Долина жаху - Артур Конан Дойль
- Тут нічого й не чіпали,- відповів Сесіл Баркер.- Усе залишилось так, як я побачив уперше.
- Коли це сталося? - Сержант витяг записник.
- О пів на дванадцяту. Я ще не роздягався й сидів біля каміна у своїй спальні, коли почув постріл. Він був не дуже гучний - немовби приглушений. Я побіг туди і, мабуть, уже через півхвилини був у кімнаті.
- Двері були відчинені?
- Так, відчинені. Бідолашний Дуглас лежав так само, як ви бачите зараз. На столі горіла свічка. А лампу засвітив я - через кілька хвилин після того.
- Ви нікого не бачили?
- Ні. Я почув, що місіс Дуглас іде сходами за мною, й перегородив їй шлях, щоб вона не побачила цієї страшної картини. Місіс Еллен, економка, теж надійшла й повела господиню геть. Потім з’явивсь Еймс і ми вдвох повернулися до цієї кімнати.
- Але ж я чув, що міст піднімають на цілу ніч.
- Його й було піднято, доки я його не опустив.
- Тоді як убивця міг утекти? Це неможливо! Містер Дуглас, напевно, сам наклав на себе руки.
- Спочатку я теж так подумав. Але погляньте! - Баркер відсунув штору; вузеньке вікно було відчинене навстіж.- І сюди теж! - Він підніс лампу до дерев’яного підвіконня й показав криваву пляму, схожу на слід від чобота.- Хтось ставав сюди, коли вилазив надвір.
- Ви хочете сказати, що він перебрався через рів?
- Саме так!
- Тоді, якщо ви опинилися в кімнаті за півхвилини після вбивства, він мусив бути у воді.
- Я не маю в цьому сумніву. На жаль, я не здогадався відразу підбігти до вікна! Його було заслонено, як бачите, і мені це просто не спало на думку. Потім я почув кроки місіс Дуглас; я не міг дозволити, щоб вона увійшла до цієї кімнати. Це дуже перелякало б її.
- І справді перелякало б! - мовив лікар, оглядаючи розвалену голову й жахливі криваві плями біля неї.- Відтоді, як на тутешній залізниці зійшов з рейок потяг, я не бачив таких поранень.
- Але стривайте-но,- зауважив сержант, чий неквапливий сільський розум і досі не забував про відчинене вікно.- Може, то й правда, що вбивця втік через рів; але як він міг потрапити до будинку, коли міст було піднято?
- Отож-бо й воно,- відказав Баркер.
- О котрій годині підняли міст?
- Близько шостої,- відповів ключник Еймс.
- Але я чув,- сказав сержант,- що зазвичай його підіймають, коли заходить сонце. Цієї пори воно заходить десь пів на п’яту, а не о шостій.
- Місіс Дуглас чекала гостей до чаю,- пояснив Еймс.- Я не міг підняти міст раніше, ніж вони підуть.
- Виходить, він прийшов знадвору,- мовив сержант.- Якби хто-небудь прийшов знадвору, він мусив би перейти міст до шостої години й сидіти в засідці доти, доки містер Дуглас по одинадцятій не увійшов до цієї кімнати.
- Отож! Містер Дуглас щовечора обходив будинок, щоб подивитися, чи всюди загасили світло. Через те він зайшов до цієї кімнати. Убивця чекав на містера Дугласа й застрелив його. Потім він утік через вікно й залишив тут рушницю. Я бачу все це так; нічого іншого уявити собі просто не можна.
Сержант несподівано підняв з підлоги картку, що лежала біля мертвого тіла. На ній було грубо накреслено чорнилом літери «Д. В.» і число 341.
- А це що таке? - спитав він, підносячи картку до очей.
Баркер здивовано поглянув на картку.
- Я ніколи не бачив її раніше,- сказав він.- Це, мабуть, залишив убивця.
- «Д. В. 341». Нічого не розумію.- Сержант крутив картку в пальцях.- Що воно за «Д. В.»? Напевно, чиїсь ініціали. Що ви там ще знайшли, докторе Вуде?
Цією знахідкою виявився важкий молоток, що лежав на килимі перед каміном,- міцний робочий молоток. Сесіл Баркер показав на коробочку з мідяними цвяхами, яка стояла на камінній полиці.
- Містер Дуглас учора перевішував картини,- сказав він.- Я сам бачив, як він стояв на цьому стільці й прибивав велику картину. Ось звідки тут узявся молоток.
- Покладіть-но його краще на килим, туди, де взяли,- наказав сержант, задумано почухавши потилицю.- Тут треба неабияких розумників, щоб докопатися до дна. Навіть для лондонських фахівців роботи досить.- Він підняв угору лампу й поволі пішов по кімнаті.- Овва! - схвильовано вигукнув сержант, відсунувши завіску з іншого боку.- О котрій годині завісили вікно?
- Коли засвітили лампи,- відповів ключник.- Відразу по четвертій.
- Тут хтось переховувався, це напевно.- Сержант підніс світло до слідів брудних чобіт у кутку.- Якщо пристати на вашу думку, містере Баркере, то вбивця мусив увійти до будинку по четвертій, коли штори було спущено, але до шостої, коли міст іще не було піднято. Він прослизнув до цієї кімнати - першої, яку побачив. Іншого місця для схованки тут немає, тож він заховався за шторою. Все цілком зрозуміло. Той чоловік, напевно, збирався пограбувати будинок, але містер Дуглас побачив його; злодій убив містера Дугласа і втік.
- Так само здається й мені,- сказав Баркер.- Але чи не марнуємо ми дорогий час? Може, краще обшукати околицю, поки вбивця не встиг утекти?
Сержант на якусь хвилину замислився.
- До шостої ранку потягів звідси немає, тож залізницею він утекти не зможе. Якщо ж ітиме дорогою, то кожен зверне увагу на його брудні чоботи. Та і я будь-що не можу звідси піти, поки мене хтось не змінить.
Лікар з лампою в руці уважно оглядав тіло.
- О! Що це за знак? - спитав він.- Він має якийсь зв’язок із злочином?
Небіжчикова права рука була вивільнена з халата й оголена до ліктя. Біля зап’ястка виднів дивний бурий знак - трикутник у колі, що добре вирізнявся на світлій шкірі.
- Це не татуювання,- пояснив лікар, поглянувши поверх окулярів.- Я ніколи ще такого не бачив. Це тавро, на зразок того, яким мітять худобу. Що це може означати?
- Я не знаю, що це означає,- відповів Сесіл Баркер,- але останні десять
