Долина жаху - Артур Конан Дойль

- І я теж,- додав ключник.- Щоразу, коли господар засукував рукави, я бачив у нього цей знак. Я завжди з подивом думав, що він може означати.

- Отже, знак тут ні до чого,- мовив сержант.- Але все-таки це дуже дивно. Тут усе занадто дивне. Що там ще?

Ключник із вигуком здивування показав на простерту руку вбитого.

- Вбивця зняв у нього обручку! - видихнув він.

- Що?

- Так! Господар завжди носив свою обручку на мізинному пальці лівої руки. Оцей перстень, зроблений із золотого самородка, він носив вище від обручки, а цей перстень-змійку - на середньому пальці. Ось перстень із самородка, ось змійка, а обручки немає.

- Це правда,- підтвердив Баркер.

- Тоді скажіть мені,- мовив сержант,- він завжди носив обручку нижче від персня?

- Завжди!

- То вбивця, чи хто він там був, спершу зняв цей перстень із самородка, потім - обручку, а потім знову повернув на місце перстень?

- Так!

Сільський полісмен похитав головою.

- Мені здається, що швидше ми передамо цю справу до Лондона, то буде краще,- сказав він.- Вайт Мейсон - чоловік спритний. Жоден тутешній злочин не буває аж надто складним для Вайта Мейсона. Але все-таки, схоже, доведеться звернутися до Лондона. Я без будь-якого сорому ладен сказати, що ця справа нам не до снаги.

4. Темрява

О третій годині ночі за терміновим викликом сержанта Вільсона до Берлстона приїхав у двоколці начальник сасекської поліційної управи. З першим ранковим потягом він послав повідомлення до Скотленд-Ярду, а опівдні вже вітав нас на берлстонському вокзалі. Вайт Мейсон був спокійний, розважливий чоловік у широкому твідовому сурдуті. Зі своїм чисто поголеним, засмаглим обличчям, міцною статурою й трохи кривими ногами в гетрах він скидався радше на дрібного фермера чи лісничого, ніж на вельмишановного провінційного криміналіста.

- Дивовижна пригода, містере Мак-Дональде! - раз у раз повторював він.- Газетярі позлітаються сюди, як мухи, тільки-но почують про неї. Але ми, сподіваюся, скінчимо свою справу раніше, ніж вони пхатимуть сюди свій ніс. Тут знайдеться багато цікавого для вас, містере Холмсе. І для вас, докторе Ватсоне, теж,- медикові тут буде достатньо роботи. Я замовив для вас кімнати в заїзді «Вествільський герб». Інших заїздів тут немає, проте я чув, що там чисто й затишно. Полісмен перенесе туди ваші речі. Прошу, джентльмени, коли ваша ласка.

Він був дуже метушливий, лагідний чоловік, цей сільський детектив. Через десять хвилин ми вже були в своїх кімнатах, а ще через десять сиділи у вітальні й намагалися разом звести докупи картину тих подій, які я переповів вам у попередньому розділі. Мак-Дональд часом занотовував щось у записнику, а Холмс задумано слухав, і на обличчі його з’являлися то здивування, то щире захоплення, з яким ботанік оглядає рідкісну, цінну квітку.

- Чудово! - вигукнув він, коли розповідь скінчилася.- Справді чудово! Я не пригадаю жодної справи, що мала б такі дивовижні риси.

- Я так і думав, що ви скажете це, містере Холмсе,- задоволено мовив Вайт Мейсон.- Зараз я розповім вам, що тут у нас діється - відтоді, як сержант Вільсон викликав мене о третій годині ночі. О Боже, я мчав сюди, мов хорт! Але поспішати так, може, й не варто було, бо я все одно нічим би тут не зарадив. Сержант Вільсон зібрав усі факти. Я перевірив їх і додав кілька власних висновків.

- Яких? - нетерпляче спитав Холмс.

- По-перше, я оглянув молоток. Тут мені допоміг доктор Вуд. На молотку не було жодного сліду крові. Якби містер Дуглас оборонявся цим молотком, він неодмінно вдарив би ним убивцю, а тоді вже впустив би на підлогу. Але там немає жодної краплинки крові.

- Це ще нічого не доводить,- зауважив інспектор Мак-Дональд.- Траплялися вбивства за допомогою молотка, коли на ньому не залишалось ніяких слідів.

- Так. Це справді нічого не доводить. Якби там були плями, це стало б нам у пригоді. Проте плям не було. Тоді я оглянув рушницю. Її було набито шротом, і курки, як засвідчив сержант Вільсон, скручено так, щоб обидві цівки вистрелили водночас,- задля того, мабуть, щоб не промахнутись. Обрізана рушниця має завдовжки не більш ніж два фути - її можна легко пронести під одягом. Повного імені фабриканта немає - лише друковані літери «ПЕН» на планці посередині, а решту імені одпиляно.

- Велика літера «П» з візерунком угорі, а «Е» та «Н» - менші? - запитав Холмс.

- Саме так.

- «Пенсильванська збройова компанія», відома американська фірма,- мовив Холмс.

Мейсон вирячився на мого друга, наче сільський лікар на фахівця з Гарлі-стріт, який одним словом може дати раду всім його труднощам.

- Звичайно ж, ви маєте рацію, містере Холмсе. Чудово! Дивовижно! Невже ви зберігаєте в пам’яті назви всіх збройових заводів?

Холмс нічого не відповів на це запитання.

- Немає сумніву, що це американська рушниця,- провадив Мейсон.- Я десь читав, що обрізані рушниці побутують в окремих штатах Америки. Це спало мені на думку ще до того, як знайшли напис на планці. Очевидно, той, хто прокрався до будинку і вбив господаря, був американцем.

Мак-Дональд хитнув головою.

- Це аж ніяк не очевидно,- мовив він.- Я досі не певен, що в будинку побував хтось чужий.

- Але ж відчинене вікно, кров на підвіконні, дивна картка, сліди чобіт у кутку, рушниця!

- Все це легко можна зробити навмисне. Містер Дуглас був американцем чи принаймні довго жив в Америці. Так само й Баркер. Вам немає потреби заводити до будинку американця, щоб приписати йому всі ці американські витівки.

- Еймс, ключник...

- Що з ним? Чи можна йому довіряти?

- Він десять років служив у сера Чарльза Чендоса. Надійний, як скеля, чоловік. У Дугласа він жив ще до того, як той оселився в замку,- це було п’ять років тому. Еймс ніколи не бачив у будинку такої рушниці.

- Рушницю намагалися сховати. Через те й обрізали цівки. Вона легко поміститься у валізі. Як Еймс може бути певен, що такої рушниці не було в будинку?

- Тоді