Новели - Черемшина Марко
- Варт йому в очі подивитися, так як меду напитися.
- Такому парубкові варт гаєм плай прорубати, чічок під ноги настелити, пташки співати заставити.
- Тоту зелену дубину, та й кленину, та й смеречину варт навкруг двора сонцем позолотити, як цей любчик у молодої удовиці на кріселце сяде.
- А як він заспіває, то хата сріблом дзвонить,-а його герданові ручки засвічуют зорі.
- Лиш йому не перебивайте ви, братчики милі!
- Лиш за ним назирцем не слідкуйте ви, любки молоденькі!
- Та й ти, циганочко Ційо, не збануй на него!
- Най він молодій Чередарючці неба прихиляє.
- Най на Чередарюків талан цей файний приймак сідає.
- Проступіться, зорі!
- Поклоніться, гори, най Федусь іде, най Чередарючку сватає...
- Ба хто ж йому доріжку перебігає?
- Ба хто ж його чорними очима потинає?
- Ба хто ж навперед него ледом кидає?
- Чи не тота чорноока Ція білявенькій Чередарючці долю відбирає?
- Лиш не ломи собі свою красну головку, молоденька Чередарючко гожя!
- Не хмарся, файна любко, най Федусь іде, най друга весна твоя розцвітаєся...
II
Пішли в церкві заповіді, пішла селом догана:
- А він знає розлюбити та й знає здурити.
- Йому перли під ногами, а він їх толочить.
- Він із цвіту лиш мід іспиває.
- Його голос: чорна зрада.
- Його серце: писаний камінь.
- Його віра: буйним вітрам міра.
- Аби йому послідна година була!
- Аби його шибеничка не минула!
- Аби його всі громи убили!
- Аби його води утопили!
- Аби його вогні іспалили!
- А як його бола возьме, то най бере і тоту, що його на світ породила.
- Тоту порохню жовту, що ззамолоду навіть циганові голову крутила.
- Тоту старицю послідну, що на багацький талан зуби закусила.
- Тоту зведеницю громадську.
- Та й Чередарючку най грім не минає.
- За тото, що як свого Чередарюка на войну виряжала, то йому віру присягала і тоту віру ізломила.
- За тото, що свою білу лілею запорошила.
- За тото, що Федуся полюбила...
III
Розбіглися дівчата лісами-ізворами, темними ярами.
А всі до Федуся на побережниківку.
А всі із розвіяними вінками.
- Де ж ти, парубче над парубками?
- Де ж ти, любосте над любостями?
- Де ж ти, вірносте над вірностями?
Побережниківка не відчиняється і завертає дівочі голоси на ліси, на трави.
Лишень Ція мовчить, не голосить.
Але дівчата ще домів не вернули, а їх дєді вже все перезнали.
А дєдю болить серце за свою дитину.
Зібралися всі сімнадцять та й Федуся до суду завдали.
- Най знає, як людям шкоду робити.
- Най платить за вінок, за неславу.
- У нас діти чемні!
- Нам люди лучалися!
- Ми гадали, що він годний парубок, а він громадський любас!
Беруть дєді доньок навперед себе і ведуть до міста до суду.
- Буде він знати, як нам діти калічити!
- Буде він рідну неньку проклинати, що його на світ породила!
- Буде він пам’ятати, кому дитину кабзувати!
- То раз обмінник!
- То раз кулешінник!
- Смага би йго втяла!
- Понад дорогою птаха летить, а все у парі.
- Полянками звір брикає, а все у парі.
- Навіть ота бідна мурашечка будує купину у парі.
- А він збавив сімнайцятеро та й забаг Чередарючки, тої тополі високої, тої гуски білої!..
Дєді межи собою вихвалювали свої доньки попід небеса, а цигана випитували, чого його Ція все усміхнена.
Циган спершу здригнув раменами і відповів, що кожда циганка приходить на світ вже усміхнена, а відтак ударився в чоло і пригадав собі докладно, що перед семи роками був з Цією на храму у Путилові, а як вернув, то застав жінку та й любаса у хаті. Ція розсміялася була, а він вхопив клевець та й ударив жінку в голову коло вуха. Любас утік, а жінка йойкнула та й душу віддала. Та й відтоді Ція все усміхнена, але зато все мовчить і дуже мало говорить. Треба їй великої музики, аби вона охоту дістала. Але як розохотиться, то черевики зараз горять, гет їх перетанцьовує.
- То у мене така дівчина, гей буря: доки верем’є, то вона тихо, а як зляже негура, то не попадайся їй в руки!
Дівчата подалися наперед і, вдоволені з того, що їх дєді перебрали їх журу на себе, перекидалися жартами або співали дівочі співанки.
Ція, сяючи жемчужним чільцем та згардами, співала весільної й біленькими зубками метала цвіт на оливне личко, коли понад дорогу голуби перелітали:
- Ба чому ти, срібна Ціє, весільної завела?
- Бо йду на весіллєчко, зазульки мої пишні, сестрички найсрібніші.
- Один князь нам усім, Цієчко пишненька!
- Князь один, та княгинь забагато...
У суді застали вже Федуся розпертого на лавці, але стерпіли, аж увійшов суддя із писарем.
Суд засів під стіною під білим орлом, повів оком і питає:
- То ти, Федьку, такий майстер?
Дівчата помаркотніли і похилили голови в землю, а дєді сердились:
- Що ти, хло’, ше не признаєшся?
Суд дальше питає:
- Признаєшся чи перечиш?
- А ти мав би сумліннє перечити, Федоре?
Дівчата підоймають головки і краєчками очей шлють йому свою погорду.
Суд свого допитує:
- Ну, був чи не був - прирікав женитися чи ні?
Дєді впадають:
- Де ж би цей не був? Він ціле село перебушував, у него жила живо грає, ой, ще й як грає!
Дівчата червоніють і соромляться.
Федусь зазирає кождій дівчині в очі і посміхається.
Дівчата м’якнуть, як повісмо, лиш Ція згорда поглядає.
Суд хоче писати, що Федусь перечить
