Долина жаху - Артур Конан Дойль

Мак-Дональд знову хитнув своєю впертою шотландською головою.

- І все-таки я не певен, що тут ніколи не бувало жодної рушниці. Погляньте-но,- у його мові ясніше стало чути абердинську говірку,- погляньте-но, як усе заплутується, коли припустити, що цю рушницю - та й усі ці химерні речі - принесла сюди чужа людина. Це просто неймовірно! Це суперечить здоровому глуздові! Прошу вас, містере Холмсе, скажіть що-небудь.

- Скажіть краще свою думку, містере Маку,- суворо, мов суддя, відповів Холмс.

- Цей чоловік - не грабіжник, якщо припустити, що він справді існував. Історія з обручкою та картка наводять на думку про зумисне вбивство з особистих причин. Він прокрався до будинку з обдуманим наміром убити господаря. Він знає, що йому важко буде втекти, бо будинок оточений ровом з водою. Яку зброю він обирає? Звичайно ж, якнайтихішу. Тоді він міг би сподіватися, що зможе, скоївши злочин, швидко вилізти через вікно, перейти рів і податися геть. Усе цілком зрозуміло. Зрозуміло й те, що це дурниця - принести з собою якнайгучнішу зброю, чудово знаючи, що кожна людина в домі відразу прибіжить, почувши постріл, і побачить убивцю раніше, ніж він перейде рів. Хіба не так, містере Холмсе?

- Ви справді добре обміркували цю справу,- замислено відповів мій друг.- Проти вашої думки потрібні дуже вагомі докази. Дозвольте спитати, містере Вайте Мейсоне: коли ви оглядали зовнішній бік рову, вам не траплялися сліди людини, що тільки-но вийшла з води?

- Там не було ніяких слідів, містере Холмсе. Але рів обкладено каменем. Ці камені варто оглянути ще раз.

- Жодних слідів?

- Жодних.

- Он як! Ви не заперечуєте, містере Вайте Мейсоне, щоб ми негайно пішли туди? Там можуть знайтися якісь цікаві дрібниці.

- Я сам хотів це запропонувати, містере Холмсе, але гадав, що спершу варто познайомити вас з усіма фактами. Я думав, вас зацікавить щось іще...- Вайт Мейсон нерішуче поглянув на детектива-аматора.

- Я вже працював з містером Холмсом раніше,- сказав інспектор Мак-Дональд.- Він грає за власними правилами.

- Авжеж, за власними,- усміхнено підтвердив Холмс.- І до того ж маю нагоду допомогти судові й поліції. Якщо я коли-небудь і цурався поліційних детективів, то лише через те, що вони перші цурались мене. Я не маю навіть бажання підраховувати їхні поразки. І водночас, містере Вайте Мейсоне, я наголошую, що працюю на свій розсуд і домагаюся цілковитих, а не часткових наслідків.

- Ви робите нам честь своєю допомогою. Ми покажемо вам усе, що знаємо,- щиросердно відповів Вайт Мейсон.- Ходімо, докторе Ватсоне. Коли настане час, ми теж сподіваємось потрапити на сторінки ваших книжок.

Ми пішли мальовничою сільською вуличкою, обабіч якої росли підстрижені в’язи. Попереду виднілися два стародавні кам’яні стовпи, обвітрені й порослі лишайником; на їхніх вершках височіли фігури, що колись зображали лева в стрибку,- герб Капюсів з Берлстона. Коротка, звивиста дубова алея була саме така, як зазвичай трапляється в англійських селах. Після крутого повороту перед нами з’явився великий низький будинок із темно-бурої цегли, споруджений за часів короля Якова й обсаджений тисами. Коли ми підійшли ближче, то побачили й дерев’яний звідний міст, і широкий рів з водою, що блищала, наче живе срібло, при світлі холодного зимового сонця.

Три століття промайнули над цим старовинним замком - три століття народжень і смертей, сільських свят і полювань. Дивно, що саме тепер стіни замку огорнула лиховісна тінь! І водночас саме ці шпилясті дахи та химерні вежі слугували найкращим місцем для страхітливого злочину. Поглянувши на вузькі вікна й темний фасад, що височів над водою, я відчув, що більш придатної сцени для трагедії просто не знайти.

- Ось воно, це вікно,- показав Вайт Мейсон.- Праворуч від підйомного моста. Його відчинено - так само, як і минулої ночі.

- Але ж воно, здається, завузьке, щоб туди могла пролізти людина.

- Ну, людина ця була, напевно, худорлява. Тут нам не треба ваших пояснень, містере Холмсе. І ви, і я вільно протиснемось через це вікно.

Холмс підійшов до краю рову й позирнув униз. Потім оглянув кам’яне облицювання й траву.

- Я маю добрий зір, містере Холмсе,- сказав Вайт Мейсон.- Немає жодних слідів того, що тут хтось вилазив. Хіба він неодмінно мусив залишити сліди?

- Неодмінно. Ця вода завжди каламутна?

- Майже завжди. Струмок несе сюди мул.

- Як тут глибоко?

- Зо два фути скраю і три посередині.

- То вбивця ніяк не міг потонути, переходячи рів?

- Ні, тут навіть дитина не потоне.

Ми пройшли звідний міст, і нас зустрів довготелесий, сухорлявий, дещо манірний чоловік, що виявився ключником Еймсом. Бідолашний старий був зовсім блідий і досі тремтів від нервового струсу. Сільський сержант - рослий, вояцької статури,- стояв на варті біля фатальної кімнати. Лікар уже пішов.

- Чи є новини, сержанте Вільсоне? - спитав Вайт Мейсон.

- Ні, сер.

- Тоді можете йти додому. Ви нам уже не потрібні. Якщо треба буде, ми покличемо вас. А ключник зачекає за дверима. Скажіть йому, хай попередить містера Сесіла Баркера, місіс Дуглас та економку, що нам доведеться поговорити з ними. А тепер, джентльмени, дозвольте мені поділитися з вами тут, на місці, своїми міркуваннями, а тоді ви вже висловите свої.

Цей сільський фахівець вразив мене. Він був кмітливий, діловитий, що надалі могло б допомогти йому зробити кар’єру. Навіть Холмс слухав його уважно, без жодного сліду того нетерпіння, яке знавці так часто виявляють до своїх молодших колег.

- Самогубство це чи вбивство? Ось найперше наше питання, джентльмени. Якщо це самогубство, то нам слід припустити, що цей чоловік зняв з пальця обручку й сховав її, потім прийшов сюди в халаті і брудних чоботях, натоптав у кутку за шторою, щоб удати, ніби на нього хтось чатував, потім відчинив вікно, далі кров’ю...

- Все це ми можемо відкинути,- перервав його Мак-Дональд.

- Я теж так гадаю. Самогубство тут ні до чого. Залишається вбивство. Тоді слід вирішити, чи його вбив хтось чужий, чи тутешній мешканець.

- Гаразд, наведіть свої докази.

- В обох випадках ми стикаємось із великими труднощами, але злочин будь-що скоєно. Спершу припустімо, що злочинець - особа, яка мешкає в цьому