя і мати жахнулися.

Зачули то перепелиці і дали полям знати.

Усі чічки розцвілися, усі зела наблизилися, усі хліба підоймилися, усі межі позбігалися.

Дєдя казали, що укрутили би жайворонкам в’язи за тото, що дитині ворожать жайворонячу долю, а мати до дитини лебеділи.

Та що тільки тою дитиною врадувалося зеленеє поле, із керничок вилетів вітрець і обкрутився над дитиною та й прикликав хмари і закрив сонце перед її оченятами.

А відтак прилетіли чорні птахи та й все поле вкрили і закрякли.

А відтак і поле, і небо почорніло, а з села прийшла буря і дитину ніччю уповила.

Тота буря десь усі співанки та й плачі із сіл позбирала, усі мужицькі кості ломила, усі мужицькі душі із цвинтарів на панські лани гнала, усі собаки на мужиків тровила.

Розгримілися громи - і земля під пшеницями задрижала, розблискалися блискавиці і його долю над селом виписували, розіллялися води і його щастя споліскували та й у ріку забирали…

Збоялися за дитину жайворонки і хотіли її крильцями накрити.

Але мама поклали її у пазуху та й тулили до свого серця і плакали, що небо із бурею на її дитину змовилося та й її керваву дорогу призначило.

А дєдя сердилися, що у полі роботи не скінчили.

А помірки мамин плач і дєдеву сердитість у села передавали.

Як заклекотів кований віз і дєдя везли у село і маму, і дитину, то жайворонки летіли мокріські за возом та так жалібно співали, що всі села на дорогу повиходили.

Мужики прижмурювали свої глибокі очі і розпізнавали, що цю дитину птахи у неба випросили, аби ввесь смуток із сіл зібрала та й аби його буйним вітром вгору передала. Та й казали, що цей хлопець буде сонечком села гріти і землю дощиком росити.

А дєдя казали, що пуста їх надія, бо сонце є на тото, аби мужиків на вугіль перепалювати, а взимі із снігу лід робити, а дощі мають мужицьку працю ріками забирати, бур’янами хліб убивати, у стиртах зерно кільчити, землю розколювати, хати валити, мужицьку радість топити…

Се́ла перечили дєдеві і свої очі на дитину клали.

І розтворили свої ворота, аби дитину приймити, аби її пригостити.

І вислали свою кленину, та й дубинку та й садовину, аби дитину привітати.

І прокопали широку та довгу дорогу, аби дитина під хмарами не блудила.

І свої співанки в колисці стелили, аби вони дитині серце обвивали, аби дитина м’яке серце мала.

І своїми слізьми дитину купали, свій біль у дітвоче серце переливали…

І своїми мозілями його голову гладили, аби дитина із мозолів їх гадки у свою голову брала.

І своїми грудьми на дитину дихали, аби росла живо, аби сили набирала, аби на ню муха не сідала.

І садами повішеників а ріками потоплеників показували, аби дитина страх мала.

І свої квітки перед неї клали, аби її оченята грали. А на тоті квітки сонечко пускали, аби у тоті оченята сідало.

І ранішню росу з-під червоного неба збирали та й дитині пити давали…

Дєдя ко́втали сухим пальцем дитині у чоло, а мама і сестричка Марійка цілували його у ноги.

Та й таким хлібом виплекали дитину, і вона стала вростати у серце села і стала село любити, як