Ромео і Джульєтта - Вільям

Ох, я боюсь - кінчається забава.

Капулетті

О ні, синьйори! Рано ще, не йдіть!

Ось слуги вже розносять частування.

Таки йдете? Ну, дякуємо вам!

Синьйори благородні, вам спасибі!

Гей, смолоскипів! Ну, добраніч вам!

(До старого Капулетті)

А ми до ліжка... Чорт! Таки пізненько!..

Стомився я...

Виходять усі, крім Джульєтти й мамки.

Джульєтта

Глянь, няню, і скажи, хто той господар?

Мамка

Тіберіо старого спадкоємець.

Джульєтта

А той, що саме із дверей виходить?

Мамка

А той, здається, молодий Петруччо.

Джульєтта

А той, за ним, що танцювать не хтів?

Мамка

Не знаю я.

Джульєтта

Довідайся. Як має він дружину,

Не в постіль шлюбну - ляжу в домовину!

Мамка

Монтеккі він, і звуть його Ромео;

Єдиний син того, хто ворог нам.

Джульєтта

Злоба єдина у душі буяла,

І зі злоби любов єдина встала!..

Не знаючи, зустріла надто рано,

Та пізно я дізналась, безталанна!

Ох, не на радість ти, любов моя,

Бо ворога кохаю ніжно я! 23

Мамка

Що це таке? Що кажеш ти?

Джульєтта

Це вірші.

Навчив мене їх в танці кавалер...

За сценою гукають: «Джульєтто!»

Мамка

Я зараз, зараз! Ну, ходім, ходім!

Останній гість вже залишив наш дім.

Виходять.

Входить хор.

Хор

Кохання давнє впало, смертю зжерте,

Натомість юний пломінь запалав;

Ладе́н за першу він любов померти,

Та над усе Джульєтту покохав.

Ромео любить, ця любов взаємна,

Та певності в собі він не знайде!

Він ворога блага, вона ж таємно

Принаду з вудки згубної краде.

Як ворог давній, він ввійти не сміє

З вітанням ніжним до коханки в дім.

Не має також жодной надії

Й вона на те, щоб бачитися з ним.

Час їх з’єднає, сили дасть кохання,

Й солодкі втіхи зменшать їх страждання.

(Виходить)

Верона. Фруктовий сад Капулетті.

Входить Ромео.

Ромео

Куди ж іти, коли я серцем тут?

Вернися ж, прах земний. Знайди свій центр.

(Перелазить через мур і зникає за ним)

Входить Бенволіо з Меркуціо.

Бенволіо

Кузене, гей! Ромео!

Меркуціо

Він розумний:

Я присягну, що він давно вже вдома

І ліг у постіль.

Бенволіо

Ні, побіг сюди

І скочив через мур. Поклич його!

Меркуціо

Я викличу його закляттям! Гей!

Ромео! Чудію́ наш і безумче!

З’явися нам хоч в образі зітхання!

Скажи одну лиш риму, й з мене досить;

Хоч скрикни: «Ах!» Зримуй «любов» і «кров».

Промов Венері-кумоньці словечко

Чи подратуй її синка сліпого,

Хлопчиська Купідона, що так влучно

Пустив стрілу, й король Кофетуа́

В жебрачку раптом закохався! 24 Ах!

Не чує, не зітхне й не ворухнеться!

Помер шаленець, та збуджу закляттям!

Я заклинаю ясними очима

Коханої твоєї Розаліни,

Її чолом, пурпурними устами,

І ніжкою, і трепетним стегном,

І всім добром, що є в його сусідстві,-

З’явися нам ти в образі своїм!

Бенволіо

Розсердиться на тебе, як почує.

Меркуціо

Не думаю. Розсердив би, коли б

До дівчини коханої його

Закляттям іншого закликав духа

І там, щоб залишив я їх удвох,

Оце було б образливо для нього.

Моє ж закляття чесне і невинне.

Адже я тільки іменем коханки

Його до нас з’явитись заклинаю.

Бенволіо

Ходімо! Між деревами сховавсь він

І зник у вогкій темряві нічній.

Сліпа його любов, їй тьма до серця.

Меркуціо

Якби любов була сліпа і справді,

То не могла б тоді влучати в ціль.

Сидить він десь під деревом плодовим

І мріє, щоб кохана синьйорина,

Як стиглий плід, йому упала в руки...

О, щоб той плід від стиглості порепав!

Бажаю, щоб вона... Прощай! От дурень! -

Ромео, на добраніч! Я - в перини:

Похідне ліжко надто вже холодне.

Ходім?

Бенволіо

Ходім. Шукать того даремно,

Хто не бажає, щоб його знайшли.

Виходять.

Входить Ромео.

Ромео

Сміється з шраму той, хто ран не мав.

Вгорі, край вікна, з’являється Джульєтта.

Та тихо! В тім вікні сяйнуло світло!

Там схід, сама ж Джульєтта - ясне сонце!

Зійди ж, прекрасне сонечко, і сяйвом

Блиск заздрісного місяця убий!

Він і без того зблід, він занедужав

Від прикрості, що ти - його служниця,

А все ж затьмарила його красою.

Тож не служи ревнивцеві блідому!

Весталчин одяг, бляклий, зеленавий

Лише безумці носять. Скинь його!

Он вла́дарка моя, моє кохання!

Дізналася б вона, як я люблю!

Вона заговорила? Ні, мовчить...

Ну що ж. Нехай. Адже говорять очі.

Я відповім... Який-бо я зухвалець.

Ні, не до мене очі ці говорять.

Дві зірки найяскравіші на небі

Десь мають пильні справи і повинні

На час покинути небесні сфери

Й очам її своє благання шлють -

За них тим часом сяяти в блакиті.

О, що, коли б і справді тії очі